Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗
Тоді з Мотрею стає щось незрозуміле і вона починає кричати:
— Це не вибрики!.. Ти не смієш мене вважати за якогось півголовка!.. Я мушу!!! Мушу… мати тих дурних двадцять п'ять злотих і мушу… на кілька днів виїхати звідсіль!!! Мушу!
Оля дивилася на Мотрю з розкритими устами, здеревіла з великого зачудування, а може, зо страху.
— Що тобі? — питає слабо. А Мотря добре чує, що Олин голос втратив свою звичайну врівноваженість. Так, тепер Мотря добре розуміє, що пошкодила своїм вибухом справі, але це каяття, як завжди, навідує її запізно.
— Нічого мені не є, — каже байдуже, — мушу тільки мати двадцять і п'ять злотих і мушу на два дні виїхати з дому.
— Виїхати?
Це вже не здивування, а білий жах. Виїхати, покинути дім, дві ночі і два дні прожити поза колом маминої опіки — ні, це неможливо. Це просто неможливо! Певно, є молоді дівчата, які користуються ще більшою свободою, — але в їх домі, в їх житті подібні речі виключені.
— Ти не можеш цього зробити, бо це забило б маму. Ти знаєш, як мама боїться за тебе…
Мотря вдоволена з такої догани. Добре! Ще не так будуть її боятися…
Те, що вона тепер каже, звучить не зухвало, а просто насмішкувато:
— Як ти боїшся, що це може маму забити, то поможи мені видумати якусь брехню… щоб мама повірила в неї… Поможи, як ти така добра… і… мудра!
Оля попеліє:
— Ти… хочеш маму обманювати? Вже до цього в тебе дійшло? Мало мама…
Не докінчує, але цього й не потрібно. Аж занадто відомо, хто маму так тяжко одурив у житті.
Мотря навіть не думає уступати:
— Я не хочу маму обманювати, я… я мушу. Сама бачиш, що мушу.
Тоді Оля («Божечку, яке вона має нецікаве, геометрично пропорційне лице!» — думає Мотря) хапає Мотрю за обидві руки так, що хоч-не-хоч має стояти проти неї усім своїм тілом:
— Я тебе не пущу, доки не скажеш мені, що ти затіваєш! Я не хочу, щоби мама через тебе терпіла…
Мотря посміхається. Робить рух, ніби сама кладе руки в окови. Тільки її очі грають непевно:
— Пусти мене, Олю, я… можу тобі і так сказати, бо ти і так не матимеш відваги піти з тим до мами. Хочеш знати?.. Я хочу до тата поїхати…
— До кого?!
— Як ти мене не розумієш… Я хочу тільки розвідатись про нього… адже… я з ним майже не знаюся.
І на цім урвалася ця несамовита балачка. Сестри не говорили більше про це. Кожна на свій лад знайшла втіху для себе. Оля переконана, що та мала не дістане ніде двадцять п'ять злотих і повинна буде через те підібрати фалди. Мотря дихає спокійніше, певна того, що Оля не матиме відваги з такою справою стати перед мамою.
А між тим час іде собі рівною, притаєною ходою. Оля ще не наважується тріумфувати, але на її обличчі вже віддзеркалюється внутрішня радість. Можливо, що Мотря не зможе дістати грошей. А можливо, — ох, якби так було! — що в неї пройшла вже ця божевільна думка. Чи вперше Мотря затіває фантастичні плани, а потім навіть думкою не хоче в той бік глипнути… Хто б то нашої Мотрі не знав!
«Чи Мотря змінилась? Чи люди з нечистою совістю дістають інший вираз обличчя?» — питає себе раз у раз Оля і за кожним разом знаходить заспокійливу відповідь. Мотря, як щодня, ходить до праці, виконуючи при тім послідовно всі ті дрібні функції, що звичайно супроводили її виходові з дому: щодня обнюхує пергаментний папір, потім запаковує в нього свій другий сніданок, але, звичайно перед виходом з хати, затримується по дорозі й оглядається позад себе, чи шви на панчосі стоять рівно.
Часом на роботі Мотря так віддається своїм мріям, що забуває зовсім, де знаходиться. Тоді хтось будить її високим криком. Здебільшого це керівниця майстерні — панна Стефа:
— Забейко, що з вами? Стебнуєте на правім боці!
Мотря сполохано опановує себе. Нахиляється поквапно над шитвом, а в голові плентаються одні й ті ж образи, ребуси. Що це двадцять п'ять злотих? П'ять срібних монет з жінкою з косами. Або — один двадцятизлотовий банкнот, а до того одна срібна п'ятка. Скільки тих заяложених банкнотів пересувалося через Мотрині руки навіть у цій майстерні (точніше, тільки в майстерні мала діло з грошима, бо в гімназії… ну, так там інакше трохи)… Бо, кінець кінцем, що то значить двадцять п'ять злотих?
— Забейко, я моделюю на клієнтці, пригляньтеся, це вам придасться!
Клієнтка — це жінка нотаря. Матеріал — цеглястий жоржет. Мотря має свої зауваження, з якими, річ очевидна, не вільно їй виїздити. Жоржет підходить на струнку постать. Тоді можна його драпувати і струнка постать виглядає наче оповита хмаринками. В уяві Мотрі вирисовується візія червоних хмарок… Ах, як це гарно було б, якби нотарева не мала брилуватої фігури.
— Тафта? — питає нотарева.
Мотря прикушує губи, щоб не порснути в лице клієнтці. З глузду з'їхала баба? Виглядала б у комбінації з тафти, як фестиновий блазень!
— Чи не вважають пані добродійка, що атлас буде відповідніший? — питається тактовно панна Стефа.
Розуміється, що нотарева відразу пристає на таку пропозицію. Виймає три срібні десятки і залишає їх на столі: може, пані займуться цією справою? Вона після повороту з Карлсбада (Мотря має охоту бодай на нагнітку наступити їй за таку балаканину) ще навіть візити не зробила всім знайомим. Пані не розуміють? Само собою, що пані мусять усе розуміти, за це їм платиться.
— Може, ви, Забейко, збігаєте по той атлас? Має артистичний смак ота мала, — хвалить на свій лад Мотрю панна Стефа.
Мотря здригається, наче від електричного струму. Дослівно — так. Ні… ні… тільки не в цей момент їй чужі гроші в руки… Уф! Піт обляв її.
— Не хочете вийти до міста? — з підозрінням у голосі дивується панна Стефа.
— Якщо можливо, то прошу мене звільнити від цього, — викидає з себе Мотря і зарум'янюється вся.
Але коли пополудні панна Стефа виходить за атласом і атмосфера в майстерні рідшає (хоч кожна учениця має роботу, що її до того часу має зробити) так, що дівчата починають оповідати собі історії з минулої неділі (ті бідні створіння живуть тільки від суботи до суботи), — у Мотрі назріває нагло план. Так нагло, як витріскує цвіт одного тропічного кактуса. Надвечір Мотрі починає ніби боліти голова. Панна Стефа пригадує собі ранішню нехіть Мотрі до виходу в місто і вірить у цей трюк безсумнівно.
— Але у вас такий хороший вигляд, — каже зичливо.
Мотря знизує плечима: що це має спільного з рум'янцями на її лиці?
Потім Мотря стоїть перед емальованою табличкою із задертою головою, неначе песик, і — ні, не думає, бо це вже давно вирішено, отже, не надумується, а ворожить (всі артисти трохи забобонні): як надійде чоловік з бородою, тоді вона вступить. Хвилина, дві, три… сімнадцять — і надходить чоловік з бородою. Тоді Мотря, стуливши уста, із зухвало повернутою вбік головою ступає на перший поверх. Стіни коридора розмальовані у великі фіолетові лілеї. Мотрі стає холоднувато від цих фіолетових, начебто вже заражених процесом гниття, квітів. В приймальній пахне кожухами і йодоформом. Була операція. У кутку сидить якась заплакана селянка. Мотря сідає собі так, щоби шиба відчиненого вікна трохи прислонювала її.
Тепер Мотря хоче думати. Треба виходити з того, що доктор Пастух одинокий… Приятель? Знайомий? Товариш її батька? Ні, напевно щось більше, як знайомий, бо скільки-то разів мама в приступі жовтого розпачу вигукувала:
— Він умів собі добрати компанію… такий Пастух!
Який це «такий»? Мабуть, мама сама не вміла б відповісти на це питання. Раз, на одній художній виставці, коли снували поміж картинами цілою школою, до Мотрі приступив був якийсь високий, з вузеньким інтелігентним лицем пан:
— Забейківна? — спитав певно. — Котра, молодша чи старша?
— Молодша, — відповіла, збентежена.
— Значить, Оля? — посміхнувся незнайомий.
Мотря усміхнулася й собі.
Тоді незнайомий відрекомендувався:
— Доктор Пастух, близький знайомий вашого батька. Ви дуже подібні до нього. Мені цікаво було б знати, як психічно ви подібні до нього. Ваш батько митець… закопав у собі талант великого артиста… Йому треба було дати сцену, а не адвокатуру… А ви? Не кортить вас туди?
