Диваки - Комар Борис Афанасьевич (онлайн книга без TXT) 📗
— Ого, як у тебе спухла рука! Як пампушка, — помітив Сашко. — Не болить?
— Уже ні. Зразу дуже пекла.
— А з цими що робити? — взяв коробочку з павуками. — Викинути?
— Не треба. Підпустимо до ос.
На великій перерві перед третім уроком Микола десь роздобув велику скляну чорнильницю з бронзовою, схожою на шолом, кришечкою. Зачинився з Сашком у шкільній комірчині, де стояли граблі, лопати та інший інвентар. Скрутив аркуш зошита трубкою, приставив до чорнильниці.
— Подерж, — сказав Сашкові.— Будемо переселяти.
Сам узяв банку, відсунув на ній трохи кришку, перевернув догори дном і витрусив ос у чорнильницю.
Зате з павуками поморочилися. Лише одного вдалося загнати до ос. Другий утік з-під самої кришечки.
— Нічого, обійдемося й без нього. Вистачить, — утішав Миколу Сашко. І раптом скрикнув, затріпав рукою: — Ой! Ой!..
— Що таке? — сполохався Микола.
— Вжалила у руку.
— Послинь, щоб не розпухла.
Сашко лизнув руку, подмухав, однак не допомогло. Скоро рука спухла.
Перед початком уроку Микола підійшов до учительського столу і голосно проказав, піднявши чорнильницю:
— Черговим номером нашої програми буде фокус: "Де взялася шура-бура?" — і поставив чорнильницю на стіл. Потім додав грізно: —Автор фокуса невідомий! А хто спробує його назвати — тому доведеться або нові щелепи вставляти, або перейти на манну кашу. Все.
Сів на своє місце і поклав руки на парту, як належить старанному учневі.
— Навіщо ти чорнильницю поставив? — нічого не зрозуміла Оля. — В учительки є кулькова ручка.
— На пти, щоб дивувалися дурні такі, як ти, — відповів примовкою.
— Знову якась витівка, — здогадалася Оля. — Миколо, сьогодні не треба. Я ж чергова. Краще іншим разом. Ну, хоч завтра.
Увійшла в клас Валентина Михайлівна. Завважила: шестикласники насторожились, принишкли. Що б це означало?..
Оля доповіла, що до школи прийшли всі учні, що клас уже підготувався до уроку.
— Сідай, Шинкаренко. Дякую.
Валентина Михайлівна також сіла, розгорнула класний журнал. Побачила на столі чорнильницю. Машинально зняла бронзову кришечку.
І враз із чорнильниці випурхнув, задзижчав, розлетівся по класу рій ос, швидко виповз і помчав геть зі столу на всіх своїх шістьох довжелезних тонких ногах павучисько.
Вчителька не злякалася, тільки від подиву звела брови.
Микола з Сашком нахилилися нижче до парт, а Олег сміливо глянув в очі Валентині Михайлівні, щоб вона не подумала, ніби він причетний до цієї затії.
Хлопці, посміхаючись, переглядалися…
Дівчата застигли непорушно на місцях, опустили очі, бо соромно перед новою вчителькою, яка їм сподобалася з самого початку.
Не підводячись із стільця, Валентина Михайлівна сказала:
— Дотепнішого нічого не могли вигадати? Чергові, повідчиняйте вікна, випустіть ос, бо когось пожалять.
Пройшлася класом, поглянула на Миколу й Сашка.
— Петренко! Антонюк! — Обидва аж скинулись од несподіванки. — Що це у вас з руками? Невже пожалили?
Хлопці розгубилися і не відповіли.
— Ідіть, негайно ідіть у медпункт! Там вам зарадять, а за одним заходом і чорнильницю винесіть.
— Оце тобі й "шура-бура"! — зашепотіла Оля. — Іди!
Микола сердито блиснув очима на свою сусідку, повагом вийшов з-за парти, схопив чорнильницю і прожогом вискочив з класу. Слідом, зашарівшись, подавсь і Сашко.
Як тільки за ними зачинилися двері, клас вибухнув голосним реготом.
А Микола й Сашко в коридорі і зовсім розгубилися.
— Усіх повернула на свій бік… — зітхнув Сашко.
— Ну й пришелепи! Сховали б під парти руки, — журився і собі Микола.
— Тепер батьків у школу викличуть, до директора потягнуть…
— Аби на піонерських зборах не розбирали.
— Як вона скаже, так і буде.
У медпункт, звичайно, Микола й Сашко не пішли. Стояли в коридорі, журилися, радилися. І тільки тоді прислухалися, що говорила вчителька за дверима, як вона згадала про колгоспний сад.
— Наступного тижня підемо туди на екскурсію. З Артемом Степановичем я вже домовилася.
У Миколи похололо всередині: ясно, поглузувала перед усім класом, тепер ще й перед дідусем Артемом та Шморгуном сорому наробить. Ач яка!..
"Не вийде! Нізащо не піду", — вирішив.
— Це твоя мати в колгоспі бригадиром садово-городньої бригади? — звернулася Валентина Михайлівна до Миколи на перерві.
— Моя, — насторожився.
— Мені вона дуже потрібна. Коли додому приходить після роботи — пізно?
— Буває, пізно, буває, рано…
"Так і є, хоче ще й мамі все розказати"… — подумав.
Повернувшись додому, Микола одразу ж прив’язав Кудлая ближче до хвіртки.
Мати прийшла пізно ввечері. Тихо зайшла до хати і здивувалася, що Микола сидить на канапі біля вікна і вчить уроки.
— Навіщо ти собаку до хвіртки прив’язав! — спитала.
— Щоб стеріг яблуню.
— Так яблуня ж за хатою…
У цей час завалував Кудлай.
Микола кинувся з хати. Коло хвіртки темніла знайома постать.
"Вона…" — впізнав.
Валентина Михайлівна почула, як хтось цокнув клямкою, питає:
— Можна до вас?
Микола мовчить. Його не видно, він у тіні.
Собака вчув хлопця і привітно завищав до нього.
— Петренко! — гукнула вчителька. Мабуть, здогадалася, що то він вийшов. — Це ти?
— Я, — обізвався невдоволено.
— Чого ж ти мовчиш? Мати вдома?
Вагався, не знав, що їй сказати. Але в цей час мати сама вийшла з хати:
— Хто там?
— Можна до вас? — запитала Валентина Михайлівна.
— Заходьте, не бійтеся. Собака не кусається, тільки гавкає.
Валентина Михайлівна привіталася. Мати запросила її до хати, завела в світлицю.
— Вирішили ми усім класом прийти до вас у сад на екскурсію, — сказала вчителька. — Як ви на це дивитесь?
— А чого ж, ведіть, це їм тільки на користь, — відповіла мати. — Артем Степанович все розкаже й покаже.
Насуплений Микола порпався серед книжок, розкиданих на канапі та підвіконні.
— Ви у старих Антонюків живете? — спитала мати.
— Так, в Антонюків.
— У них і раніше вчителі квартирували. Артем
Степанович у саду з самої весни. І спить там у курені. Хата велика, є куди брати, А самі здалека?
— З Лубен.
— Чого ж це аж до нас утрапили?
— Я й раніше у вашому районі працювала. Піонервожатою. Тут моя сестра вчителює. А це закінчила інститут і до вас одержала призначення.
— Батьки в Лубнах?
— У нас тільки мама. Вона з сестрою живе. Тато помер.
— Охо-хо, — сумно зітхнула мати.
Обняла Миколу, погладила по голові. Він крутнувся, як норовистий лошачок, і відійшов до другого кінця столу.
— То я піду, вам пора відпочивати та й Миколі рано до школи, — мовила Валентина Михайлівна, підводячись з-за столу.
"Невже нічого про мене не скаже?" — майнула радісна думка у Миколи.
— Так ви, значить, і мого учите? — спитала мати, й собі встаючи.
— Викладаю у них ботаніку. Та ще до того й класний керівник.
— Це ви їм загадали ос ловити? Вони з Сашком молодці, півбанки наловили.
Микола ладен був крізь землю провалитися. Відчув, як вогнем запалали вуха.
Валентина Михайлівна нічого не сказала, усміхнулася і рушила до дверей. Мати пішла проводжати вчительку.
На ганку зупинилися.
Микола потер долонями щоки, прислухався, про що вони говорили.
Валентина Михайлівна радила матері більше уваги приділяти Миколі, подбати про режим, виділити в кімнаті куточок, де він постійно готував би уроки.
— Та якого йому іще куточка треба? Цілісінький день сам, як палець. Сиди собі та вчи уроки, ніхто не заважає.
— Ні, треба, — настоювала вчителька.
— Добре, добре, я постараюсь, — запевнила мати. — І ви дивіться пильніше за ним. Бо він у мене трохи бешкетливий. Без батька росте. А я все в біготні, з се не дома. Самі знаєте, скільки зараз роботи, ніколи за ним приглянути. Інколи добряче йому перепадає…
