Біс плоті - Шевчук Валерий Александрович (книги бесплатно .TXT) 📗

— Всі обряди церковні вийшли з Антіохії, але ніде: ні в Александрії, ні в Константинополі, ні в Єрусалимі, ані на горі Сипаї, ні на Святій горі, ані в Молдавії, Валахії і країні козаків — ніхто не кладе хреста по-вашому, але чинимо ми не так.

Тоді в повітрі настала мертва тиша, і драконівський патріарх поспішив закінчити богослужіння, але перед цим прорік:

— Ну от, його святість патріарх підтвердив мої слова.

Потому патріархи благословили царя, а патріарх грецький, виходячи з церкви, сказав своїм наближеним:

— Боже, даруй цьому народу помірність!

З’ївши капусту та хліб, собі подаровані, патріарх грецький та його свита не мали до їжі нічого, крім гороху та бобів без краплини олії, а ще треба було стояти по неймовірно довгих пісних богослужіннях, особливо в перший тиждень посту, і всі поверталися на місце свого побуту охлялі, напівзомлілі, безсилі пересувати ногами, тим більше, що в цьому царстві треба було замість малих поклонів класти великі, тобто в землю. Найгірше було патріарху, на якого надягали саккос із жовтої венеціанської парчі, вишитої золотом, рукави, поділ та поли якого були прикрашені великими смарагдами та коштовним камінням на чотири пальці широко. Під саккос на нього натягали єпитрахиль, на якій було з пуд смарагду, і зняти з нього це облачення теж був немалий труд. Отож всі поверталися після служб, немов у непам’яті, відчували біль в ногах і в спині й звалювалися на ложа, довго не мігши віддихатися. Патріарх уже просився, щоб його відпустили, але його умовляли залишитися, щоб віддати йому більше честі, і тільки побачивши, що він не винесе звідсіля ніг, наполіг на від’їзді, а коли це після значних протяжок йому було дозволено, наказав їхати із столиці якомога швидше. Треба признати, що коні для нього готувалися наперед, отож через п’ятнадцять днів мандрівники були майже на межі Драконового царства. Коли ж покидали те царство і в’їжджали в землю його милості короля, патріарх тяжко зітхнув і сказав:

— Начебто замок висів на наших серцях, і мисль наша була стиснена до краю, бо в землі Дракона таки ніхто не може почувати себе спокійно й весело…

Розділ VIII

Записавши коротко цю дивовижну розповідь, я задумався тяжко. Здавалося, народ і його правителі в царстві Дракона тільки й думають, як догодити Богові, а чи надмірність у службі йому є чимось лихим? Чому ж того царства так усі жахаються, чому навіть розмови про нього ведуть з оглядкою, а то й намагаються не говорити нічого, як про нечистого? Чому грецький патріарх сказав, що в тій країні великого благочестя замок висів на їхніх серцях, чому думка їхня була стиснута, як він сказав, до краю? Адже не проста людина те сказала, а патріарх нашої східної православної віри! Отже, чому від країни такого великого благочестя несе крижаним вітром, аж таким, що люди, які дізнавалися про моє бажання поїхати туди, сторонилися мене, як зачумленого (так було в Слуцьку), або ставилися, як до хворого здорові? Ні, я тут не все розумів; більше того, думки мої так посплутувалися, потуманіли (а може, то діяв трунок, що його випив з намісником кутеєнським Суртою?), що я почав сум’ятитися душею. І тоді знову прийшли до мене слова Івана Богослова, що їх мені нагадав старець із Слуцька: «Ангел схопив Дракона, що диявол він і сатана, і зв’язав його на тисячу років, та й кинув його до безодні, і замкнув його, і печатку на нього наклав, бо зводить той народи». А може, й справді, про цього Дракона тут ідеться? «Ангел схопив Дракона і зв’язав його» — чи не зв’язав його благочестям? Але він був і залишається Драконом, а царство його — безодня. Чи не тому й патріарх Теофан мовив: «В землі Дракона ніхто не може почувати себе спокійно й весело».

Голова тріскала від таких думок. Мотався по келії туди й сюди, ніби оглашенний, хапав себе за волосся, смикав, стогнав, але не був ясний у мене Мозок і не все тямив: і те, що навколо, і те, що діється зі мною. Чому голос шле мене в те царство і чому вряди-годи, незважаючи на всі остороги, він знову лунає в мені: «Йди туди, я буду з тобою!»? Чого мені туди йти, навіщо мені потрібна та земля, навіщо я їй?

Зупинився й прислухався: ніби хтось за вікном говорив. Слів я не розібрав, зате тут, у келії, відчув чиюсь присутність. Так, це була вона, особа в розрідженій плоті, я виразно побачив її в куті келії. Виступила звідти й рушила до мене. Я сів на постіль і дивився виряченими очима. Тоді особа в розрідженій плоті змахнула тінню, що нагадувала руку, і раптом врізала мені ляпаса.

— Йди туди, куди тебе послано! — почув я знайомий голос.

Цього було забагато, і я зомлів. Коли ж прочуняв, мені здалося, що спав і все те, починаючи із зустрічі з намісником кутеєнським Суртою, наша балачка й уживання трунку, і його розповідь, яку я нібито записав, було таки сном, так само уві сні було оте утяжливе думання і даний мені ляпас.

Зирнув на стола, що стояв побіч, на ньому лежали списані листки. Потяг їх до себе; таки ні, історію, оповіджену

Суртою, я справді записав на звороті паперового відбитка чудотворного образу Пречистої. Отже, сон мій і забуття почалися від того моменту, коли почув за вікном голоси, а може, і від того, коли з темного кутка виступила особа в розрідженій плоті.

Боліла мені голова. Дивно паморочилася, щось у ній стискувалося й нило. У цей час хтось застукав у двері, я гукнув, аби входили, і в келію ввалився засніжений і через те схожий на ведмедя Сурта.

— Слабка у мене голова до трунків, брате, — поскаржився я. — Зараз трісне й розвалиться, як гарматна граната. Але пора мені вже і в дорогу ладнатися.

Сурта сів на стільця, розставивши ноги.

— Все-таки збираєшся їхати? — спитав він. — Додому чи куди був замислив?

— Розум хоче додому, а чуття — куди замислив, — мовив я. — Скажи мені, милий брате: чи ж надмірна пристрасть у служінні Богу — гріх?

— Намісник ігумена монастиря мав би такі прості речі знати, бо в «Катехизисі» й для дітей записано в десяти заповідях: «Не згадуй марно імені Божого». А ще в Євангелії від Матвія: «Усі ж учинки свої вони роблять, щоб їх бачили люди, і богомілля свої розширяють». Глава двадцять третя, вірш п’ятий.

— Це я знаю, брате, — мовив, стискаючи голову, котра й справді мені розламувалася. — Цікавить мене інше: а коли марно згадують ім’я Боже і богомілля своє розширяють задля слави своєї, не Божої, то що тоді?

Знову ти, як дитина, брате, такі прості речі питаєш, не пішла, бачу, тобі вода життя на користь. Тоді людина падає у прірву гріха.

— Але ж чому, брате?

— Бо кожна надмірність — це початок гріха.

— А може, творцю догідно було створити якийсь народ вибраним, отож через вибраність свою і служить він Богові так? — спитав я, тримаючись за голову, бо коли б того не чинив, напевне, вона б розірвалася. — Тоді його дії від духа чи від плоті?

— Бог не захоче творити жодного народу своїм, щоб через нього інших нищити, бо він дбає про кожну билину у світі, про людину кожну і про всіх людей. Своїм народ робить диявол, а не Бог!

— Дивні речі ти сказав, — мовив я кволо, бо голова мені заболіла ще більше. — А хіба не вибрав Бог свого часу Єрусалим та народ Ізраїлю? А може, тепер вибрав він народ цей?

Бог вибрав Єрусалим не для того, щоб через нього знищити інші народи, а щоб через нього подати тим народам про себе вість і знання, а отже, наблизити до себе.

— І навіть бусурман?

— І бусурман, бо вони також люди. Бог один, тільки віри в нього різні, і не різними богами різняться люди, а розумінням.

Я хитався з боку на бік, тримаючись руками за голову. Господи, як же вона боліла!

— Душа в мене плаче, Господи! — сказав я. — Розум вістить ддне, а серце, чи душа, чи чуття — інше.

— Йди туди, куди зве тебе душа, — сказав Сурта. — Жаль мені тебе: мало що справивши в послушанні, від’їжджаєш. Але коли кличе душа, раджу тобі: іди на Трубчевськ до Брянська, хоч і там нелегко буде, але звідтіля в царство Дракона увійти можна.

І тут, здається, моя голова таки розірвалася. Вибухла, як гарматна граната, і я знову зомлів чи в непам’ять потрапив, а може, ще не прокинувся і мав сон уві сні, а сон уві сні, як казала мені покійна матінка, — сущий є, бо сон, казала вона, — це світ перевернений, а сон уві сні — це світ на місце поставлений. Я очуняв і побачив у руках пописані листки. Перекинув одного з них і вдивився в образ своєї помічниці, матері Божої. Була вона схожа в цей момент на мою покійну матінку.