Сімурґ - Поваляева Светлана (читать книги без регистрации .txt) 📗
ота шалена злива, пам’ятаєш, розказує араб, тоді затопило перехід і Жана Фуя зненацька довбануло з магнітофона, уявляєш, ніхто і отямитись не встиг… так-так, Оксанич пам’ятає і зливу, змішаної зі сміттям та неживим міським піском брудної води налило по пояс, і китайський магнітофон-мильницю, на якому Жан Фуй програвав аудіо-записи покупцям… він так і упав лицем у ці брудні потоки, захоплено переповідає араб, Оксанич загальмовано уявляє собі, як замкнуло, може, іскри навіть посипалися, нуртовище похилило і ятку і господаря, цей величезний русявий слов’янин Жан Фуй заточився і бехнувся просто лицем у каламутно-брунатний, буремний, брутальний потік міського бруду, котрий з гуркотом і черевним бульканням несе до підземки несамовита, нечиста міська злива, як він безболісно і швидко захлинувся, пронизаний шоком, навіть не втямивши нічого, араби рятують свій крам: батарейки, тюбики з супер-клеєм, майтки, квіти, колготки, фрукти, канцтовари, диски врешті-решт, мертвотний дрібний крам підземки, все по одній гривні з розкрадених китайських фір, бабці істерично нашвидкуруч спаковують сигарети, запальнички, сірники, шоколадні батончики і ящики або паки, що їх користають замість яток, нагла жалюгідна смерть, втім, щось є у цій смерти невимовно слов’янське.
Живе на світі безліч каменів, каменюк, камінців, валунів, брил та скель, а ще рінь, жорства, дрібний гравій. Каміння укриває всю планету, його стільки, що люди могли б давно забути про нього, якби воно щоразу не зустрічалося на людському шляху. Камінці і каменюки самі не дають про себе забути, весь час нагадують про своє існування. Отже, був собі на світі звичайнісінький камінець, такий самий, як і всі решта камінців, як звичайна людина у натовпі інших людей…
Нііі! Не цю! Давай про планету-океан, там, де країн не було, а міста були вітрильниками, пароплавами і баржами, а села — човниками, і вільно плавали… добре, зітхає Оксанич, зараз знайду… час пірнає і плаває колами, і Оксанич вже захрипла, але, на щастя, залишається тільки останній абзац… ні, досить на сьогодні, вже пізно, давайте, засинайте, і подивіться там уважно, уві сні, як дружать міста-вітрильники і утворюють країни-флотилії зі своїх веселих компаній, і хай вони не сваряться, як це дехто інколи робить, а то може так статися, що на цілій планеті-океані не буде жодної країни, а тільки самотні набурмосені міста, усміхається Оксанич, закриває величезну книгу казок, вимикає світло й підходить до двоярусного ліжка, з теплої темряви до неї тягнуться дві пари дитячих рученят. Вона нахиляється до меншого сина, підібгує під нього ковдру (підсвідомо — так, як це робила її мати, щоб затишно було спати «в гніздечку»), довго цілує його, підводиться, ледве умовивши малого розчепити рученята у неї на шиї, тягнеться по обійми до старшої, дівчинки, яка лежить на другому поверсі. Маа, купиш завтра новий мультик? — канючать обоє, Оксанич засмучується, не знаю, каже вона, подивимось, спіть уже, бо пізно, ма, знову похоплюється малий, не прибирай моєї залізниці, будь ласка, ага, і мій палац не прибирай, додає донька, добре, добре, скараскується Оксанич, не буду прибирати, але я завжди перечіплююся вночі через ці ваші штуки, так і вбитись можна, а чого ж ти ходиш вночі? — цікавиться син, ти з нами лягай, Оксанич зітхає, та ні, сонечко, у нас багато з татом ще справ, і посуд помити треба, так що давай, спи, добраніч… нарешті діти погоджуються відпустити її, й вона повертається до канапи, вона завжди ще деякий час лежить з дітьми, поки вони не поснуть, думає про різне, відчуває, як засинають її діти, будинок ніби пливе у нічному океані, мов кит, коливається, ліниво перевіряючи струни власного затишку, самі собою порипують його стіни та сходи, мабуть, це дерево реагує на зміну погоди, висихає після дощів, тихенько побрязкують дерев’яні кільця, що тримають фіранку, ніжно розгойдану вітерцем, сухо підстукує прочинена шиба, торкаючись виноградних лоз та горіхового гілля… Іграшки ніколи не засинають! Ось про що думає Оксанич найчастіше, іграшки не сплять, але і не живуть вночі своїм казковим життям, як це уявляють собі творці мультфільмів і казок, насправді життям іграшок живуть вночі дорослі… періоди усвідомлення статі, пологи кішки, каруселі і несмішні клоуни в цирку, ляльковий театр, діафільми і мультики, іграшки, успадковані невідомо від кого, зашмуляні плюшеві звірятка, неодмінний ведмедик, лялька з порцеляновим личком, розладнана катеринка, іграшки з глини, кераміки, тіста, соломи, паперу, пластиліну, плетені з ниток, пошиті зі старих сорочок і хутряних капелюхів… чому діти так довго не засинають? відчувають, що варто їм заснути, як батьки почнуть копирсатися у їхньому дитячому світі, порушувати тендітний порядок природного безладу, залишеного дітьми до ранку? діти чудово пам’ятають, де саме залишили валятися ту чи іншу неприбрану іграшку, в якому вигляді покинули до ранку недобудований палац або залізницю на ремонті…
У двері шкрябається чоловік. Оксанич обережно підводиться з ліжка. Малий щось промимрив, хлопчик, який не розмовляє, а джергоче та цвірінькає, немов пташка, і не розуміють його не лише люди, а й птахи теж, чи це тільки Валерії так здається?.. Вона незворушно стоїть і чекає, доки син остаточно засне. Шкрябання повторюється, Оксанич робить крок до дверей — ніхто з дітей не реагує. Заснули. Потихеньку відчиняє двері й вислизає з кімнати. Чоловік тиняється кухнею, піднімаючи кришки на каструлях та пательнях, переставляючи горнята, пересуваючи ложки, виделки, ніж, хліб…
— Я думав, ти вже з ними заснула.
— Щоразу тебе прошу: не шкрябайся — вони чутливо засинають… я сама вийду, коли переконаюся, що вони заснули!
Плюшево насувається ніч, і прямо зараз, біля шостої вечора, принаймні, на тій вулиці, про яку йдеться, день лише добігає, Numo зупиняють пронизливі крики суперечки: в центрі міста, у кількох сотнях метрів від бульвару, де шпацирує голий-босий божевільний зек з перебинтованою головою і рукою, з розтатуйованим торсом, а метрдотель нажахано спостерігає крізь тоноване шкло якогось прем’єр-паласу за цим пересуванням чистого божевілля, да, так от, на тій самій вулиці, де випадково присутня Numo і шоста вечора, безтямно сваряться молода доглянута і добре вбрана жінка та статурний засмаглий чоловік, за якого, наче мавпеня, судомно вчепився хлопчик років десяти, чвара відбувається біля чорного ауді, жінка істерично кричить, верещить, матюкається, намагаючись віддерти сина від батька і вдарити, або принаймні копнути шпилькою по гомілці самого батька, смаглявого чоловіка, малий тільки сильніше стискає лещата рук і ніг на батьковому тілі, мабуть, це така сімейна сцена, бурхлива і захоплива у своїй тваринній агресії, але в осерді цього виру прокльонів, стусанів й ляпасів захлинається слізьми і жахом, щосили чіпляючись за тата, маленький хлопчик, Numo зупиняється, мов заклята, Боже мій, ці люди молоді й заможні, гарні й, мабуть, обоє з вищою освітою, у них є все, окрім глузду, вони все мають, окрім любові, вони здатні видирати одне в одного з рук власну дитину, розірвати цю дитину на дві половинки, батько заскакує в машину і намагається закрити дверцята, хлопчик кричить і не відпускає татову шию, жінка з матюками несамовито рве на себе дверцята, пропихає у шпару коліно та гостроносий мештик, чоловік штовхає її ногою і вільною рукою, Numo здається, що зупинився світ… ти сука! Сука! — перекрикує чоловік власного сина, авто поволі рушає з місця, але жінка мертво вчепилася за двері, її волочить по бруківці, вона пропихає в машину голову, намагаючись вкусити чоловіка за ногу…
Numo не витримує, рвучко розвертається і тікає, яка різниця, чим це все закінчиться, найстрашніше вона вже побачила: дитя, хлопчик, маленький син заможних і доглянутих батьків, він як шматок м’яса між двома оскаженілими псами, у нього, мабуть, «є все», і клоуни на день народження, і комп’ютер, і дорогий якісний одяг, він вчиться у приватному ліцеї та їздить за кордон на кожні канікули; він може з’їсти все, що захоче, він може кататися хоч на роликах, хоч на джипі, хоч на ровері, хоч на яхті… Numo гуде в голові й пече очі, вона механічно іде вулицею, мов засліплена — просто назустріч божевільному забинтованому зекові, якого чомусь ще досі не запакували, Numo ледь не наштовхується на людей попереду себе… від несподіванки Numo зупиняється. Двоє манюніх замурзаних циганчат, братики не більш як трьох і чотирьох рочків, міцно обійнявшись, мов п’яні матроси, йдуть собі посеред вулиці, розгойдуючись та зашпортуючись, і натхненно горлають пісню, навіть не пісню, а гімн цьому величезному і прекрасному бурштиновому світові, центром якого вони є зараз, тут і на віки вічні! Numo випадково потрапляє до цієї літаючої тарілки безтямного щастя, а парочку маленьких бодгісатв, цих Ромула і Рема Імперії Світла в центрі столиці країни У раптом наздоганяє струнка й не менш за них замурзана циганка, Свята Трійця повертає до провулка, і Numo, проводжаючи їх очима, розминається із босим перебинтованим мужиком, котрий, виявляється, звалив погуляти, зліз з вороного мармурового коня, зістрибнув зі свого постамента, де на чорному мармурі викарбуване золотим слово ЩОРС, і ще щось, але з того боку, де скоро проходитиме Numo, непомітно, що саме, мабуть ім’я по батькові та ідентифікаційний код, і пішов собі гуляти містом.
