Біс плоті - Шевчук Валерий Александрович (книги бесплатно .TXT) 📗
І вони йшли в темряві, може, такій же густій, як і того разу, а може, й трохи рідшій. І Нестор чогось важко дихав, ніби тяжко йому було йти, а його силоміць тягли. Зрештою, став і ані руш.
— Не піду далі, Іване! Не можу!
— А то ж чому? — спитав Іван, уже й тоді йому здалося: щось тут не те й не так.
— Дарма йдемо, — тоскно сказав Нестор. — Духом чую: чи не вийняв хто того скарба?
— Ніхто не міг вийняти, бо ніхто нас не бачив, — заперечив Іван, — Ходімо!
— Е, — сказав Нестор, — ми, може, нікого не бачили, а хтось нас запримітити міг.
— Все одно ходімо, — сказав Іван. — Так чи не так.
І тоді зашипів до нього Нестор, як змій:
— Не йдімо туди, пане-брате, бо душа чує: недобрим тут духом пахне. Хай вони горять, ті чортові гроші!
— А моя душа нічо не чує, — сказав Іван. — Ходімо та й усе!
І вони прийшли до того дубового пня і побачили там тільки порожню ямку, а гроші з міднем хтось таки вийняв та й забрав. Але Іван тоді ще нічого лихого на приятеля в підозрі не тримав, бо, може, й справді душа його прочула? І чомусь зовсім не жалько стало йому за тими грішми, бо дуже незвичайно їм знайшлися. Бо хоча вони й прості собі хлопці, але добре знали: про знайдені гроші тра заявити врядові, а вони того зразу не вчинили. Отож що легко приходить, легко відходить, вони й поклали в той вечір поміж себе, щоб уже нікому не казати про ті гроші, адже їх уже нема, аби не вчинилося їм за те турботи. Вони вже тим недобре вчинили, сказав тоді Несторові Іван, що не заявили відразу, а перенесли на інше місце, отож можуть у турботу потрапити й непереливки їм буде.
— І так би воно, може, й було б, коли б дядько Омелько не зачепив моєї матері, — сказав поважно Іван, все так само дивлячись у те вікно, на яке й раніше дивився, оповідаючи. — Але коли дядько Омелько Костюченко напав на матір мою, то, значить, вони з Нестором ті гроші забрали без мене.
— Але чому нападав на твою матір, ніби гроші у вас? — спитав пан возний.
— А це вже в нього спитайте, — сумовито відказав Іван. — Одне знаю твердо, панове врядні: у нас тих грошей нема. Ні в матері моєї, ані в мене. А чого нема, то вже катма. Я тільки й пізнав їх, що запустив руку у мідня і трохи подзвонив тими триклятими грішми, хай би я вже ніколи їх не бачив.
— Все воно так, хлопче, — мовив пан суддя. — Одне бачу: не по віку і не за станом своїм ти мудрий. Скільки років маєш?
— Чотирнадцять, — так само сумно відказав Іван. — І не розумний я, панове врядний, а дурний. Мудрий був би, вчасно про ті гроші б повістив і не мав би тепера турбації.
Розділ II
Відтак покликано було до вряду Омелька Костюченка, броварника, з його сином Нестором, і коли вони стали на вряді, пан писав зачитав їм те, що оповів був Іван Сакун, син Степана та Варвари Сакунів; відтак пан магістратський суддя запитав:
— Чи так було, як записано, Несторе?
Нестор був менший зростом за Івана, хоча вони однолітки: Іван височенький, а Нестор притоптуватий, на голові в нього росла щетина, як у кабанця, а в Івана волосся біляве, м’яке й ніжне; очі в Нестора малі і, як у батька, чорнезні, а в Івана великі й сині. Отож, коли стояв перед панами врядними, ті очка бігали туди й сюди, ніби їх щось збовтувало; ніс у Нестора був закондзюбинкою, і з нього, як і в батька, випирало волосся, але губи мав не батькові, бо тонкі й лускаті.
— Так, власне, й було, — відповів Нестор, розтуляючи маленького ротика й показуючи гострі й тонкі, як у кота, зуби. — Ми справді ті гроші знайшли у яру в невеличкій мідні, обоє ж перенесли звідтіля на гору неподалік і зарили під дубовим пеньком, постановивши поміж собою прийти на завтрішній день обом і забрати, не оповідаючи нікому. По тому й розійшлися межи собою.
— А звідки знаєш, що гроші були в мідниці, коли вночі їх розкопали? — спитав пан возний.
Нестор на хвилю завмер, тільки очка його побігали, побігали та й зупинилися.
— У вас записано, як ми те взнали, — нарешті сказав він.
— Що ж було далі, коли ви з Іваном розійшлися? — спитав пан суддя.
Тоді Омелько Костюченко дивно заскреготав зубами й блимнув темно-палючими банькадлами, аж Нестор переполошився і злякано втяг голову в плечі.
— Говори, Несторе, тільки не бреши, — підігнав його пан суддя. — Бо доведеться скатувати тебе, і брехня боком вилізе. А ще й Бог за брехню покарає.
Нестор прокрутив втягненою у плечі головою, блимнув на батька й сказав:
— Коли ще за сокиркою бігав у броварню до батька, застав його там і все розказав. Батько дав мені сокирку й наказав перезакопати гроші. А коли розійшлися з Іваном, я не побіг додому, а повернувся на броварню до батька. Отож за годину чи більше ми пішли з батьком туди до пня.
Омелько Костюченко глyxo кашлянув, але Нестор на нього вже уваги не звертав. Його оченята знову побігали й зупинилися.
— І викопали ті гроші? — спитав пан возний.
— Таки-так, достеменно, — відповів Нестор.
— А тепер скажи ти, Омельку, чи правду мовить твій син? — спитав пан суддя.
— Бреше! — тріпнув чорним, аж синім чубом старий Костюченко. — Ніяких грошей я не бачив і не знаю, а цей недолупок наговорює на мене.
— Чому ж йому на тебе наговорювати?
— А тому, що я йому перед цим доброго лупня завдав, блимнув чорно Омелько.
Тоді щось дивне зробилося з Нестором. Глянув на батька неймовірно і ніби сполотнів.
— Хто правду каже: ти чи батько твій, Несторе? — спитав пан суддя.
— Таж я, — прошепотів Нестор, — бо так було, як кажу. А бреше мій батько, не знаю й чому.
Тоді з Омелькового рота, що раптом розверзся і став наче чорна яма, видерся чи рик, чи крик.
— То це ти, вилупку, — заревів він, — батька брехуном перед людьми чиниш?
І він кинувся на сина, схопив його за волосся і почав бити, верещачи:
— Оце тобі за батька-брехуна, скотино, оце тобі за гроші, а щоб ти, паскуднику, здох!
Відтак на нього кинулися пан возний та пан писар, а ще й міський слуга, що стояв при вході на стороні і для помочі при потребі, вони заломили Омелькові руки за спину й почали давати стусани від себе. В Нестора була розбита губа і на підборіддя стікала кров, але дивно те, що він при цьому не кричав і не плакав, а ніби й спокійний залишався.
Омелько ж Костюченко був зігнутий навпіл, бо так його тримали, з вивернутими руками, чуб спустився донизу, і він зарипів з-під того чуба:
— Хай признається, що бреше, бо я його вб’ю!
— Побожися, Несторе, що не брешеш, — мовив пан суддя. — А ще скажи, чи бив тебе батько передоцім і чи не мстишся на ньому?
— Їй-Богу, — урочисто сказав Нестор, перед тим витерши кров із губи та підборіддя затиллям руки, — що батько мене перед тим, як знайшли гроші, не бив, і не чиню йому помсти. А коли брешу про гроші, нехай пожере мене земля-матінка!
— Відпустіть, — глухо сказав з-під навислого чуба Омелько Костюченко. — Раз він побожився, не запиратимуся щодо тих грошей.
Його відпустили, Омелько закинув волосся назад, ще й руками пригладив і став таки й справді спокійний.
— Оповідай далі, Несторе, — наказав пан суддя.
— Еге ж, розкажи їм, розкажи, — буркнув Омелько, примружуючись і криво всміхаючись, ніби дозволяючи казати синові правду. Це по-своєму збадьорило Нестора, і він, погідно хитнувши і вже не мотаючи очками, почав говорити сміливіше:
— Викопали ми тії гроші з міднею, тоді батько взяв і приніс у двір пана писаря Григорія.
— У мій двір? — зчудувався пан писар Григорій. — А чого в мій?
— Це вже дозвольте, панове врядні, мені пояснити, — сказав Омелько Костюченко. — Бо мій малий ще недоліток і добре політики не тямить.
— Говори, — дозволив пан магістратський суддя.
— Бачте, панове врядні, пан писар може потвердити, жона моя, а вона в мене друга, коли сказать по правді, це все одно, що сатана, як і кожна жона, а вона в мене сатана ніби головніша, я в цьому нітрохи не сумніваюсь. А ще тоді я з нею розбив, коли сказати по правді, горшки, то вона, син тому свідком, вогнем на мене дихала. А як баба диха вогнем, то кожен із нас, мужів, зна, лучче її не чіпай, а відійди, бо не вона згорить, а ти. Отож, коли б дознала про ті гроші, то, пан писар може те потвердити, вся вулиця в минуті про те б звідала. А пан писар, на честь йому сказати, особа довіри гідна, а ще й урядна, то я подумав закопати мідню в його городі, поки діло не стане темне. Говори, вилупку, далі…
