Дiти пiдземелля - Короленко Владимир Галактионович (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
Зате я через цю ляльку зазнав дуже багато тривожниххвилин. Насамперед, коли я ніс її за пазухою, прямуючи
з нею на гору, по дорозі мені трапився старий Януш, який
довго проводжав мене очима та хитав головою. Потім днів
за два старенька няня помітила пропажу і почала нишпорити
гіо кутках, скрізь розшукуючи ляльку. Соня намагалася вга-
мувати її, але своїми наївними запевненнями, іцо їй лялька
не потрібна, що лялька пішла гуляти, швидко повернеться,
тільки викликала сумніви у служниці і породжувала підозру,
що тут не проста пропажа.
Батько нічого ще не знав, але до нього приходив Януш
і щось говорив. Батько з ще дужчим гнівом прогнав його;
проте в той же день батько зупинив мене на дорозі до садо-
вої хвіртки і наказав залишитися дома. Другого дня повтори-
лося те ж саме, і лише через чотири дні я встав рано-вранці
і махнув через паркан, поки батько ще спав.
На горі справи були погані. Маруся знову лежала, і їй
стало ще гірше: обличчя її горіло дивним рум'янцем, біляве
волосся розкидалося по подушці; вона нікого не пізнавала.
Поряд з нею лежала бідолашна лялька з рожевими щоками
й дурними блискучими очима.
Я сказав Валекові про свої побоювання, і ми вирішили,
що ляльку треба віднести назад, тим більше, що Маруся цьо-
го й не помітить. Але ми помилилися: тільки-но я взяв ляль-
ку з рук дівчинки, яка лежала непритомна, вона відкрила
очі, подивилася тьмяним поглядом, ніби не бачачи мене перед
собою, не усвідомлюючи, що з нею робиться, раптом запла-
кала тихо-тихо, але разом з тим так жалісно, і на змарнілому
личку її майнув вираз такого глибокого горя, що я відразу
перелякано поклав ляльку назад. Дівчинка усміхнулася, при-
тиснула ляльку до себе й заспокоїлася. Я зрозумів, що хотів
відняти у мого маленького друга першу і останню радість
у її недовгому житті.
Валек несміливо подивився на мене.
Як же тепер буде? — спитав він сумно.
Тибурцій, сидячи на лаві з сумно похнюпленою гоовою.
також дивився на мене запитливо. Тому я постарався гю
можливості, надати собі безжурного вигляду і сказав
Нічого! Нянька, напевне, вже забула.
Та стара не забула. Коли я цього разу повертався додо-
му, коло хвіртки мені знову стрівся Януш. Соню я застав
з заплаканими очима, а нянька кинула на мене сердитий гні-
тючий погляд і щось шамкотіла беззубим ротом.
Батько спитав мене, куди я ходив, і, вислухавши уважно
звичайну відповідь, обмежився тим, що повторив мені на-
каз — ні в якому разі не виходити з дому без його дозволу.
Наказ був категоричний і дуже рішучий: не послухатися
його я не смів, але й не насмілювався також звернутися до
нього гю дозвіл.
Минуло чотири нудні дні. Я сумно блукав по саду і з ту-
гою поглядав у бік гори, чекаючи, крім того, грози, яка зби-
ралася над моєю головою. Що буде, я не знав, але на серці
в мене було важко. За все моє життя мене ніхто ще не карав:
батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різ-
кого слова я ніколи від нього не чув. Тепер меме гнітило
важке передчуття.
Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет. Я вві-
йшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядало
сумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі перед
ііортретом матері і не повертався до мене. Я чув тривожний
стукіт власного серця.
Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відразу ж спустив
їх додолу. Обличчя батька здалося мені страшним. Минуло
з півхвилини, і протягом цього часу я почував на собі важ-
кий і непорушний, гнітючий погляд.
Ти взяв у сестри ляльку?
Ці слова угіали раптом на мене так виразно й гостро, що
я здригнувся.
Так,— відповів я тихо.
А знаєш ти, що це — подарунок матері, який ти мусиш
шанувати як святиню?.. Ти украв її?..
Ні,— сказав я, підводячи голову.
Як ні? — скрикнув раптом батько, відштовхуючи
крісло.— Ти украв її і відніс... Кому ти відніс її? Кажи'
Він швидко підійшов до мене і поклав мені на гілече важ-
ку руку. Я з зусиллям підвів голову і глянув угору. Батькове
обличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.
Ну, чого ж ти?.. Кажи! — і рука його ще дужче
стисла моє плече.
Н-не скажу! — відповів я тихо.
Ні, скажеш! — відрубав батько, і в голосі його пролу-
нала погроза.
Не скажу,— прошепотів я ще тихше.
Скажеш, скажеш!
Він повторював це слово придушеним голосом, наче воно
виривалося у нього з болем та зусиллям. Я відчував, як трем-
тить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна по
одній капали з моїх очей на підлогу, та я все повторював
ледь чутно:
Ні, не скажу... ніколи, ніколи не скажу вам... Нізащо!
Цієї хвилини в мені виявився син мого батька. Він не до-
бився б від мене іншої відповіді найстрашнішими муками.
У моїх грудях назустріч його погрозам здіймалось усвідом-
лене зневажене почуття дитини, яку покинули, і якась жагу-
ча любов до тих, хто приголубив мене там, у старій каплиці.
Батько важко зітхнув. Я зіщулився ще дужче, гіркі сльози
пекли мої щоки. Я чекав.
Я знав, що він страшенно запальний, що цієї хвилини він
шаленіє. Що він зробить зі мною? Але мені тепер здається,
що я боявся не цього... Навіть цієї страшної хвилини я любив
батька і разом з тим почував, що він зараз своїм шаленим
насиллям розіб'є мою любов вщент. Тепер я зовсім перестав
боятися. Здається, я чекав і жадав, щоб катастрофа нарешті
вибухнула... Якщо так... нехай... тим краще — так, тим краще.
Батько знову важко зітхнув. Чи опанував він сам цією
несамовитістю, що охопила його, я й досі не знаю. Але в цю
критичну хвилину за відчиненим вікном пролунав раптом
різкий голос Тибурція:
Еге-ге!.. Мій бідний маленький друг...
«Тибурцій прийшов!» — майнуло в моїй голові, але на-
віть почувши, як затремтіла рука батька на моєму плечі, я не
уявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішні
обставини могли повстати між мною і батьком, могли відхи-
лити те, що я вважав неминучим.
У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупи-
нившись на порозі, в одну мить оглянув нас обох своїми го-
стрими, рисячими очима.
Ге-ге! Бачу молодого друга у дуже прикрому становищі.
Батько зустрів його суворим і здивованим поглядом, але
Тибурцій витримав той погляд спокійно. Тепер Тибурцій був
серйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися якось осо-
бливо сумно.
Пане суддя! — заговорив він м'яко,— Ви людина спра-
ведлива... відпустіть дитину! Малий був у «поганому това-
ристві», але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщо
його серце лежить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь,
краще накажіть мене повісити, але я не дозволю, щоб хлоп-
чик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий...
Він розв'язав вузлик і вийняв звідти ляльку.
Рука батька, що стискала моє плече, ослабла. На обличчі
з'явився гіодив.
Що це значить? — спитав він нарешті.
Відпустіть хлопчика,— повторив Тибурцій, і його ши-
рока рука любовно погладила мою похилену голову,— Ви
нічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охоче
розповім вам усе, що ви хочете знати... Вийдімо, пане суддя,
до іншої кімнати.
Батько, дивлячись на Тибурція здивованими очима, по-
слухався. Обидва вони вийшли, а я лишився пригнічений
почуттями, що переповнювали моє серце. Цієї хвилини я ні-
чого не міг усвідомити. Був лише маленький хлопчик, в серці
якого зворушили два різних почуття: гнів і любов, так силь-
но, що це серце скаламутилося. Цей хлопчик був я, і мені
самого себе було немовбито шкода. Та ще були два голоси,
