Біс плоті - Шевчук Валерий Александрович (книги бесплатно .TXT) 📗

Корчевським, став на березі, оголив сідницю й показав її пану Василеві з людьми. І здалося пану Василю, що сідниця в пана Стрибиля пасмата, але він не дуже розглядав, а стрілив у напасника й ганьбителя і потрапив йому якраз в оголене пасмате місце, через що пан Богдан дико заверещав і впав. Після того люди Стрибиля кинули свого пана на коня і подалися геть, а пан Стрибиль при цьому не переставав репетувати. Тоді люди пана Василя на його наказа напасників не переслідували більше і майно своє у пана Стрибиля не відбивали, а прийшли сюди, в житомирський уряд, де просять записати все, що оповіли, в книги записні справ, а в село Корчевського щоб послати пана возного для оглядин того ґвалтовного наїхання, збиття і зранення підданих своїх, вище найменованих, і починення шкод, побрання та пограбування маєтностей, і просять, щоб поїхав на те пан возний Михайло Виговський. Пан Виговський запропонував їхати з ним мені, але я послався на нездоров’я, що й справді було так; відтак він узяв із собою Онисима, і вони виїхали на місце битви в той-таки день.

Розділ XIV

Я відпросивсь у пана підстарости Івана Станишівського додому, посилаючись на неміч, бо почала мене з’їдати неясна тривога. Він зирнув на мене, але нічого всупереч не сказав; очевидно, виглядав я не найліпше. Рушив знайомою до дрібниці вулицею вниз і перше дивне, що побачив: майже в кожному дворі стовбичили люди, і всі дивились у мій бік. Отож я не пішов вулицею, а ніби поплив, наштирхнутий на оті погляди, мене ніби насаджували на списа і, як опудало з соломи, перекидали від одного до другого. Вітався до тих людей, повертаючи голову вліворуч і праворуч, але жоден на привітання чомусь не відповів, тільки в поблизькому до Юстининого дворі тоненько обізвалася Домна Жданова Щенявська, жіночка малесенька, з носиком-кирпочкою, з кругленьким личком, над яким охайненько примостився ошатненький очіпочок — як уже звіщалося, казали потайки, що Домна Жданова не від того, щоб повідьмувати [21]. Але все в ній було м’якеньке, лагідненьке, і круглі очка дивилися на мене ледве не з любов’ю, а ротик не те, що всміхався, а погідненько розсувався, при тому вискакував при розмові рожевенький язичок, зовсім не роздвоєний, як у гадюки, а тоненький, як у кішки, і з нього скапували пискляві, покірливенькі словечка, такі круглі, як ліщинові горішки. Домна була замала, щоб виситися над парканом, через це, як уже говорилося, її чоловік Ждан Щенявський вирізав у хвіртці кругле віконечко, в це віконечко і всунулося личко, що аж пашіло доброзичливістю до мене.

— Не спіши так і не біжи! — сказало личко в круглому отворі. — Хочу тобі щось сказати, для тебе важне…

Я зупинився, і личко у дірці мовило мені:

— Чи ж знаєш ти, що Юстина, до якої підбивав клинці, помира?

— Та що ви кажете, тітко! — вигукнув я.

— А ти ніби й не знаєш, — одне очко в отворі примружилося, тоді й підморгнуло мені. — Хіба не ти ото зі своїм дядьком, котрий із чортами водиться, хоробу їй наслав?

— Та Бог з вами, тітко! — вигукнув я, озирнувшись: зусібіч зорили на мене не так сусіди, як боввани моїх сусідів, а може, й опудала, що ними страшать горобців, — позавмирали й важко лили в мій бік темну воду поглядів. —

Бог з вами! — повторив. — Юстину я любив і ніколи їй зла не бажав.

— Еге-ге! — захиталась в отворі голова Домни Жданихи, — ти її любив, а вона тебе не любила. Отож ти із своїм арциболотом-дядьком її і вчарували. На смерть вчарували, від того й помира. І всі люди це знають, та й ти знаєш, бо тут не одну нічку полошив, а дівку ганьбив, ото так!

— Клянуся вам, тітко! — з розпачем вигукнув я.

— Не клянися, коли не твоя правда! — солодко проспівала Домна. — Прийшов би до мене, і я ліпше б пособила, ніж твій арциболот-дядько. Бо твій дядько із сатаною водиться, а я по-людському, розумненько, через зіллячко й наварчики, через дмуханнячко і замови.

— Що ж тепер буде, тітко? — з розпачем спитав я. — Може, пособите?

— Тепер уже пізно, — проспівав голосок із отвору, — бо вона, бідаха, помре: зачавить її біс, що його твій дядько у ній заселив. Теперечки хіба найстарший архієрей із Царського города того біса прогнати б зміг, але де його взяти, та й то навряд чи Юстину спасе… А що буде, скажу, хоч ти й не прийшов до мене, аби пособила. Грозився Юстинин батько: коли помре йому дочка, лихо вчинить із Кипріянюкою-арциболотом. Уб’є, казав, — співала солоденько Домна, — і розріже на кавальчики, а кавальчики спалить, а попелець розвіє із вітром, щоб і дух із твого дядька-арциболота розвіявся. Бо вся ваша родина, казав, чортяча. А тебе, казав, перед вряд поставить і перед суд, бо ти чарував дівку і дочарувався. А прийшов би до мене, то я б ліпше пособила: і дівка була б твоя, і не померла б вона, ото так!

— Дякую, тітко, що сказали, — мовив я упалим голосом, усе в мені й справді змертвіло, бо чи сподівався такої напасті? Стрельнула думка, що треба чимдуж бігти до дядька і звідомити: хай знову тікає в чужі сторони. Знову роззирнувся й побачив бовванів-сусідів, які позавмирали й лили в мій бік темну воду поглядів; коли ж зирнув на кругле віконечко, в ньому усміхненого личка не було, тільки світилося око порожнього простору.

І я рушив далі, а коли підійшов до Юстининого двору, то ноги мої ніби у землю вросли: не міг проминути його. І якась невідома сила, завернувши мене, повела просто в Юстинину хвіртку, а у дворі стояв насуплений, із довжелезними вусами Гаврило Поцикайло, Юстинин батько, лоб якого був грізно збрижений і очі якого метнули в мій бік блискавки.

— То це ти, нечестивцю, посмів прийти у мій двір в таку тяжку хвилину! — гримнув він. — Зара я тебе собакою стравлю!

І мені здалося, що я зовсім змалів перед цією горою м’ясива; мали б мені затрястися всі піджилки, але надто задерев’янілий був, отож став перед ним і сказав:

— Клянусь Богом, дядьку Гавриле, що не хотів я вашій дочці лиха, любив її і люблю. І прийшов я, щоб вашій дочці пособити.

— Чим же їй допоможеш? — гримнув Гаврило Поцикайло.

— Дозвольте розмовитися з нею, — сказав покірливо.

— Богом клянешся, а з сатаною водишся? Це ти чарував мою дитину?

— Не чарував я її, — казав мій прілий голос, — а хотів свою любов до неї виказати.

— Як не ти, дядько твій чарував. Затям собі, хлопче, — грізно мовив Гаврило, — коли помре моя дитина, лихо твоєму дядькові зроблю, хоч він із сатаною і закладає.

— А я в Бога вірую, дядьку! — сказав принижено мій голос. — І на службу Божу ходжу, самі це знаєте. І матінка в мене була богомільна й богобояща!

— Вся родина в тебе чортяча, — сказав грізно Поцикайло. — І батька з міста вигнали, бо єретиком був. Заберися мені зараз з очей, бо собакою стравлю.

І тут обізвався інший голос: втомлений, сумний і ніби неживий:

— А може, Гавриле, чимось Юстинці пособить? А може, хай поговорить із дівчиною? Гіршого не буде!

Я глянув туди, звідки линув голос: на Ганку стояла загорьована, аж потемніла на виду, Юстинина мати. Сльози лилися їй по лицях, а очі стояли на обличчі шматками синього болю.

Зависла гнітюча мовчанка: Гаврило Поцикайло їв мене очима, ніби вивіряючи, а я стояв покірливий, наче ягнятко, маленький і печальний, засумований і вражений не менше за них із того, що відбувається.

І тут сталася ще одна подія: звідкілясь узявся Юстинин пес, заскімлив тонко, і, впавши черевом на землю, поповз до мене, і почав упосліджено лизати мені чоботи.

— Дивися, Гавриле! — озвавсь із ґанку болющий голос. — Чи не Божий то знак?

— Божий чи чортівський! — сказав Гаврило Поцикайло. — Не вірю я виплодку того кодла…

— А ти повір, Гаврильцю, повір, — озвався з ґанку голос. — Гіршого не буде!

І знову зависла мовчанка, пес продовжував лизати мені чоботи, а я був покірливий і благий, мов ягнятко, і в самого від зворушення постали в очах сльози.

— Іди, але запам’ятай! — гримнув Гаврило Поцикайло. — Коли помре моя дитина, лихо вам зроблю!