Біс плоті - Шевчук Валерий Александрович (книги бесплатно .TXT) 📗

Отак високо наладнований і прийшов Климентій до корчми, але побачив не без прикрості, що в корчемному дворі вже сиділи за довгим дощатим столом жіночки, бо хто б то в таку Божу пору та й сидів у хаті, і тілиста корчмарка моталася, носячи наїдки й напої, а в повітрі стояв гомін із тонких голосів — чомусь нині надто рано зібралися жіночки на своє понеділкування. І урочистий настрій у Климентія пригас, але все-таки не втратив надії повчити ума-розуму цей збір та й щось підзаробити, отож тихцем-бічком протиснувся у напіввідхилені ворота і непорушно став, чекаючи, поки на нього звернуть увагу.

Гомін за столом миттю стих, і він побачив, що до нього повернулися сухі й повні, круглі й довгообразі, оторочені намітками лиця з блискучими очима, розрожевілі од балачок та спожитого трунку. «Ось зараз вони мене й проженуть», — подумав упокорено Климентій, добре-бо знав, що при понеділкуванні чоловікам до жінок наближатися, за предковічним звичаєм, заборонено.

— Чогось хотіли, панотче? — спитала одна із жінок. — Сьогодні до нас чоловікам не можна.

— А я не чоловік, — сказав Климентій, — а коли й чоловік — то Божий. А Божий чоловік, сподоньки, ангелу уподібнюється, тобто він безплотний.

— Та це прошак із школи, — озвалася друга з жіночок. — Скиньмося, сестри, йому по чеху, щоб не перешкоджав нам та й пішов.

— Я не прошак! — блиснув гордо оком Климентій. — А із школи тільки тим, що там переночував, за милістю Божою. І грошей даремно не беру.

— То, може, голодні, панотче? — сказала старша жінка, одягнута пишніше за інших. — Сядьте поїжте, а тоді йдіте з Богом.

— І їжі даремно не беру, — поважно сказав Климентій.

— Чого ж хочете? — гукнула наймолодша й найкраща із зібрання з іскристими очима й рум’яними щоками.

— Коли ваша ласка, — так само серйозно сказав Климентій, — то перш, ніж розгуляєтеся, сподоньки, і перш, ніж пошлете за музиками, хотів би вас по-Божому научити богоодуховленими віршами.

Тоді жіночий рій загув, як бджоли у вулику: хто сміявся, хтось говорив, котрась щось запитувала, а дехто зойкнув, а яка запропонувала й прогнати його, а інша зчудовано дивилася на цю чудну прояву — малого, худого, босого, в обірваній рясі, у ветхому клобуку, але з гарним і серйозним обличчям і з палкими очима.

— Нишкніть, сестри, знишкніть! — скрикнула найстарша із гурту. — А може, він і справді Божий чоловік?

І тоді всі знову затихли й цікаво зорили на нього, а він і справді виглядав незвичайно, тим більше, що відмовився взяти милостину, як прошак, і очі його так дивно палали, і весь був наструнчений, і поважний, і гарний, а трохи й смішний.

— Звідкіля ви, панотче? — спитала старша жінка. — Одягнені, як чернець, але дуже вже вбого.

— Я із світу, — мовив серйозно Климентій. — А одягнений убого, бо не маю даху над головою, тікаю від принад та зваб житейських. Із тих я, котрим не треба жодного стяжання.

— Він із ченців, котрі волочаться, — сказала котрась із жіночок.

— Коли бажаєте, — сказав гордо Климентій, — прочитаю вам віршу про ченців, котрі по містах, по школах і корчемних дворах волочаться. Я їх не похваляю.

— То хто ж ти такий, панотче? — спитала старша жінка.

— Творець научительних віршів, якими несу людям проповідь доброго життя на виправлення їхніх гріхів.

— Тоді ти не чернець?

— Не тільки чернець, — поважно мовив Климентій, — але й ієромонах, тобто можу й службу Божу відправити, і сповідь прийняти, і бісів прогнати, і людей проповіддю навчити. Але над усе віршотворець я научительний, який наставляє людей неблазенними, й добрими, й милосердними бути.

— Нищі школярі теж вірші співають та проказують, — сказала старша жінка.

— Школярі сміховиська строять, — сказав Климентій, — щоб людей розвеселити й потішити, а я віршотворець научительний.

— А коли не схочемо слухати ваших віршів? — спитала наймолодша, граючи очима.

— Тоді проженіть, і мзди від вас не візьму ані гроша.

Відтак знову загомоніла громада, бо це й справді диво-дивезне, оцей чудний чоловік, принаймні такого ще в своєму містечку не бачили. Чи він на голову звихнутий, чи казна-що? Бо коли прошак не хоче милостини брати, то ж чи це прошак? Поважно й гордо тримається, а трохи й смішний. І так дивно очі його світяться, як у навіженого, чи, може, й справді Богом позначений? Вони ж зібралися по-жіночому погомоніти, й побавитися, і випити по чарці — то чи ж проповіді їм слухати?

— Гріх проганяти Божого чоловіка, — сказала старша й пишніше за інших убрана. — Нехай говорить свої вірші. А коли скажеш вірші, панотче, то милостину візьмеш?

— Тоді візьму, — просто сказав Климентій. — Образити вас не посмію.

— А я кажу, щоб його прогнати! — мовила інша. — Доста нам і в церкві проповідей.

— Не гріши, Марто, хоча б у святий понеділок, — поважно сказала старша. — Не на те він і встановлений, щоб, від чоловіків від’єднавшись, про гріхи гадали, а щоб чесно й порядно жили. А коли Бог нам послав цього панотця, хай говорить свої вірші, тим більше, що обіцяє казати про благочестиві речі. Чи ж не так, отче?

— Достеменне, — сказав Климентій. — Віршотворець научительних віршів не може казати нечестивих речей.

Тоді знову всі затихли й наповнилися цікавістю, тим більше, що цей і справді дивний чоловік, ченчик-голодранець, звів очі до неба, підняв над собою руки, й обличчя його стало надихнуте і ще краще, бо повне дивного осяяння. Постояв якусь хвилю в такій позі, аж доки не настала цілковита тиша, а тоді опустив руки.

— Про що хочете, панове жіноча громадо, послухати? — урочисто спитав. — Є у мене вірші про різне. Про чоловіків, жінок, про хвороби, смерть, ремесла або ж і про ченців, про вогонь та вітер, про переміни світові, про пияцтво, про убогих та багатих, про сум’ятне життя людське, про обичаї й оказії.

— Гадаю, панотче, — сказала старша жінка, — що в день святого понеділка й понеділкування не годиться згадувати про смерть та хвороби, про пияцтво і нам тим дорікати, чи скорботи пригадувати, а розкажи, чим ваша милість научає жіноцтво.

Климентій твердо хитнув головою й пройшовся босими, аж чорними від невимивного бруду ногами по добре стоптанім корчемнім дворі, де не раз влаштовувалися танці та скоки. Жінки позатихали і зацікавлено на нього виставилися. Тоді й почав говорити вірші про неплідних жінок; про жінок-удів; про зваблення жіночі й про чоловічі пристрасті до них, особливо до чужих; про терпіння жіноче, коли взимі студентності не бояться, як у люті морози хустя перуть; про дітей, що народжуються від нечистих ложен; про богомерзьких бабів-шепітниць, проклятих чарівниць і душепогибельних ворожок; про тих, що люблять танці, і які бувають танці: на гралисьних видовиськах, корчемних дворах і на весіллях; про жінок-корчемниць, які блудно живуть, і про жінок-п’яниць, а також про заматерілих дівиць. При цьому Климентій мотався двориськом, розвіюючи полами мантії, блискав очима, голос його ставав пристрасний, натхненний, а жіночки позавмирали за своїм столом, трохи злякані й присмирілі, хіба що наймолодша з-поміж них ще дужче зарум’янилася, — і якась дивна сила текла від цього чоловіка, таж-бо справді, ніби не чоловік був, а бич Божий, що впав із неба і хльостав немилосердно. І хоч одна чи друга вскакувала вряди-годи з місця, очевидно, діткнута за живе, але її хапали сусідки за руки й садовили; дехто й сльозу пускав, особливо тоді, коли говорив Климентій про самотніх жінок, які на довгий час розлучалися з чоловіками.

Зрештою, замовк і став, мов укопаний, звівши підборіддя й дивлячись палючими очима.

— Не дуже ти милосердний до нас, жінок, панотче! — сказала старша жінка.

— Це тому, що мої вірші навчительні, — мовив Климентій. — А коли вони вам не вподобалися чи коли я неправду сказав і напасть на вас звів, то не давайте мені милостини і сніданням не гостіть.

— Ні, чого ж! — сказала старша жінка. — Правди твоєї не відбереш. Сідай, панотче, поїж та йди собі з Богом. Спасибі за науку! Шинкарко, дай йому поїсти.