Мандрівний вулкан - Комар Борис Афанасьевич (книги бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Прошу, запитуйте, — зніяковів Віктор.
— Найперше скажи: хто тебе підіслав?
— Як це «підіслав»? — не зрозумів Віктор.
— Не прикидайся дурнем! — суворо блимнув на нього Глобаліус. — Признавайся одразу, чий ти агент!
— Агент?.. Сміхота!.. Та нічий я не агент. І ніхто мене не підсилав.
— Тоді поясни: як ти сюди потрапив? — єхидно прискалив одне око Глобаліус.
Віктор, пригадавши, що йому довелося пережити за останню добу, важко зітхнув. Нелегко, ох і нелегко було про все те переповідати, та ще зараз, коли страшенно змучений. Однак зібрався з силою і розповів дивакуватому Капітановому радникові, чому і як опинився він тут, у цьому непривітному й загадковому підземеллі.
Того дня Віктор прокинувся, як йому здалося, раніше за всіх. Але, заглянувши до другої кімнати, побачив, що батько вже сидів за столом, читав газету, а мати на кухні готувала сніданок. Відчинив балконні двері. З-за дерев світило яскраве сонце, небо голубе й чисте-чисте, однак з моря дув досить сильний прохолодний вітер.
— Бачиш, тату, синоптики не помилилися — чудовий льотний день! — сказав задоволено, готуючись до фіззарядки.
— Не радій заздалегідь, — відповів батько, не відриваючи од газети очей. — Зараз дуже мінлива погода…
Невдовзі до кімнати зайшла мати й мовила докірливо:
— Вітю, скільки я тебе просила — роби заряд-
ку на балконі. Або не гупай отак. Он сусіди знизу скаржаться, що провалиш їм стелю. Кінчай уже, іди вмивайся, будемо снідати.
Він ще трохи потупцявся на місці, помахав руками іі подався у ванну кімнату.
З кухні пахла кава і засмажена на салі яєчня.
— Сьогодні я сам виведу тебе в політ, — сказав батько, коли Віктор, умившись і одягнувшись, сів до столу.
— Це ж прекрасно! — зрадів Віктор. — 3 тобою мені певніше.
— Хоча б за столом помовчали, — незадоволено поглянула на них мати. — Я так переживаю за оті ваші польоти. А сю ніч навіть заснути довго не могла. Ви ж, ну, зовсім байдужі до мене…
— І чого тобі, мамо, переживати? — стенув плечима Віктор. — Досі нічого поганого не трапилося, і сьогодні, ось побачиш, усе буде гаразд.
Невже вона передчувала, що з ним станеться лихо? О, материне серце чутливе!..
На початку все складалося якнайкраще. Приїхали на аеродром, лікар оглянув його і дав дозвіл на політ. Віктор одягнув поверх шерстяного спортивного костюма теплий хутряний комбінезон, узув унти, надів шкіряний шолом, бо вгорі завжди холодніше, ніж на землі. Потім пристібнув за всіма правилами парашут, зняв зі спинки стільця фотоапарат і в супроводі інструктора аероклубу попрямував до планедрому. Звідти помахав рукою на прощання своїм друзям-одноклубникам, котрі стояли біля ангарів, і заліз у тісну кабіну планера. В цей час підрулив літак-буксирувальник, за штурвалом якого сидів батько. Інструктор причепив до буксирувального замка капронову линву від літака, підняв із землі крило, щоб вирівняти одноколісний планер, і подав команду:
— Зліт дозволяю!
Натужно заревів на літаку мотор, аеропоїзд зрушив з місця й швидко помчав бетонною злітною смугою. Коли вони одірвалися від землі й набрали потрібну висоту, Віктор потягнув за ручку замка — одчепився від буксирної линви. Літак розвернувся, пішов на посадку до аеродрому, а планер залишився сам у повітрі.
Важко знайти краще місце для польоту планерів, ніж оце, біля самого моря. Тут східний вітер, упираючись у схил прибережної восьмикілометрової гори, змінює свій напрямок і починає по схилу обтікати гору. Якщо планер потрапляє у висхідну повітряну течію, його вмить підхоплює пружний потік і втримує, аж поки стихне вітер. Одначе вітри в цьому краю дмуть інколи безперестану по тижню й більше.
Навчаючись у авіаклубі, Віктор уже не раз літав понад схилами гори, спочатку з інструктором на двомісному, потім сам на одномісному планері, і, як кожен планерист, мав від тих польотів велику втіху.
Сьогодні ж у Віктора перший тренувальний політ на цільнометалевому планері нової конструкції, на якому через місяць візьме участь у всесоюзних спортивних змаганнях. Отже треба звикнути до незнайомої моделі, а ще після тривалої перерви — навчання в університеті — набратися, як мовиться, належної спортивної форми.
Планер одразу сподобався Вікторові. Він слухняно підкорявся йому, стрімко і легко ширяв у повітряному потоці. Всі прилади працювали бездоганно.
Усміхнувшись задоволено, юнак замилувався краєвидом, що відкрився перед ним. Угорі — голубе бездонне небо й сліпуче липневе сонце. Попереду — довжелезна гора з глибокими ущелинами і пласкою вершиною, котра нагадувала гігантську греблю. З лівого боку — скелясті відроги давно згаслого вулкана, зелені пагорби й долини, мальовничі селища. З правого — безкрає розбурхане море, над яким від горизонту пливла чудернацька темно-сіра хмара, схожа на двогорбого верблюда, що одиноко тюпає безмежною блакитною пустелею.
Розглядати хмари — то давня Вікторова пристрасть. Він любив подовгу спостерігати, як вони мандрують по небу, як міняють свої обриси. Найцікавіші фотографував і мав уже цілий альбом чудових знімків. Ось і зараз не міг утриматися, щоб не сфотографувати хмару-верблюда.
Закінчився схил гори. Розвернув планера, набрав висоту й знову поглянув на ту хмару. Тепер вона мовби опустилася до самої морської поверхні й стала схожа на здоровецького тура чи зубра, що нестримно мчить водяною просторінню до берега.
Віктор здивувався: невже суне гроза? А може, буря?.. Досі ще не бачив, аби якась хмара так швидко виростала і так стрімко рухалася. Ще раз сфотографував її і почав скеровувати планер на посадку.
Коли до аеродрому залишалося не більше трьох-чотирьох кілометрів, хмара вже підступила до узбережжя й заволокла півнеба. І раптом у ній спалахнула яскрава блискавиця, оглушливо загримів грім, від якого аж задзвеніло боляче у вухах. А по тому неймовірної сили вихор зненацька підхопив планер і, ніби якусь невагому пір’їну, пожбурив у самісіньку хмару.
Тільки тоді зрозумів Віктор: із моря налетів ураган…
Отямившись од несподіванки, спробував спуститися нижче, до аеродрому. Але несамовитий, знавіснілий ураган міцно й чіпко утримував планер у своїх лабетах і ніс за собою кудись у невідомість. Тепер у Віктора іншого виходу вже не було, як піддатися ураганові й терпеливо очікувати, поки той врешті-решт відшаленіє, знесилиться і сам відпустить його, необачного бранця, зі свого страхітливого полону. Єдине, чого благав, так це, щоб не розвалився, витримав жорстоке випробування планер.
Минали година за годиною, закінчився день, наступила чорна-пречорна ніч, але ураган не лише не угамовувався, а ніби ще більше набрав сили. Від перенапруги у планера вібрували крила, здригався фюзеляж. Безперестану періщив рясний дощ, раз у раз спалахували блискавки, що засліплювали очі, і після них неможливо було роздивитися на приладах, з якою швидкістю, на якій висоті і в якому напрямку, — на захід, схід, північ чи південь, — летить поневолений планер. І тільки тоді, коли знову розвиднілося, гроза почала поволі вщухати, став утихомирюватися грізний ураган.
А незабаром і зовсім утихло. Розвіялися, розтанули густі хмари, в ясному небі засяяло довгождане сонце. Висхідні повітряні потоки відразу ж ослабли і планер круто пішов на зниження.
Зітхнувши полегшено, Віктор виглянув з кабіни, щоб вибрати зручне й безпечне місце для посадки. Виглянув і вжахнувся. Унизу на всьому видноколі бушувало розлючене море.
«Все… Кінець…» — блискавкою промайнула думка.
Планер усе знижувався і знижувався. Щоб не шубовснути разом з ним у море, відстебнув прив’язні ремні, приготувався вистрибнути на парашуті.
І раптом попереду серед величезних штормових хвиль, немов примарна тінь, немов привид, виріс кам’яний конусоподібний острівець.
Розвернув планер, зробив над ним одне, друге коло.
Острівець нагадував шахтний терикон. У центрі його зяяла кругла широка горловина, що вела в глибоке підземелля, яке зсередини освітлювалося, ніби денним, білим світлом.
