Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
— Ти мало мені очей не видряпала, коли я хотів по-справжньому поцілувати тебе… Ну так, як дорослі мужчини цілують дівчат. А сама, тільки не ображайся, пручалася ніби, а водночас піддавалася вся мені. Ти теж хотіла, так-так, навіть не пробуй заперечувати, щоб тебе так цілували.
Не повинен цього говорити, навіть коли б так і було, але то — неправда. Прикро таке усвідомлювати собі, але вважала його більш делікатним. Не любила його в ту хвилину. Ба ще більше: не шанувала. Був для неї тільки мужчиною, одним з представників брутальної сили відмінної статі.
Боже, не була тією тринадцятилітньою Дарцею, яка колись першу ознаку статевої зрілості сприйняла за… вагітність. Була вже дорослою. Теоретично в галузі відносин між чоловіком і жінкою не існувало вже для неї секретів. І хоч, теж теоретично, знала вже, що більшість чоловіків саме так підходять до кохання, була глибоко ображена у своїй дівочій незайманості. Найсумніше було те, що Данко зовсім не розумів, в чому його провина. І знову, і знову мусила повертатися до своєї великої вчительки і духовної наставниці — Ольги Кобилянської: «Є рід любові, на якій мужчина ніколи не впізнається».
Не могла дати собі ради з своїм психічним станом: зазнала кривди з боку Данка, але не збиралася мстити; почувала себе приниженою, але готова була простити йому; відчувала жаль до нього, але не мала на думці поривати з ним; була зла на нього, але не збиралася віддавати його іншій.
Чи всі дівчата, думала, мусять пройти такі випробування? Якщо хоч половина хлопців на земній кулі подібні до Данка, то така сама частина дівчат мусить зазнати такої прикрості, що й вона, Дарка.
Свашки почали розносити на тацях чорну каву у спеціально для цього призначених чашечках. Більшість гостей не розуміла, з якого це дива серед ночі раптом подавати каву, та ще й без молока й булки? Дехто простягував руку в надії на компот, та, переконавшись, що в чашці лише чорна кава, ставив її назад на тацю. Однак були серед гостей і такі, що відразу збагнули, що ота чорна кава має утвердити панський стиль весілля.
Татко за своїм столиком випив чорну каву за себе і за двох своїх партнерів. Це відразу витверезило його не тільки від алкоголю, але й від революційного настрою.
Подав Дарці знак, щоб та підійшла до нього.
— Думаю, Дарцю, що нам вже пора додому.
Вже? Маю перша покидати забаву, коли ніхто й не думає з місця рушатись?
Якраз підійшов Улянич. Татко звертається до нього по моральну підтримку:
— Думаю, пане професоре, що найрозумніше зробимо, як поїдемо додому.
Зять Підгірських якось підозріло, скоса глянув на татка і сумовито усміхнувся:
— Слово честі, пане Попович, як будуть мене питати, то скажу, що ви не співали ні по-українськи, ні по-румунськи.
— А ви знаєте, таки можуть спитати.
Мені стало жаль татка і капку-капку… соромно за нього.
— Мене не спитають, пане Попович, це я вам гарантую, а чи кого іншого не спитають — вже гарантувати не можу. Я «за» — щоб поїхати додому. Тим більше, я щойно склав умову з Орисею: вона залишається тут до завтрашнього пополудня, а я не показуюся до того часу у Веренчанці на плебанії. Орися заїде по мене до моєї мами, і ми перед обличчя мого тестя з'явимося разом.
— Не розумію, нащо ця… — татко мало не сказав «комедія», та зрештою і так було ясно, що він мав на думці.
— Ви це зрозумієте, як скажу, що мені іноді буває дуже боляче, коли питають: «А чого тобі знову йти до мами? Ти ж недавно був», або: «Іди, але не сиди там довго, як звичайно», а так бодай з мамою побуду.
Аргумент Улянича мене не лише переконав, але й зворушив. Шана до матері — це теж одна з ознак порядної людини, може, ні?
Їдемо! Але де це Данко подівся? А ось де він. Його затримав господар дому і батько молодої в одній особі. Підійду, послухаю, чого він хоче від мого хлопця.
— Я вам скажу, пане Данилюк, я на музичних інструментах не дуже-то битий. От що люблю — то скрипку. Мамин брат, мій вуйцьо, чудово, кажу вам, чудово грав на скрипці. Тепер і мама покійна вже, і вуйцьо покійний, і ми з вами, пане Данилюк, будемо покійники, лише я скоріше, а ви пізніше, хоч то ніколи невгадно, як той казав…
— Але ви хотіли про щось спитати мене, пане Єлінський?
Данко зрозумів, що я хочу щось йому сказати.
— Ага, так-так. Як ви думаєте, пане Данилюк, тепер, коли моя Мізя вийшла за академіка, варто б до хати фортеп'ян придбати? Я вам признаюся щиро. Я зробив одну помилку в житті моєї дитини. Я її не посилав учитися. Дурний тато думав, що для неї краще буде, як дістане на фальчу поля більше, а то як сказати ще. Може, якби трохи школи мала і вміла… теє… на фортеп'яні пальцями перебирати, може, була б дістала скінченого академіка, — ви мене розумієте? У пана у дворі є фортеп'ян, хай був би й у моєї Мізі, але то дуже гандрабиста штука.
— То такий малий фортеп'ян.
— А, як так, то може бути.
Дарка взяла Богдана під руку:
— Перепрошую, я маю тобі щось сказати.
— Прошу, прошу, — кланяючись, делікатно відійшов убік Єлінський.
— Занудив мене старий. Дякую, що догадалася мене визволити.
— Та ні, я таки дійсно маю тобі щось сказати. Ми вже їдемо додому, Дан. Ти знаєш, де твоє пальто, шапка?
— Їдемо? — перепитав заклопотано. — А чого так скоро?
— Так треба. Пізніше все тобі розповім. Де ти роздягався?
Данко не рушався з місця:
— Хлопці ще залишаються на завтра. Костик хоче окремо попрощатися з братією. Орися теж залишається. Залишися й ти. Попроси татка, хай передасть тебе під мою опіку, — не то серйозно, не то жартома радить мені Дан.
— То ти тому залишаєшся, що вони тобі наказали? А якби ти їх не послухав і поїхав з нами, то що було б тобі за те?
Дан незадоволений мною:
— Говориш дурниці, Дарцю. Нічого б мені не було. Крім того, я й сам хочу бути на цьому прощанні з братією. Це мій товариський обов'язок щодо побратима. Але навіть і не це тепер важливе. Зрозумій, якби я тепер поїхав з вами, то хлопці мене висміяли б, що побіг за спідничкою.
«Не будь дурний! Всі твої хлопці бігають за спідничками», — подумала я із злістю, на яку лиш спромоглася.
— Ну, чого? Чого? — нахилився до мене так, що наші носи торкнулися один одного. — Чого маленька розстроїлася? Я не можу поїхати, то залишайся ти! Тобі важко зрозуміти ці речі, але хлопці є хлопці. А може, вони якраз хочуть випробувати мене, чи я справді не мамалига? Тим більше, що я зараз після матури хочу вступити в корпорацію «Січ»… правда, вона напівлегальна… а там, — усміхнувся винувато, — знаєш, які закони? «Мені з бабою не возитися…» Чого ти так подивилася на мене? Певно, я трохи перебільшую, але взагалі то найкраще буде, як ти залишишся. Піди скажи таткові, що Орися залишається, то, напевно, й тобі дозволять.
— Тато знає, що Орися залишається.
— Ну, то в чому справа?
Не можу йому сказати, що тато мій дістав боя і хоче додому, а вдома не сміє показатися на очі мами без мене. От і вся заковика! Тато саме йде до нас з моїм пальтом і бабциним пледом на руці.
— Іди, Дарцю, попрощайся з молодими, і будемо їхати. Коні вже чекають.
Допомагаючи мені надягнути пальто, Данко спритно й непомітно притиснув мене до своїх грудей.
Такий момент вже був раз поміж нами, коли я ще ходила в Чернівцях до гімназії. І, власне, тому, що він повторився, в мене виникла підозра, що це увійшло в нього в звичку — так само, як, вклоняючись, шаркати ногою.
Я недобра, бо скривджена. Орися залишається, а я мушу їхати.
Моя мама страшенний ворог грубих словечок в устах молодих панночок (розумій: моїх), а мені не хочеться вірити, щоб мама у свої літа не знала, як іноді може заспокоїти грубе словечко, вимовлене вголос і з притиском. От обізвала я Данка і його компанію ідіотами, і відразу відлягло мені від серця.
В санях я настільки заспокоїлася, що могла продекламувати в думках відповідний до мого настрою вірш (автора не пам'ятаю), який починається словами:
