Диваки - Комар Борис Афанасьевич (онлайн книга без TXT) 📗
Закачали холоші, вхопили на піску по довгій тонкій жердині, стрибнули у крайній човен і, відштовхуючись, попливли до виходу. Там, на березі річки, густі лозняки, вербові порості — є де переховати.
Та чи встигнуть вони це зробити, поки прийдуть фашисти? А вони неодмінно прийдуть, коли довідаються, що на Качиному лимані немає рибальських човнів.
— Бери ти одного і я одного — так швидше, — розпорядився Льоня, коли вони знову повернулися в яр, уже без човна.
Обережно, щоб не грюкати і не бовтнути жердиною, переправили тепер водночас два човни.
Незабаром у яру залишилися тільки моторні. Вони були замкнені одним замком. Спробували видерти ланцюг — куди там.
— А що, коли потопити? — висловив Павлик думку.
— Авжеж, давай затопимо! — вхопився за його пропозицію Льоня, ще й розсердився: — От галушка, не міг раніше сказати!..
На пісок під шипшиновий кущ полетіли штани, загорнуті в сорочки кашкети.
Раніше, було, вода сама у човен набирається — потім сиди і вихлюпуй коряком. А зараз як не розгойдували — хоч би з ложку набралось!
Хлопці розгубилися.
— Що ж робити? — тяжко зітхнув Льоня.
— Може, каміння накидати?
— О, правильно! — зрадів Льоня.
Лише тоді, як залізли в холодну воду, дістали із дна кілька запліснявілих каменів і поклали під один борт, ще й самі стали на нього, човен врешті затонув.
Та тільки злізли з нього, знову почав підійматися вгору, виставляти корму і ніс на поверхню. Довелося ще підкидати каміння.
Впоравшись так і з другим човном, побігли одягатися. Не встигли навіть сорочок натягнути, як угорі почулися голоси.
— Ідуть! Німці! — прошепотів Павлик.
— Тікаймо! — заметушився Льоня.
Похапали жужмом одяг, подалися в шелюги.
Ведучи попереду батька, у яр сходили фашисти…
Минув другий тиждень, як Павлик з батьком в окупації, а здавалося, що вже давно, давно…
В селі й біля річки хазяйнують фашисти. І Павлик з батьком ладні у землю заритися зі своєю хатою, щоб тільки не бачити ненависних ворогів.
А про рибу нічого й згадувати — фашисти навіть близько не підпускають до річки, бояться, певно, щоб хто не подав якогось умовного знака на той берег нашим бійцям.
Проте батько все одно збирається упіймати тихцем цієї ночі риби. Якщо не в річці, то в Колотому яру, туди вона теж запливає.
Вранці батько виніс із комірчини старий невід, розвісили удвох з Павликом його під дубами і заходилися лагодити.
Ніби павучок, хлопець вчепився руками в снасті, вишукуючи і показуючи батьку дірки. Той же вправно снував схожою на плітку глицею — рибальською голкою, і з-під його пальців на прориві з’являлись маленькі квадратні вічка.
Коли невід кінчали латати, у двір в’їхали два фашистські грузовики, вкриті брезентом. Один з них зачепив невід і відірвав великий шматок. П’яні солдати задоволено реготали, галасували. Батько ж тільки дивився з ненавистю на них і нічого не говорив.
Грузовики зупинилися в чагарнику. Солдати, поскидавши з машин сокири, пилки, троси, вірьовки, рушили до хати.
— Егей, куди ви? — перегородив їм дорогу батько.
— Гут, гут, хазяїн, — спинились солдати. — Дай ам-ам… яйка, масло…
— Нема у мене для вас їжі — свині поїли.
— Давай свиня-сало, — закивали головами.
"Собаку вам дохлу, а не сало!" — хотілося гукнути Павликові.
— Свиней теж немає. Задрали хвости, в ліс повтікали. А в хату йти не можна, короста в нас, — відповів батько, шкрябаючись між пальцями.
Кілька днів тому, щоб не лізли гітлерівці, батько спалив у хаті грудку сірки. Хай думають, що там справді живуть коростяві…
Нічим не поживившись у них, солдати дістали з своїх речових мішків консерви, білий хліб.
— Ач які жаднющі! Грабують, грабують і ще мало. Чекайте, заткнуть вам пельку… — мовив гнівно батько.
Поївши, солдати залишили вартового біля машин і попленталися з сокирами та пилками на узвіз. Незабаром звідти долинуло гупання зрізаних акацій.
— Навіщо вони, тату? — здивувався Павлик.
— Питай мене — я й сам не знаю.
Та згодом вони догадалися, що затівають фашисти. До узвозу, прикритого від річки густими чагарниками, одна за одною почали під’їжджати машини і скидати човни. Металеві, дерев’яні, гумові.
— Оце так, так. Наступати збираються, — стурбовано промовив батько. — Бач, у нас не розжилися на човни, а десь таки дістали, анахтеми!..
Пізніше з села пригнали людей, заставили тягати акацієві колоди, майструвати плоти.
Батько місця собі не знаходив. То за двір вибігав подивитися, що діється на узвозі, то надовго зникав у хаті.
Та ось на нього наткнувся офіцер у пенсне, той, що вимагав колись рибальських човнів, і наказав іти на узвіз пиляти дерева. Коли ж батько відмовився, офіцер ударив нагайкою, проверещав:
— Німецькі офіцір говоріль, не вікональ — буде пах-пах…
Злий, видно, був на його й досі за те, що не показав, де сховали човни.
Тоді офіцер щось сказав солдатам, і ті відвели батька в сарай.
Павлик зовсім розгубився. Що ж тепер буде?..
Тільки-но зсутеніло, легковими машинами по-наїхало багато офіцерів. Вони оглянули дворище, ходили в гайок, лазили в погріб. А незабаром у кущах біля хати солдати встановили кулемети.
Павлик догадався — у їхньому дворі розмістився ворожий штаб. Хотів було заглянути в льох, але його зовсім прогнали з двору.
За цілий день з лівого берега, де стояли радянські війська, не пролунало жодного пострілу. Лише літаки з червоними зірками кружляли високо вгорі. Фашисти ховалися від них під дерева, а Павлик навмисне виходив на середину подвір’я, щоб побачили його пілоти.
Коли зовсім стемніло, над рікою зашугали ракети, попливли по небу низки трасуючих куль.
Фашисти й знаку не подавали. Наче й не було їх тут. А в той час узвозом переправляли до річки човни й плоти.
"От лихо! — бентежився Павлик. — Це наші бійці, певно, не знають, що тут діється. Фашисти можуть непомітно перебратися на той берег і зненацька напасти на них. Ех, коли б не замкнули тата, він би придумав, як повідомити наших".
Підкравшись тихенько до сарая, покликав крізь віконце-душник:
— Тату, тату!..
До щілини разом з батьком підійшли й інші арештовані. Вони попросили принести їм лопату чи лома.
— Лом біля дровітні лежить, — підказав батько, — а лопата в сінях. Та обережненько там, не збунтуй їх.
Павлик порачкував до хати. Але туди добратися ніяк — коло порога цілий гурт гітлерівців.
Захопивши лом і сокиру, що стриміла в дровітні, він знову повернувся до сарая.
Біля воріт принишк. Саме в цей час дорогою їхала підвода з човном. У темряві солдат-возій не добачив стовпчика, закопаного на повороті, і віз зачепився. Солдат присвітив ліхтариком на підводу:
— Фойєр! Фойєр! — пролунало збоку, і до підводи примчав офіцер.
Солдат відразу загасив ліхтарика, але офіцер все одно сердився, лаяв його…
Павлик через віконце-душник передав у сарай лом і сокиру, а також розповів про подію, що трапилась на повороті.
— У-у, бояться, гади, щоб наші не помітили, — проказав хтось із арештованих.
В цей час, потріскуючи, розсипаючи останні іскри, біля купи дров упала ракета.
Батько аж прикипів до віконця.
— І не впала ж, дивись, на дрова! Може б, запалила та освітила їхню катавасію біля переправи…
Павлик хотів сказати, що він може й сам підпалити дрова. Пробратися до них легко, ніхто й не побачить.
— Іди вже, — наказав стиха батько. — Жди мене в гайку. Я туди прийду, як все обійдеться.
Павлик уже далеченько відповз од сарая, а думка крутилася, в’язла у голові:
"А що коли справді підпалити дрова? А татові сказати — ракета запалила…"
Спинився нараз, пильно обдивився навкруг. Близько нікого не видно й не чути.
"Ет, були б оце сірники!.. Зажди, таж у кожусі є".
Рішуче повернув назад у двір. Там коло погреба в шаплику лежить батьків кожух, а в ньому сірники.
