Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗

Стефа потерла по лобі своїми гарними пальцями:

— Ой, сьогодні ні!..

— Чому? — вихопилося в Дарки, і вона відразу пожалкувала за свою поспішність.

Стефа обняла Дарку за плечі (як вона пахне, вся ця дівчина!):

— Коли ми маємо бути добрими приятельками, то я не хочу тобі неправди говорити. Я це кажу тому, що я не можу тобі сказати, чому ти не можеш прийти сьогодні до мене…

Дарчині очі стали зовсім вогкі від нового розчарування.

«Коли сьогодні не можеш прийняти мене, то навіщо було взагалі запрошувати?» — дорікають ті очі Стефі. Все ж Дарка не хоче, щоб Стефа здогадалася, як це їй боляче, і тому намагається засміятися:

— Я знаю, яка це причина. Ти маєш рандеву з якимсь хлопцем…

Стефа нітрохи не бентежиться:

— Ти помиляєшся… Це щось серйозніше. Колись, може, зможу і з тобою про це поговорити. Поки що це таємниця, про яку я не маю права говорити.

— Але як буде можна, то скажеш мені, яка це таємниця… так? — не питає, а просить Дарка. Для Стефи це зовсім природно:

— Ясно, що скажу тобі! Бувай!

Стефа збігає з своїми книжками, але на передостанньому східці зупиняється, бо згори дає їй якийсь знак Оріховська. І Дарка чує на власні вуха, бо ж не може не чути, стоячи за спиною Оріховської, як та передає їй:

— Отже, о шостій!

Значить, цю таємницю Оріховська також знає. Значить, Оріховська ближча її серцю. Значить, на сімнадцять дівчат у класі Дарка не має жодної щирої душі. А все це разом значить, що людина дуже радо втекла б з цієї школи, від цих товаришок, цих Лідок, Орисьок, навіть від цих гарненьких Стеф до Веренчанки, до тата, мами та бабусі.

Дарка хоче сама йти додому, тому виходить остання з класу. Під тягарем своїх думок сходить униз поволі, східець за східцем, але раптом на п'ятому східці зупиняється, глибоко вдихає повітря і швидко перескакує по два східці відразу: Данкова ясна чуприна (що він робив тут після обіду?) тільки що майнула з класу до вхідних дверей.

Сьогодні такий лиховісний день. Що то буде, божечку, що то буде, ще як і Данко чкурне у ворота, ніби не впізнавши, не помітивши її?

Адже вже раз говорив їй, що учням заборонено заводити балачки з ученицями! Та, о, диво солодке, Данко не втікає від неї.

— О, Дарко! — каже за своєю звичкою і зупиняється. — Скільки ви уроків мали?

Дарці перехопило віддих у грудях, і вона не зразу може відповісти на таке звичайне запитання.

— Можна тебе провести трохи? — питається Данко.

«Може, йому здається, що він не зі мною говорить?» — аж не може вірити своєму щастю Дарка.

— Спізнишся дуже на обід, як підеш зі мною, — дивиться на його втомлене лице ніжними материнськими очима Дарка.

— Дурниця, — відповідає він рухом голови і руки водночас, але таким, що Дарка визнає його правоту: це дійсно дурниця.

— Ти не гніваєшся на мене, що я до тебе не показуюся? — запитує і відразу ж виправдовується: — Ці репетиції в музичному інституті страх як забирають в мене час.

— Коли ти дійсно не маєш часу, то чого я маю гніватися на тебе? — каже обережно Дарка. Слух Данка став вразливішим, ніж колись.

— Зіпсувало тебе місто, Дарко, — сміється Данко, — і ти вже не віриш мені.

Дарка воліє про це не говорити. Ще трохи — і вона ладна докоряти собі, що не він її, а вона його забуває. Що знає, наприклад, вона тепер про нього? Як знає вона його думки, його плани на наближче майбутнє?

— Знаєш, з дому писали, що на великдень буде шлюб Улянича з панною Софійкою. Погуляємо, Данку? А ти… ти хотів би бути професором, так, як Улянич? — хоче щось про його думки довідатися Дарка.

На таке запитання Данко відповідає сміхом:

— Що тобі бог дав? Я… я… мав би колись бельфером [19] бути? Ти іноді щось таке смішне скажеш, Дарцю! Знаєш, ким я хотів би бути? Я хотів би колись мандрівником бути! Глобтретером, обходисвітом! Розумієш, що це значить?

Дарка не розуміє цього нового слова, але виразно відчуває всю його безодню. Обходисвіт? Вічний мандрівник? А що тоді з нею буде?

Та Данко сам уже спростовує сказане:

— Це тільки така моя мрія. Кожний мріє про щось, а хіба все з того, про що мріємо, здійснюється? Хіба так, Дарцю? Я буду музикантом-скрипалем. Я вже сказав це собі, і так воно буде. Ти побачиш, колись будеш про мене в газетах читати!

— Я повинна про тебе і без газет знати, — злегенька натякає про їх дружбу Дарка.

— Авжеж! Ми завжди будемо друзями, хоч би я і від'їхав звідсіль. Я завжди писатиму до тебе з дороги…

«Тільки це… з усіх моїх мрій — тільки це?» — починає пхинькати Дарчине серце.

— І що тобі з того буде (не зважується сказати «нам»), як ти будеш відомим скрипалем?

Теж питання! Данко мало не розсердився на Дарку за нього. Ще питатися, що йому з того буде, як він буде славним скрипалем! А те, що про нього говоритиме і писатиме цілий світ? А гроші? А подорожі від столиці до столиці? А багаті банкети на його честь? А те, що його ласки запобігатимуть найбільші пани? А музичні вечори при королівських дворах? Питати ще, що йому буде з того?

— О, будь! Будь славним скрипалем! — вже сама штовхає його Дарка на цей шлях слави.

— Ти думаєш, що це так легко — стати славним? І що ти можеш розуміти в цих справах? — борониться Данко перед її порадами. Може, навіть для того, щоб пізніше не мав потреби ділитися з нею своїми успіхами. А може, гордий, хоче сам пройти цей шлях. Треба знати Данка Данилюка! І Дарка не турбує більше своїми розпитуваннями. Вона знає, що тепер треба мовчати. Мовчати і чекати, а там якось усе влаштується. Так поступають усі розумні і благородні жінки.

— Дарко, з якого часу ти співаєш у хорі? — пригадує собі раптом Данко їх зустріч на репетиції і своє здивування. — Чого ти говорила мені тоді на канікулах, що не маєш слуху?

— Бо ж так воно є, що я не можу виступати на сцені, — дає Дарка відповідь, що однаково добре може підходити до правди, як і до брехні.

— Я десь у лютому, а може, і скоріше, маю виступати у музичному інституті. Раз граю у квартеті, а другий раз тільки у супроводі фортепіано. У квартеті грають самі хлопці. Фортепіанний супровід дали одній учениці з «Лічеул ортодокс». Румунці. Вона вже тепер боїться. Дівчата ніколи не будуть відважними.

Дарці пригадується одна сумна неділя:

— Чи вона… ця учениця, називається Джорджеску?

Данко не любить, коли хтось надто цікавиться його справами, але цим разом він задоволений, що Дарка знає.

— Так ти, може, її знаєш? Еге, її звати Джорджеску. Лучіка Джорджеску.

Дарка хотіла б щось більше довідатися про цю ученицю, але не має відваги спитати.

Така перелякана своїм щастям, що боїться сполошити його відвертим запитанням.

— Вертайся вже, Даночку, — каже з виглядом закоханої, яку переживання зробили старішою на два роки щонайменше. Може, ця зустріч, коли тепер перерветься, видасться йому закороткою, і він схоче перенести все недомовлене на інший, умовлений час. Але Данко не розуміє її. Ніколи не розуміє її. А що ж це дальше буде?

— Я пройду ще кілька кроків і вернуся. Не хочу, щоб ти через мене на обід спізнилася. Добре тобі на станції, Дарко?

— Так собі, як на станції, — зовсім прив'яла Дарка.

— За Веренчанкою не тужно тобі?

— Вертайся вже, Данку, я піду сама. Чого ти маєш через мене спізнятися?

— Дарко!

Дарка хватає його за руку, хоч це аж ніяк не годиться дівчині:

— Я тільки так кажу… я тільки так кажу, Данку. Я ж хотіла б, щоб ми разом були, але так не можна… Сам знаєш, що так не можна.

Данко звільняє свою руку від Дарчиних пальців, але очі в нього розчулені і уста тремтять від хвилювання:

— Моя маленька дівчинка, — шепоче їй ніжно, — іди тепер додому і будь доброї думки…

Вони подають одне одному сердечно руки, якусь хвилину тримають свої долоні міцно одну в одній, нарешті розлучають їх. Розходяться, щасливі, ще з слідами тепла на своїх долонях.

Дарка за звичкою глянула на годинник на ратуші. Не повірила своїм очам, зупинилася, поглянула уважніше. Потерла долонею по лобі, по повіках: як це сталося, що вже без п'ятнадцяти шоста? Адже вони так мало сказали одне одному, власне, нічого не сказали, а кудись півгодини втекло. Поки добіжить додому, спізниться на сорок п'ять хвилин. А, нехай!