Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
— Тра… ля… ля…
Цього разу вчитель уже не зрадів. Аж головою покрутив чогось. Хіба Дарка не знала, що так буде? Але глянув на Дарку, і, мабуть, жаль йому стало її, бо сказав:
— Твій тато трошки помилився. Знаєш що, мала? Я візьму тебе поки що на пробу до хору. Тобто ти півроку будеш тільки прислухатися, як ми співаємо, а потім попробуємо твій голос знову. Згода? Задоволена?
Учитель викликає вже на букву «р».
Дарка прилягла до парти, напівпритомна від виру почувань. Вибігла б кудись за місто, впала б на суху траву і качалась би по ній, як молодий, щасливий звір. А так тільки щипала себе за руки та литки, щоб впевнитися, що це не сон. Вона співатиме в хорі! І, хоч як це непристойно, вона заплющує очі, щоб тільки побачити у своїй уяві Данкове здивоване обличчя, коли вони зустрінуться на репетиції хору.
Щось наче полоскотало Дарку по потилиці. Повертає голову: Стефа Сидір посміхається до неї тріумфально. Дарка дивиться на неї закохано, а її великі, блискучі очі, аж вогкі від радісної новини, говорять: «Ти гарна… гарна, подружечко, навіть не здогадуєшся, навіть тобі на думку не спадає, що значить для мене те, що я буду близько до тих, які мають з музикою справу. Звідки ти можеш знати про це, гарна квітко, що ця музика — це єдине, що мене може розлучити або поєднати з Данком? Адже ти нічого не знаєш про Данка… Ніхто тут нічого не знає про Данка…»
— В середу — жіночий хор, а щоп'ятниці — мішаний, — закінчив професор.
Дарка не має відваги зачекати на Стефу Сидір і разом з нею зійти зі сходів гімназичного будинку. Ніколи цього не робила досі. Стефа надіває шапочку, дивлячись у шибку вікна.
Дарка в припливі великого переможного задоволення хапає Лідку за шию:
— Лідко, хочеш, повернемо з школи на морозиво? Хочеш? Я маю тридцять п'ять леїв.
Лідка думає практичніше:
— О, краще халви купити!
Буде і халва! Будь ласка! Може, ще хтось має якесь бажання? Може, ти, Орисько? Може, ти, рибко Оріховська? А може, ти, гарна Стефо, хочеш ущасливити мене й прийняти що-небудь від мене в цей незабутній день? Всі, всі дістанете, що хочете. Дарка в такому п'яному настрої, що зняла б з себе форму, дерла б її на шматочки і дарувала б кожному стрічному по шматкові.
Лідка з Ориською беруть Дарку всередину (справді, треба сьогодні зважити на Дарку, бо вона як непритомна) і так ідуть утрьох тротуаром, гомінливі, як хлопчиська. Шукають крамнички з халвою і морозивом.
Ориська хоче залишити їх. Не личить же так дівчатам поводитися на вулиці. А що, коли б, не дай боже, хтось з учителів побачив їх у такому стані?
Але Дарку і Лідку обурює дурна поведінка Ориськи. Тепер вертатися додому? Дарка просто ображена: у таку хвилину думати про вчителів і станцію?
Ориська, найбільш за всіх бувала, заводить їх до якоїсь крамнички через сіни. Тут так темно, що звиклі до сонячного світла очі не в силі допомогти ногам, що наштовхуються на якийсь столик і мало не перекидають його. Хочуть виправити свою помилку і попадають на якогось чолов'ягу при цьому. Дарка відчуває чиюсь чужу руку і скрикує голосно. Господиня цукорні піднімає штору на єдиному вікні, і Дарка бачить, що вони натрапили на якихось військових. Хлопці (якісь такі ще молоді, що аж дивно, що це вже військові) анітрохи не збентежені тим, що трапилось. Сміються до дівчат і просять, так сердечно просять по-румунському залишитися з ними, випити по склянці прохолодного напою. Надворі така пекельна спека! «Пофтім, пофтім, фрумосе домнішори!» («Прошу, прошу, гарні панночки!»)
В Дарку вскочив уже бісик, і вона хоче залишитися. Еге! В неї сьогодні такий день, що нехай весь світ догори ногами. Тоді Ориська («Яке щастя, — думала пізніше Дарка, — що Ориська не розгубилась!») підносить свою гарну голівку і питає, як тільки Підгірські це вміють:
— І ти сідала б з військовими за один стіл, Дарко?
Дарка хапає Лідку за руку, і вони вибігають з таким же гомоном, як і раніше, на вулицю.
Ориська мала рацію, тільки ні слова нікому про це.
Тоді Лідка погоджується завести їх до цукорні Крамоліна на Руську. Дарці починає здаватися, що колись, ще у дитинстві, була вона вже раз там з мамою.
— Добре! Гаразд! Ідемо до Крамоліна!
Посеред Головної вулиці, пригадує собі Дарка, що тут десь, під номером 77, живе її добра знайома, пані Робертова. Може б, дівчата хотіли з нею відвідати її? Ориська знову стає в опозицію: як, тепер, саме сьогодні?
Нічого. Дарка тільки подзвонить, запитає її, і більше нічого. Нарешті Ориська погоджується. Дарка веде їх на перший поверх ліворуч.
— Тут вона живе!
— Бійся бога, Дарко, — читає табличку на дверях Орися, — таж тут живуть якісь Енглі…
Та Дарка подзвонила вже, і тепер не залишається нічого, як тільки сходами з першого поверху, і то не як-небудь, тікати, але так, щоб аж патинки губити. Адже хтось відчинить двері і впізнає, що це учениці з «Лічеул українян» — з «ЛУ» на беретиках.
Ориська, добре вихована попова дочка, мало не плаче. Вона дякує за таке частування! Дякує за таке товариство! Це ні до чого доброго не доведе! Недарма кажуть, що до часу дзбанок воду носить.
Дарка ледве вмовляє її, щоб вона пішла з ними до Крамоліна на морозиво. Вони будуть уже серйозно поводитись. Добре? Ну, добре, Орисько? Певно, що «добре», бо все ж таки нема що й казати, морозиво є морозивом і нагода поласувати трошки не трапляється щодня.
У цукорні Лідка по-панському, по-німецькому, замовляє три великі порції. Ориська ще хвилину стежить з недовір'ям за Дарчиною поведінкою, але помітивши, як побожно Дарка збирає язичком з ложечки рожеве морозиво, заспокоюється.
Лідка з Даркою за кожним разом, як хтось минає їх столик, починають балачку словами: «Як була я у Парижі», але це тільки бавить Ориську.
Поїли, а тепер треба платити. І тут Дарка ніяк не може знайти свої гроші. Перегорнула всі книжки, повитрушувала з портфеля все, що було, аж до вчорашніх крихот з хліба, обмацала всі кишені, а грошей нема. Нема, і кінець! Гроші ж не шпилька.
— І що тепер буде? — спитала Ориська злякано. Дарка і не думає впадати в паніку.
— Я, мабуть, загубила їх або там, у тій пивничці, або як ми летіли зі сходів… Нема іншої ради, тільки ти, Орисько, мусиш заставити свою золоту сережку.
Орисьчині очі миттю наливаються сльозами.
— І треба було всього цього, Дарко! Я ж не можу заставити сережку… бо раз, що її не можна зняти, а по-друге, це пам'ятка про хресну маму… А по-третє… це страшно неелегантно заставляти речі… Так роблять тільки останні пияки і картярі… Я не можу, Дарко!
— А ми тут до ночі теж сидіти не можемо. Я зову офіціантку, Орисько!
Дарка дзенькнула ложечкою об тарілку, і вмить з'явилася коло їх столика панна, вся у білому, як медична сестра.
— Ми платимо. Три великі порції. Скільки?
Орися схоплює Дарку за руку:
— Дарко, я не буду!
— Дай спокій! — викручує Дарка свою руку, виймає з кулака пом'яті гроші і платить.
— Ти свиня! — не може стримати себе добре вихована Ориська.
— Ні, Орисько, я тільки дуже-дуже щаслива!
Ориська не розуміє такого щастя. Вона прощається з Даркою і Лідкою, бо їм до хати всього кільканадцять кроків.
— Що ми скажемо твоїй мамі, де ми були до цього часу? — запитує Дарка.
Лідці не треба довго шукати виправдання:
— Не знаєш що? Мали задачу на останньому уроці! Слухай, — спадає щось інше Лідці на думку. — Я не радила б тобі дружити з Сидір.
— Чому? Що ти маєш проти неї? — вражено і здивовано запитує Дарка.
Лідка сміється своїм ущипливим сміхом:
— Вона може бути небезпечна для тебе!
— Що ти кажеш? — не розуміє Дарка.
— Те, що чуєш! Я чула, що вона якісь заборонені книжки читає.
Дарка не має бажання розпитувати більше. Не хоче псувати собі цей безхмарний, прекрасний день у своєму житті.
IV
Перший урок у вівторок — румунська. Кожного вівторка Ориська має матовий від пудри ніс і оксамитну стрічку попід косами на голові. Ориська обожнює вчителя Мігалаке. На уроці, як вірний пес, вона дивиться йому у вічі, і кожна зміна на його лиці чи в його голосі віддзеркалюються в її покірних очах. Дарці розповідає, що їй по ночах сниться та кімната і хата, де він живе: там стіни з червоного оксамиту і високо під стелею співають золоті птахи. Дарка не може зрозуміти Ориську, не в силі приховати свого обурення:
