Біс плоті - Шевчук Валерий Александрович (книги бесплатно .TXT) 📗

И справді не були вразливі, бо кам’яні обличчя через те й кам’яні, що незворушні, так само й тіла; правда, сукні їхні вже цілком утратили відтінки інших барв, позеленівши цілком, навіть стали світло-зелені, кольору молодого листя, але й ця барва не залишилася незмінною, перламутрово вигравала й ледь помітно для ока темніла.

— Запитання подавай такі, — сказала та ж таки, п’ята, сибіла, — про число та ім’я духів, які в людину ввійшли, про час, коли це сталося, чому ввійшли й таке інше. А всілякі бісівські соромоти, сміхи й безчиння заклинатель має заборонити. І щоб присутніх при цьому було мало, і щоб вони не втручалися у дійство, нічого не питали, а хіба допомогли здолати бісного, відтак смиренно молилися Богу.

І на цей раз з чорної води вигулькнула химерна істота й гукнула:

— Ха-ха! Такі ви самонадіяні! — але не пірнула, а почала корчити гримаси, стягуючи, розтягуючи, викривлюючи, видовжуючи і сплющуючи обличчя — і тільки потому зникла. Одежа ж на сибілах із світло-зеленої стала яскраво-зелена, а черевички на ногах почали жовтіти.

— Заклинання чини дерзновенно, — сказала шоста сибіла, — із вірою, смиренням і теплотою, а коли дух сильніше мучитиме жертву, сильніше настоюй, а коли тіло почне здуватись, корчитись у якийсь бік, схилятись чи вигинатись, вчини там хресне знамення або водою свяченою покропи, і хреста біля себе май.

— Отак, як я! вигулькнула з чорної води істота і знову почала кривити обличчя, а тоді виригнула вгору смоляного струменя, який піднявся на висоту, що її мають церкви, і так у повітрі завмер, як чорна дуга, схожа на петлю для повішальників.

Пливли якийсь час у глибокій тиші, і не плюскала за бортами вода, і не вигулькували з неї чорти, а може, істота була одна, бо ніколи не висовувалося їх кілька підряд. А сибіли ніби поринули в задуму, і одежа їхня із яскраво-зеленої стала темно-зелена, тоді як подоли суконь почали помалу, ледь помітно жовтіти. Так само задумався й Климентій, вряди-годи позираючи на чорну петлю в них над головами, яка ніби рухалася разом із човном і не зникала. А думав він, заодно ладнаючи слова у вірші, про перемінності світові, бо в світі перемінна кожна річ, бо руйнуються фортеці й мури, помалу з’їдаючись часом і пропливаючи в ньому, як хмари в небі. Так само пропливають і зникають людські життя, хоч міста з церквами й монастирями і села залишаються ніби й незмінно, але насправді також змінно. І хоча знищує їх час, меч чи вогонь, але знову оновлюються та воскресають, і так триватиме, доки світ світом. Думав Климентій і про те, що місто, чи церкву, чи монастир відбудувати можна, так само й мури, й фортеці, але людина, вмерши, не відбудує себе ніколи, хіба що в судний день, але річ у тім, що той невідь-коли буде та й чи в цьому світі і чи для світу відбудується, адже в судний день люди відродяться не для життя, а таки для суду, а отже, для покари за діла давні без можливості творити нові. Що ж буде потому? Річ певна: кінець світу, отже, відродження померлих людей буде не для повернення в міста їхні, церкви, монастирі, села, фортеці, а для того, щоб рушити у вічність, тобто у ніщо. Через це навряд чи можна сказати, що померлі люди відбудуються так само, як спалене місто чи зруйнована церква, адже людина справжнього воскресіння не відає, а хіба тимчасове, а отже, дочасне. Про це, очевидно, й вістить та петля, що застигла в зелено-перламутровому мороці, в якому пливе дивний їхній човен. І тихий жах почав наповнювати душу Климентія Зіновієва, адже коли в світі все таке ілюзорне та короткотривале, чи є смисл у людських забагах, будуваннях, змаганнях, проповіданні й навчанні, в писанні віршів чи складанні музики — все воно перейде, як трава чи як подих вітровий. Бо коли в людини нема надії на воскресіння для життя, чи ж потрібне їй воскресіння? Воскресіння для смерті, адже смерть, подумалося йому, — це і є образ вічності, тобто те ж таки ніщо. Але він відчув у тому дивовижному сні й інше: він, попри все, в цьому світі — духовний воїн. Тобто хай короткотривале, й дочасне, й тлінне, і приречене, й ненадійне це існування, воно, коли хоче протривати хоч би у відносній вічності, як тривають міста, церкви та села, має бути достойне. І саме в тому, що в світі поки що не перемагає остаточно зло, а таки не раз бере верха й добро, і є запорука тієї відносної вічності для людей, а щоб утримати її, й потрібні у світі духовні воїни, і навчання, і будування, і змагання, і проповідання, і все інше добре. Отже, має відсікти свої страхи, жахи, слабкість свою, безнадію і відчуття приреченості своєї і висталити волю власну й дух.

— Оцього я й чекала, щоб подумав, — мовила сьома сестра-сибіла і єдина з усіх повернула до Климентія обличчя. Воно було кам’яне, але ніби живіше від інших, бо на щоках прозначилися рум’яна, а очі блимали не тільки напругою, але й ласкою. — Отож моя наука тобі така: стережися, ексоркисте, коли вже ступив на цю стежку, щоб нічого такого при заклинанні не сказати й не учинити, що б тобі самому подало причини до лихого й злих помислів. Коли ж вдасться звільнити когось од лихого духа, навчи його тому добру, що його пізнав у світі сам. І не переймай на себе біди бісного, бо напевне таки не встоїш.

У цей час чорний човен, котрий плив чорною водою, раптом здригнувся, ніби вдаривсь об підводного каменя, й затрусився, аж ветхі дошки на ньому зарипіли й захиталися.

— Це що таке? — злякано вигукнув Климентій.

— Причалили, — сказала сьома сибіла, всі інші лишалися нерухомі, наче боввани. — Тобто припливли із антисвіту у світ, тут же твоя зупинка. Вставай і виходь, ми ж попливемо далі.

— І доки пливтимете? — спитав поет.

— Доки існуватиме світ, — відказала сьома сибіла. — Адже антисвіт без світу неможливий.

— А потому?

— А потому ця чорна вода пожере і нас, — мовила сьома сибіла. — Наша справа пророча, Климентію, поете людський, а коли не буде світу, то навіщо й кому потрібне буде пророкування. Швидше сходь, бо тут у нас коротка зупинка. І не думай про те, чого не може збагнути твій розум.

— Але коли б розуми не думали про незбагненне, то чи потрібні вони?

— Потрібні, — сказала сьома сибіла. — Для самовтіхи.

І вона так само, як сестри, знерухоміла, а одежа і її, і в її сестер все більше набирала в себе жовтої барви.

Розділ V

Климентій зійшов на зупинці, котра зветься Містечко, і побачив, що ранок навколо був пишний та багатий, сяяв сонцем, зеленню, мокрою від щедрих рос. І цвіркуни роздирали горлянки, цього літа їх було так багато, що коли йшов стежкою, трава аж ворушилася — коники злітали в повітря і розскакувалися врізнобіч, від чого виникав своєрідний шурхіт. Мав ясне, ніби запалений свічник, серце, бо вважав, що сон таки давав йому право на прю із тим, чого не відає, отож діставав надію його таки здолати.

Ворота містечка вже були розчинені, і з них витікала, колишучи рогами, худоба, а обабіч їхали кіньми кілька стадників і голосно, лунко покрикували. Тож мусив постояти, поки товар пройде, а відтак рушив широкою вулицею, стогном, твердо переконаний, що господарі своїх собак уже поприпинали і його литкам та мантії ніщо не загрожує. Мав пройти повз школу, але туди не збирався заходити, однак ще здаля побачив на ґанку дяка, який сидів, далеко висунувши довгі ноги, сперся спиною об зачинені двері й палив люльку, бо над ним вряди-годи спалахувала й розгорталася синя хмарка.

— Вже гадав, — мовив спроквола дяк, виймаючи з рота цибуха, — що панотець знову в мандрах.

— Маю ще діло, — сказав Климентій, не збираючись зупинятися.

— Ага, вигнати біса із Тодоськи, дочки Пелагіїної, а міського отамана, — повільно мовив дяк і вклав до рота цибуха.

Климентій мусив зупинитися, звідкілясь дяк про те знав, а він же нікому й словом не прохопився на прохання пані Пелагії.

— Знаєш про це, дяче? — спитав тихо й підозріливо.

Дяк випустив струмку диму й подивився зизом.

— Ця Тодоська, панотче, велика повійниця. Давала всім, хто того хотів, але тільки незаміжнім чоловікам, навіть мої школярі її скуштували, і коли б не була дочкою отамановою, давно стала б біля ганебного стовпа і не раз би скуштувала канчуків. Отож усі про те знають, а коли ніхто їй ще не врізав поли, то це щоб і собі більше не врізати [31].