Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗
Так от, одного вечора бігла я звідкись (гай, гай, в мене починає виявлятись та сама хвороба, що була колись у Марильки: то стаю занадто рухлива, то знову якась солодка сонливість надходить на мене) і… просто вбігла в обійми Казимира. Їй-бо!
Сутеніло вже. І те літо якось минуло не знати коли й де. Ще недавно ми загоряли з Марилькою на березі Бистриці, а вже бабине літо снується в повітрі.
Я це кажу до того, що о шостій годині вже зовсім вечоріє. Ага, як то було? Отож біжу я з гори Медової і не бачу, що на розі нашої вулиці причаївся Казимир.
Отямлююсь тільки тоді, коли якась нечиста сила хватає мене за плечі, мов кліщами. Тільки з запаху друкарської фарби догадалася я, що напасником є мій наречений. Зробивши це відкриття, я вже сама пригорнулась до нього і добровільно віддала йому свої уста.
Від того ранку, як ми стояли посеред поля за Варшавою, я вперше знову опинилась в його обіймах. Оце вперше після такого довгого для закоханого серця часу знову відчувала гарячі уста на моїх устах, чула його подих, стукіт його вірного серця, яке сіпалось під блузою, як шалене.
— Відтепер запах друкарської фарби буде мені миліший за найкращі парфуми, — сміюсь, щаслива.
Чи я сказала щось незвичайне? Чого це мій хлопець так нагло споважнів, тільки рука його пригорнула мене міцніше до себе?
— Мартусь, — шепнув він якимсь побожним голосом, немов ми з ним у храмі, а не під голим небом біля паркана Завайків, — чи знаєш, що ти сказала?
— Я сказала, що відтепер любитиму запах друкарської фарби більш за всі запахи… І що з того?
— Ех, дзевчяно моя, — вихоплюється в Казимира його материнською, польською мовою, хоча звичайно розмовляємо ми по-українському; мабуть, з самої глибини серця пішов той вигук, — ти моя, ти… Як же ж люблю я тебе за те, що ти саме така, а не інша! Іншій на твоєму місці смерділа б не тільки друкарська фарба, але й моя блуза, просочена потом… А ти… а тобі…
Мій хлопчисько так розхвилювався, що не в силі був по-людському речення склеїти.
Не знаю (таких речей ніколи не можна про себе знати, адже так?), чи справді в мене є щось, що відрізняє мене від інших дівчат. Але, в усякому разі, це дуже приємно почути з уст коханого, що ти в його очах виняткова.
— Слухай, дівчинко, — каже мені Казимир тоном, наче він був бозна на скільки старший від мене. — Держись, бо завтра-позавтра в нашій сім'ї вибухне бомба. Хай уже врешті твої знають, що по їх дочку не приїде королевич, а вкраде її в них простий робоцяж, а мої хай теж звикають до тебе, як до синової.
— Ой Казик, я так боюсь…
— Чого ти боїшся? — І він тиче мені перед очі мускули своєї правиці. — Доки ця рука діє, будь спокійна!
Це чванькувато трохи, правда? Але що вдієш, коли всі хлопці в тому віці люблять удавати з себе героїв. Я це помічала не раз по моєму братові, хоч він куди молодший за Казимира, та по братах моїх товаришок.
Але навіть у цій посполитій чванькуватості, назвімо її вже так, є якесь глибше зерно, якась безперечна внутрішня правда, що примушує вірити і Казимирові, і його мускулам!
Не знаю, що Казимир говорив моїм батькам і що вони йому відповідали, бо мене тоді якраз у хаті не було. Мама послала мене того дня знімати квасолю з тичок на городі. Я можу розказувати тільки з того моменту, як батько мене до хати покликав. Я відразу помітила в голосі батька якусь зміну. Якимось занадто глухим видався мені його звук.
Приходжу до хати і застаю таку картину: посеред хати стоїть Казимир. Хоч би вже прибрав якусь скромну позу, а то, як навмисне, розчепірився, як на ходулях. Високий, кремезний, він, здавалось, весь світ заслонив собою. Коло вікна стоїть моя мама (чому вона стоїть?), а тато ходить з кутка в куток.
«Держись», — повторюю собі в думці слова Казимира, як гасло перед боєм.
«Засідання» відкриває батько…
— Чи це правда, Марто, (ох, вже навіть не Мартусю, — біда!), що ти потай від нас заручилася з Казимиром?
В цю хвилину відчиняються двері з кухні і всувається (ох, яка ж цікава!) пика мого брата. Щастя, що батько гостро наказав йому вийти надвір.
«Ага, — подумала я, — справа при замкнених дверях!» — і якийсь дурнуватий сміх охопив мене.
— Правда, — відповідаю, як мені здається, ні занадто покірно, ні занадто зухвало.
— А ти… як оце ви, — звертається батько і до Казимира, — вирішили справу? Ви ж обоє добре знаєте, хто ви такі… Вам же відомо, які існують тепер загострення… Подумайте, на що ви наважились… Як же ви уявляєте собі серед цих умов своє сімейне життя? Хто з вас має зректися усталених традицій для вашого сімейного щастя? Ти, Марто, ні в якому разі не смієш зробити цього! Бо тоді ти не дочка мені. А якщо поступиться Казимир в тій справі, то він, — це теж тобі відверто скажу, — втратить в моїх очах всяку повагу. Я перестану його шанувати, а з ним і тебе, Марто, як жінку перевертня. І ще одне… Для тебе мій інспектор старається влаштувати посаду в залізничній конторі, яка дасть тобі матеріальну незалежність. Ти знаєш, що тепер заміжніх жінок звільняють з посади. Тому я тобі раджу добре, таки добре призадуматися над тим, що краще: незалежне становище державної уряднички, а з ним, як сама знаєш, відповідна життєва стежка, або життя коло звичайнісінького робітника, а з ним і всі ті гаразди, що їх мають тепер робітники у Польщі.
Чи батькові слова викликали вагання в мені? Не знаю.
Я була така приголомшена, що буквально світу божого не бачила. Жовті плями мигали мені перед очима, і це теж в якійсь мірі перешкоджало мені зібрати свої думки. А втім, я відчула гостро, як укол голки, погляд Казимира на собі. Я повернула очі в його бік, а він підборіддям (воно в нього різко окреслене, вольове) вказав мені на вікно. Я глянула через вікно і в першій хвилині не помітила нічого гідного уваги. Але нарешті! Перед нашими вікнами росла молоденька груша. Тепер я зрозуміла його:
«Як цьому дереву рости, так нашому коханню бути».
— Я вже вирішила, — сказала я батькові і, немов на підтвердження своїх слів, стала поруч Казимира. Він узяв мене за руку, і я відчула, що ми в ту хвилину стаємо нареченими не тільки перед богом, але й перед людьми.
Мушу зі смутком признатися, що я уявляла собі цей момент в моєму житті трохи інакше.
Настрій, що оповив нашу кімнату, скоріше підходив би під похоронний, ніж під весільний обряд.
Я сама відчувала глибоку прикрість від батькової непримиренності. Мене не залишала думка, наче хтось тоненьку голку весь час встромляв все глибше в мій мозок: невже не можна кохати поляка без того, щоб не втрачати при цьому свою національну гідність?
Мої думки, мов антеною, перехопив мій наречений: не випускаючи моєї руки з своєї долоні, він звернувся до мого батька:
— Можу сказати вам на втіху тільки те, що вам не доведеться ані зрікатися своєї дочки, ані перестати її поважати, як жінку ренегата. Можу вас запевнити, що ваша дочка залишиться й далі українкою так, як і я поляком, а разом ми створимо, в цьому теж можу вас запевнити, щасливе подружжя. Чи не так, Мартусю?
— А твої діти? — з цими словами вбігає в кімнату захекана, з розвіяним на вітрі волоссям Казимирова мама.
Це сталося так несподівано, так навіть якось театрально, що мене охоплює підозра, що вона, певно, пішла назирцем за Казимиром і підслухувала під нашими дверима.
Поява моєї майбутньої свекрухи серед нашого гурту вносить велике замішання. Я бачу, як ніяково починає почувати себе мій батько. Передчуваю, що він боїться підозріння — мовляв, Кравчики заманили хлопця до себе і тут обробляють його. Мама теж починає, по-моєму, зовсім зайво, виправдовуватись перед Пястовою, що факт заручин молодих для неї в тій самій мірі несподіваний, як і для Пястової.
Один тільки Казимир, мій богатир синьоокий, тримається преспокійно, і це теж якось особливо відрізняє його від решти присутніх тут.
— А діти, — звертається Казимирова мати виключно до нього, наче тільки вони двоє були в кімнаті, — хто будуть вони? Де ти їх хрестити будеш? У костьолі? Чи, може, на ганьбу і сміх усього нашого народу, потягнеш їх до церкви? Добре, як будуть в тебе сини, — вони за законом будуть поляками, а як бог на кару обдарує тебе ще й дочками? Що ж, ти з них українок поробиш, щоб потім, так як у Кривокульських, брат на сестру з ножем кидався? Я, твоя мама, скажу тобі тільки те, що я… волію бачити твою дитину мертву на катафалку, ніж охрещену в церкві.
