Диваки - Комар Борис Афанасьевич (онлайн книга без TXT) 📗
Засунув руку під мисник, дістав пошарпану книгу, на якій ледве можна було розібрати напис "Довідник рибного інспектора", і невеличкий, але важкий вузлик. Витяг з-за палітурки карбованці.
— Тут ось дев’ять, а дрібних, — забряжчав вузликом, — повинно бути вісімдесят вісім копійок.
Цокнула клямка, хлопці сховали гроші. У хату зайшов батько, насуплений, сердитий.
Спідлоба поглянув на Сашка і його гостей, пройшовся по кімнаті.
Хлопці поза спиною віддали гроші Сашкові, забрали свої сумки і рушили до порога.
Як тільки за ними зачинилися двері, батько запитав суворо:
— Що то в тебе?
— Це ми збираємо на транзистори і батарейки для приймача, — відповів Сашко, розгладжуючи на коліні пом’яті карбованці.
— Де ви їх узяли?
— Миколі тітка Марія три карбованці дала, Олег випросив у матері, Віктор п’ять разів не пішов у кіно…
— Дивись мені!
— Дивлюсь, — буркнув Сашко і сховав гроші до бокової кишені піджака.
Батько помовчав трохи, потім знову:
— Дурне ви діло затіяли з цим приймачем. Ще хтозна, чи вийде він у вас, гроші тільки даремно витратите…
— А от і не даремно! Він справний, самих тільки транзисторів і батарейок не вистачає.— Підійшов до саморобного приймача, що стояв на підвіконні.— Побачите, як ще гратиме.
— Що ж вони — дорогі, ті транзистори і батарейки?
— Дорогі-і, фізик казав: карбованців дванадцять коштують.
— А назбирали скільки?
— Уже дев’ять і вісімдесят вісім копійок, — поплескав по боковій кишені.
— Дев’ять?!. — Батько аж зупинився серед хати. — Гм, багатенько… Ти бач!..
— Тату, пустиш мене в неділю до міста?
— Це чого тобі туди?
— Та батарейки і транзистори ж купити.
— В неділю картоплю на городі садитимемо.
— Те-е, я її до неділі сто разів посаджу. Мені хлопці допоможуть. Пусти, тату!
Батько знову пройшовся по кімнаті.
— Я ненадовго — туди й назад, — упрошував Сашко. — Миколу, Віктора й Олега он пускають…
— Перестань скиглити! — гримнув батько. — Нічого вам теліпатися в таку даль! — І раптом по обличчі його ковзнула якась здогадка. — Давай гроші, сам куплю. Я зараз їду на рибзавод. Після полудня й привезу…
— Так ти й мене візьми з собою.
— Сідай краще уроки вчи. Та дома похазяйнуй, води в хату внеси, долівку підмети.
Сашко не квапився віддавати гроші.
— У нас же, мабуть, не вистачить, — мовив, — ще три карбованці треба.
— Нічого, я докладу, — не зважав на те батько.
— Де їх знайдеш? У тебе ж немає — все пропив.
— Не твоє діло! Хочеш, щоб купив, давай, швиденько давай, бо мені ніколи з тобою… Чи ти, може, того… боїшся?
— Та ні, я нічого… — зніяковів Сашко. — А як хлопці не згодяться?
— Чого б то вони не згодилися? — починав уже гніватись батько.
"Та й справді,— міркував Сашко, — чого ж тут не погоджуватись? Поїде — і привезе, не треба до неділі ждати. Та й не погодься — тато розсердиться, скаже: батькові не довіряє…"
І Сашко записав розбірливо на чистому аркушику, які треба купити транзистори, батарейки, і віддав гроші.
Батько взяв їх і, не рахуючи, сховав до кишені. Спитав:
— Так це, значить, не тільки твої, а й їхні?
— Умгу, — кивнув головою.
Батько надів картуза, рушив до дверей.
Пообідавши, хлопці знову завітали до Сашка — кликали піти на конюшню, навідатись до лошат. Та він не пішов з ними, сказав, що дома треба погосподарювати. Хоч і кортіло похвалитися новиною, змовчав.
"Ото несподіванка буде для хлопців увечері,— думав сам собі Сашко. — Впаяю у приймач транзистори за схемою, яку намалював фізик, вкладу батарейки, покличу друзів і скажу: "Ану, спробуймо, може, і без транзисторів та батарейок працюватиме". Підійду, крутну одну ручку — не говорить, вони в сміх, крутну другу — і він як закричить на всю хату, ніби справжній, заводський".
Почав конструювати того приймача дядько Дмитро, як ще ходив до школи. Коли він поїхав учитися в місто на пілота, всі його "винаходи" разом із приймачем бабуся Дарина знесла на горище. Недавно Сашко лазив туди по насіння і наткнувся на нього. Старанно витер від пилу і поніс показати вчителеві фізики, який керував технічним гуртком. Той подивився і сказав: приймач цілком годящий, треба лише замінити в ньому кілька транзисторів та батарейки.
Проте батько не зрозумів переваги приймача над репродуктором. Коли Сашко попросив його купити все необхідне для того, щоб полагодити приймач, він і слухати не схотів. Мовляв, і без нього можна обійтися, досить репродуктора.
Тоді Сашко запропонував Миколі, Віктору й Олегові разом придбати потрібні деталі і користуватися приймачем спільно.
Хлопці одразу ж погодились.
Час минав дуже повільно. Сонце, наче прив’язане, стояло в небі. Хмари — й ті наче зависли над лісом.
Уже й уроки поробив, і долівку замів, і води приніс, і супу зварив, а батька все ще не було. Раз по раз виходив за двір глянути: не їде, бува?
"А що, коли не купить, — подумав нараз. — Візьме й проп’є. Що тоді?.. Ні,— відкинув таке припущення, — цього тато не зробить. То ж не мої гроші. Та й п’є він тільки після роботи".
І все ж неспокій наростав.
Коли сонце почало хилитися до обрію, замкнув хату й побіг у гараж — може, батько й зовсім не поїхав до міста.
— Не інакше, як десь радіатор заливає твій батько, — жартували шофери.
"А що, як правду кажуть вони? — подумав. — Сидить оце десь у чайній і пропиває чужі гроші…
Чого я не впросився разом їхати, — картав себе Сашко. — Що я скажу хлопцям?.."
Біля бригади зустрів тітку Марію і запитав, чи не позичала вона батькові грошей.
— Еге ж, немає в мене більше клопоту, як позичати йому гроші,— відповіла сердито.
У Сашка і серце похололо: обдурив батько… Рвонув з місця й подався дорогою за село, як на пожежу. Не зупинився навіть, коли гукали хлопці від конюшні.
Обсаджена стрункими тополями дорога за селом простяглася рівним полем і губилася ген-ген на небокраї.
Сашко побіг до вітряка, по крилу виліз на нього і, примруживши очі, подивився на дорогу. Тепер було видно значно далі, але й там не побачив жодної машини.
Зліз на землю і сів зажурений на жорно.
Довгенько сидів Сашко біля вітряка. Байдужий до всього навколишнього, він не помітив, що вже почало смеркати. Отямився лише тоді, коли на дорозі голосно засигналила машина. З відчинених дверцят махав рукою батько.
Тривожно забилося серце. Схопився на ноги, підбіг до машини.
— Купив? — запитав насторожено й крізь відчинені дверцята забігав очима по кабіні. Не вірив, що побачить там покупку, і все ж шукав її.
Батько чомусь підморгнув по-змовницьки шоферові, дістав з-під сидіння картонну коробочку.
"Батареї…" — полегшено зітхнув Сашко, вгледівши на коробочці напис: "Сатурн".
— Такі вам треба?
Сашко взяв обома руками коробочку, притис до грудей і очима, повними сліз і здивування, дивився на батька.
— Транзистори теж є, не бійся! Я їх ось поховав, щоб не попсувати, — поплескав батько по кишені.— На ось тобі й це, — простягнув новий учнівський картуз.
Сашкові хотілося помчати до матері і розповісти про все, все…
Розділ сімнадцятий
СОЛОВІ
Дід Артем здалека їх упізнав, як тільки хлопці випливли на середину річки. Дарма що скоро сповниться вісімдесят, зір і слух у нього добрі, аби ще сили стільки було в руках і ногах.
Через ту неміч і опинився оце на острові. Думав, настане весна, тепло, оживе все довкола, і слабість минеться. Де там… Хоч-не-хоч, довелося відмовитись од саду, проситися в сторожі. Добре, що заміну по собі достойну лишив, син Павло таки помирився з дружиною, повернув її з діточками і до хати, і до саду. На Оксану можна цілком покластися, вона й знаюча, й порядок зуміє в саду дотримати! А він уже буде на цьому річковому острові літувати, доглядатиме колгоспних лошат і телят, яких вивезли сюди на випас.
