Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗

Мігалаке якось нервово дивиться на клас: чи дійсно всім зрадила пам'ять? Ще трохи — і він сам почне сумніватися: говорив він про ці речі чи тільки мав намір говорити про них?

— Ніхто не пригадує собі? — питає він.

Клас дивиться на нього тупим поглядом. Сімнадцять мозкових апаратів застрайкували, а без них пам'ять безсила. Коли Оріховська, сама Оріховська не пригадує собі, то що про решту говорити? Коли Оріховська твердить, що не чула нічого подібного, то цього досить, щоб переконати себе, що і клас ніколи такого не чув.

— Домнішоро Підгірська, ви теж не пригадуєте собі, що я говорив про будову вірша «Міоріца»?

Цілий клас дивиться на Ориську. Ця встає бліда, з напіврозтуленими устами, непритомна від переляку. Беззвучно робить кілька порухів губами, наче ловить повітря, і не сідає, а сковзається по парті.

— Подивіться, домнішоро Підгірська, у свій румунський зошит…

Ориська бере слухняно зошит, але пальці так тремтять у неї, що вона мусить цілою долонею перегортати сторінку за сторінкою. Мігалаке сідає біля Ориськи (поруч з ученицею!) і сам стежить за кожною сторінкою. Так найкраще, бо Ориська, напевно, не відрізняє літер. Раптом затримує Орисьчину руку, коли та хоче сягнути по нову сторінку:

— Чекайте! «2 жовтня ц. р. професор Мігалаке пояснював формальну будову вірша під заголовком «Міоріца». — Учитель кладе свою випещену руку на Орисьчин зошит: — Чи й тепер не пригадуєте собі нічого, домнішоро Оріховська?

Оріховська встає і знову сідає:

— Ні.

Зате клас пронизує якийсь промінчик. Іде шепіт від лавки до лавки: стривайте, тільки стривайте, чи не було це тоді, перед фізкультурою? Ага, чи не говорив тоді щось Мігалаке про якісь народні рими? Ах! Можливо. Як же ж, дуже можливо. Тільки це було так мимохідь. Навіть не казав записувати своїх слів. Та що там! Половина учениць була вже у фізкультурній залі. А на черговому уроці він навіть не згадував про те. Це вже найкращий доказ, як мало ваги надавав він цим своїм кільком зауваженням про «Міоріцу». Ах, раптом сьогодні таке питання Оріховській… Нечувано!

— Домнішоро Оріховська, чи не будете відповідати?

Оріховська швидко встає і так само сідає:

— Я не знаю.

На це слово якраз і чигав пан учитель уже цілих двадцять хвилин. Половину уроку він присвятив для того, щоб почути це словечко.

Тепер він з тріумфальним обличчям повертається до класу:

— Ви чули, що відповіла мені домнішора Оріховська, яка має претензії бути найпершою ученицею в класі? Домнішора Оріховська перед цілим класом признається, що вона не підготовлена з матеріалу. Нехай же не скаржиться, коли я на конференції учителів поступлю згідно з своїм сумлінням. Самі ви бачили, що я хотів панні Оріховській полегшити відповідь, бо я розумію, що значить для учениці, яка не знала ніколи іншої оцінки, крім «дуже добре», понижений бал… Та найкраще бажання вчителя може розбитися об таку відповідь, яку я одержав від домнішори Оріховської.

Він витирає для чогось шовковою хусткою обличчя (хоч, правду сказати, це повинна робити Оріховська) і нахиляється над журналом. Дарка дивиться на густі пасма його волосся і думає: тепер Наталка повинна б підійти до нього, схопити за ті пасма, підтягти обличчя і плюнути в нього…

Але ні Наталка, ні ніхто інший не зважується на це.

Мігалаке підводить голову, і Дарка на мить зникає з лиця класу: тепер черга на її букву «п».

— Домнішоро Романовські, намалюйте нам три шляхи, якими йшли молдован, унгурян і той, з Вранчі.

— А чому він мене не питає? — підсувається з своїм тривожним шепотом Дарка до Ориськи. До Ориськи, бо Оріховська відгородила себе від класних справ і подружок рівчаком на переніссі, мов муром.

— Бо ти маєш «посередньо», — шепоче їй Ориська і, щаслива, що Дарка заговорила до неї, присувається ближче до Дарки.

— Справді? — тисне Дарка під партою Орисьчину руку.

— Пс-с! Так!

Тепер Дарка повірила. Тепер, коли захистила власну голову (недарма ж говорять у народі, що своя сорочка ближче до тіла), вона всіма нервами проймається нещастям Оріховської і Романовської. Цей румун, мабуть, збожеволів сьогодні, наказав Наталці визначити шляхи, якими колись мандрували (а може, й не мандрували?) чабани-бурлаки. Так питати може тільки Мігалаке!

Романовська держить великий шматок крейди, як цукерку, й з усмішкою дивиться на вчителя: чи вона має таке питання вважати серйозним, чи, може, це тільки жарт молодого вчителя?

Її очі спокійні, усміхнені. Занадто вона не вірить в серйозність питання, щоб боятися.

— Що я маю робити? — питає весело.

Мігалаке відповідає по-діловому:

— Намалюйте кордони Романії маре (великої Румунії), закресліть Молдавію, зазначте, де Романія межує з Угорщиною, визначіть Вранчу, а потім скажете нам вірш і покажете на карті, куди мандрували трей чабань.

Білий гранчастий цукерок у пальцях Романовської починає тремтіти. Вона востаннє посилає запитливий погляд Оріховській. Ця знизує плечима: абсурд! Всі постаті у вірші легендарні, недійсні, як же можна визначити на карті їхні шляхи?

Романовська глипає ще раз на Мігалаке. Він чекає. Засунув руку у кишеню, виставив одну ногу вперед і чекає. Тоді непевна рука найкращої малювальниці в класі креслить щось, схоже на дуже невдалий розлізлий бублик.

— Ви що малюєте, домнішоро Романовські?

— Румунію.

— Як ви сказали? Я не чув добре…

— Румунію, так, як пан професор казали, — не то дивується, не то виправдовується Романовська.

Мігалаке майже вириває крейду з її рук:

— Можете не рисувати! Учениця, яка не знає, як називається держава, в якій вона живе, яка не вміє елементарно означити границі цієї держави, може йти на місце.

Та Романовська і в думці не має йти на місце. Цупко стиснула крейду в кулаці і не поступається. Вона знає, і її повинні питати. Це її право. Вона мусить знати, за що має одержати оце неминуче «інсуфіцієнт» [26]. Та, звичайно, вона знає так само, як і вчитель, за яку відповідь дістане «інсуфіцієнт».

Романовська належить до справедливців. Хоче, щоб цей акт кари чи помсти відбувся формально.

— Я підготовила урок, прошу пана професора. Прошу мене питати.

— На місце!

— Прошу мені сказати, за що я дістала «незадовільно». Мене будуть дома питати, я мушу знати, що я маю відповісти!..

Її голос починає вже втрачати рівновагу.

— Ага, ви конче хочете знати за що? Бо мені так хотілося, бо мені сподобалося поставити вам двійку. Можете це переказати своїм батькам. Можете послатися на мене, я не відцураюся від своїх слів. Ясно вам?

Романовська робить блискавичний рух, немов збирається кинути крейду, але в ту ж мить кладе крейду на підставку, повертається рвучко і біжить до лавки. Очі її в сльозах, але ці сльози настільки мужні, що не течуть по обличчю.

Клас вже не чекає на нові несподіванки. Оріховська і Романовська вже «трупи». Що ж може ще бути страшне чи цікаве? Нічого. Справді, нічого більше. Проте приходить ще одна несподіванка, коли Мігалаке викликає Косован:

— Домнішоро Косован, продекламуйте нам «Міоріцу», бо якось сьогодні не йде нам з нею…

Косован декламує вірш рівно, байдуже, як зозуля з годинника.

— Дуже гарно. Прошу сідати. Тепер, домнішоро Підгірська, роздайте румунські зошити.

Ориська з червоними вушками, спаленіла від щастя, яке її зустріло, розносить зошити по партах.

Дарка розгорнула свій зошит і зразу закрила його.

— Я маю «дуже добре», а ти? — витягнула шию Ориська.

Дарка зморщила лоб. Самовпевненість Ориськи шмагнула її, як ремінний батіг.

— Я маю «мінус три», зате з української мови — «дуже добре», а це важливіше.

— Пс-с! — остерегла на хвилинку запізно Оріховська, Мігалаке вже почув.

— Що ви кажете, домнішоро Поповіч? — І, не чекаючи на Дарчине виправдання чи пояснення, почав сміятися сам до себе. — Сідайте, сідайте домнішоро Поповіч, бо шкода часу.

— Я маю «мінус три», — що тепер буде? — звірюється Оріховській Дарка з усією щирістю свого страху.