Біс плоті - Шевчук Валерий Александрович (книги бесплатно .TXT) 📗

Дівчина дивилася на нього із зачудуванням.

— Нудко вас слухати, панотче, — сказала, й крива всмішка лягла на її лице. — Дивує мене, що не спокушаєтеся мною. У вас що — жила всохла? — і раптом зашепотіла пристрасно. — Зачиніть, панотче, двері на гака, тоді мене й вилікуєте. Не допоможуть мені ваші заклинання, Євангелія, читання й молитви. Виженіть із мене диявола так, як чоловіки із жінками роблять. Можете й побити мене, й робіть зі мною все, що заманеться. А тоді зголосимо, що біса з мене вигнали, і не дістанете ганьби, бо те вам не далося.

— Хочеш сказати, дитино, — спокійно мовив Климентій, — що не вигнав із тебе біса?

— Та ніякого біса нема, панотче, — засміялася Тодосія. — Не вигадуйте! А коли у вас жила всохла, то ніякого біса з мене ніколи не виженете. Чуєте, ніколи!

— Бідна ти, дитино! — зітхнув скрушно Климентій. — Не за свою славу дбаю, байдуже це мені, бідному й мандрованому, а про твою. Що з мене взяти: сьогодні тут, а завтра там, а тобі в містечку цім та й між людей жити. Отож забажай, і вижену з тебе біса, а тоді міцно тримай себе у віжках, щоб не повернувся нечистий. І коли вестимешся чесно й порядно, тобто коли впокоришся духом, люди пожаліють тебе і скоро про неміч твою забудуть, і знайдеться такий, котрий полюбить тебе, бо ти гарна і знадна.

— Хочете, щоб зламала себе і перестала собою бути? — спитала Тодосія. — А коли мені нудко в цьому містечку і серед цих людей, бо бридкі вони, фальшиві й недобрі. Бо задихаюся серед них, отож супроти них і звичаїв їхніх я й постала. І немає тут ніякого біса.

— Є, дитино, — скрушно зітхнув Климентій. — Бо чого досягнеш, постаючи? Не їх оганьбиш, а себе, не вони оглашенні будуть, а ти. І красу твою зненавидять і прокленуть, куди ж тобі тоді? В пекло?

— А от покажу вам зараз пекло, — скрикнула Тодосія і раптом зірвалася на ноги. Ніздрі їй затріпотіли, а очі заметали чорними блискавками. І почала рвучко зривати з себе одежу. — Дивіться, отче, дивіться, якщо ви ще не мертвий, — сипіла. — А коли мертвий і жила ваша не затріпоче, то вас жаліти треба, не мене.

Але роздягтися вона не встигла. З бичачим ревом увірвались у покій чоловіки, отаман та його подобенство. Тодосія заверещала несамовито, а вони почали заламувати їй руки й валити. Тоді дівчина з дикою силою напружилася, зойкнула, наче дика кішка, й відкинула, ніби слабосилих, обох биків-чоловіків.

— Дивися, отче, дивися! — завищала Тодосія. — Бо тоді ніколи в житті не доведеться такого побачити!

Схопилася за подола сорочки й підняла над головою. Цим моментом і скористалися чоловіки, бо закрутили сорочку їй на голові і жбурнули дівчину на діл. Гримнула всім тілом, звивалася, наче змія, верещала, аж ляскоти йшли, билася, але була таки подолана. їй зв’язали ноги, тоді опустили сорочку й спутали руки. Тодосія пінила — з рота її стікало рожеве шумовиння, густе й клейке. Вона струснулася й завмерла.

— Будьте ви прокляті! — простогнала із відчаєм.

Климентія трусило.

— Пане-господарю, — сказав він нерівним голосом. — І ви, пані-господине! Мушу признатися, що заклинання не подіяло, дуже потужного біса має в собі ваша дочка. Але не зрікаюся свого обов’язку та слова й обіцяю зробити все, щоб того біса плоті з неї таки прогнати. Та мушу відпочити й зібратися на силі. Тому покиньте її зв’язану, нехай лежить, але стережіть пильно, щоб не розірвала пут і не втекла. Я ж піду й десь походжу. Тоді повторимо ще раз.

— Гаразд, панотче, чиніть, як знаєте, — сказала Пелагія. — Ми її встережемо, будьте певні. Але Бога ради, не втечіть і не покиньте з бідою нашою.

Ще не покидав людей, котрі потребують моєї помочі, — сказав Климентій. — Бо коли б так учинив, ніколи більше не назвався б Божим чоловіком. А це для мене все одно, що не жити.

Він обдивився всіх, що були в мешканні: літня жінка зі строго підтисненими вустами, грубий чоловік, сильний, як віл, але з кволістю в очах, і другий такий самий, але цей ніби й байдужий. І йому раптом стало до болю їх усіх жаль.

Розділ VIII

Пішов зморено до виходу, а коли переступав порога, Тодосія раптом загорлала йому в спину:

— Не йдіть, панотче, я скажу, що вигнали з мене біса! Не ідіть, бо вони мене тут замордують.

Але на ті слова вже не зважив і рушив до вийстя з дому. Коли ж розчинив двері, вразився: всі ті люди, яких спровадив за ворота, знову були в дворі й повернули до нього обличчя. Але й на них не зважив, а рушив крізь них, як крізь воду, і вони, як вода, перед ним мовчки розступалися. І тільки один гукнув Климентієві у спину:

— А що, мандрованцю, не подужав і ти, хи-хи!

Але й на те не обізвався, ступав дерев’яними ногами, знісши бліде, зморене й мокре від поту лице, а в очах його палала туга.

— Дурисвіти ви всі, мандровані торбохвати! — гукнув за спиною той-таки голос.

Вийшов у хвіртку й побачив перед собою цілком порожню вулицю: не було там ані людини, ні худобини, ні пса, ані кота, ані птиці — синій сутерен, у якого вкидано було брилу напівпрозорого льоду. І та вулиця втягувала його в себе, і він подумав: як добре було б звідсіля втекти. Отак забути все, що сталося, і ніколи про те не згадувати, і ніколи в це містечко не повертатися й не заходити, а викреслити його з пам’яті, як викреслює з книжиці своєї непотрібного чи невдало складеного вірша. Але втекти не міг, одне, дав слово, а друге, залишив в отамановому домі торбу, а ще Євангеліє, єпитрахиль, пояса і всілякі потрібні речі, а передусім — книжицю, де складено в копицю снопи його духу із зерном слів. Всього можна позбутися, подумав Климентій, а цього — ніколи, бо тоді його життя стане порожнє, як оця вулиця, й непотрібне, а слова, які так любить низати на нитку свідомості, йому цієї зради ніколи не простять. Навіть здалося, що й будинки, котрі й складають цю мертву вулицю, порожні і так само мертві, бо ті люди, які в них ховалися й цікаво зорили на нього, коли йшов сюди, цілком утратили до нього цікавість, а значить, перестали існувати, пішли жити у сфери із його цілком непоєднані, ніби він був у сні, а вони в дійсності або ж навпаки. І єдиний чоловік не втратив до нього ще інтересу, отже, не відрікся, а відтак навсправжки існував — був то дяк на шкільному порозі, який все ще сидів, обіпершись спиною об двері, й кушпелив люльку, мальовничо виписуючи димом хмари і сплутані нитки.

— Idem per idem [37]? — спитав дяк.

— Ще не закінчив, — мовив Климентій.

— Humanum errare est [38], — сказав дяк.

— Хочу повторити, — мовив Климентій. — Gutta cavat lapidem non vi, sed saepe cadendo [39].

— Homo sit homini dens [40]? — спитав дяк.

— Homo sum, — втомлено сказав Климентій, — humani nihil a me alienum puto [41].

— Може, ваша милість, чинили in dubio [42]?

— In omnibus aliquid, in toto nihil [43], — сказав Климентій утомлено.

Тоді дяк вийняв з рота люльку й зареготав.

— Misce [44]! — сказав.

— Що саме? — спитав Климентій.

— Misericordia et nonsens [45], — відповів дяк.

— Ех nihilo nihil, — мовив Климентій печально. — Errare humanum est [46].

— Dei gratia [47]? — спитав дяк.

— Атож, — відказав Климентій.

— Ідіть ех adverso [48], ваша милосте!