Депеш мод - Жадан Сергій (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
Але Ісус не відповідає. Я лише бачу перед собою вагітну Марію і під її шкірою, в її животі, легко перевертається малий, ще не народжений Ісус, і щось мені розповідає, а оце ось врешті замовк, схоже я його розчарував, тому він просто бавиться під шкірою своєї богородиці, перевертається там, як космонавт в стані невагомості, торкаючись губами, і спиною й іншими частинами скафандра тонких податливих стінок, які його оточують, плаває собі материнською утробою, час від часу підпливаючи до поверхні і штовхаючи її зсередини, тоді його ніжка або його голівка, або антени прогинають Маріїне тіло, і з-під її грудей, чи з-під її живота, мов із гумової кульки, випинається Ісус, котрий, на відміну від мене, знає, що насправді ніякого тіла не існує — ні мого, ні Маріїного, ні його власного, і що вся ця шкіра натягнута ромами на крихкі й болючі тіла наших любовей і наших печалей просто для того, аби ніхто не знав, що насправді нас ніхто і ні в чому не обмежує, і що можна плисти куди хочеш — немає жодних стінок, немає жодних засторог, немає нічого, що могло б тебе спинити; і коли він у черговий раз деформує її шкіру, якраз під горлом, Марія весело сміється, зблискуючи гострими зубами, і я бачу, як її піднебіння освітлюється звідкись знизу м'яким золотистим блиском, і це золотисте сяйво перемішується з білим густим молоком у її легенях, тоді блиск тьмяніє і переливається, і очі в неї — зелені-зелені.
19.06.93 (субота)
02.15
— Слухай, — або пішли вже ламати двері, або валимо додому. Я вже весь мокрий. Собака он, схоже, взагалі помер.
Чапай підходить до Собаки й гидливо торкає його своїм кедом.
— Нічого він не помер, — каже. — Просто спить міцно.
Дощ і далі сиплеться, гаразд, каже Чапай, мабуть вже пора, це ти як, кажу, по зорях зорієнтувався? по яких зорях, ображається Чапай, я просто чув, як охоронець заходив, хвилин 15 тому, тож можемо йти — ми будимо Собаку, той спочатку не розуміє, де він і хто ми такі, але поступово приходить до тями і ми спускаємося вниз.
2.25
Партком на другому. Ми стоїмо біля дверей, значить, так, пояснює Чапай, ти — показує на мене — йди вниз до дверей, ти — показує Собаці — будеш мені допомагати, зараз я знайду щось важке і ми ним стукнемо по дверях, та ладно, говорить Собака і з носака висаджує двері, — будемо тут їбатись ще півгодини, я задоволено посміхаюсь, я би сам, — каже Чапай, — вибив, але в мене ж кеди, да, додаю я, і трипер. Ми швидко перериваємо все в кімнаті — дві шафи з паперами, в одній надпита пляшка коньяку, Собака відразу соває її в кишеню штанів, двотумбовий стіл, начинений різним канцелярським гівном, як гамбургер холестерином, шаримо по підвіконнях, дивимось на столі, шукаємо якийсь тайник або хоча б невеличкий сейф, будь-що, і раптом в кутку бачимо те, що шукали — коробку з-під ксероксного паперу, заклеєну і запечатану згори. Місячне сяйво пробивається крізь жалюзі на вікнах і хижо спалахує на свіжому сургучі. Воно, — каже Чапай. Я пробую підняти коробку, в принципі вона не надто важка, може бути. Що, кажу, беремо? Звичайно, беремо, каже Чапай, беремо, давай, тягни її до мене, там подивимось. Може ще пошукаємо? пропонує Собака, схоже, щось відчуваючи, все-все, — нервує Чапай, досить, валимо звідси. І ми виходимо з кімнати, обережно спускаємось вниз, Чапай щось мудрує із замком, нарешті ми опиняємось на вулиці, Чапай зачиняє за нами, і ми повертаємось додому — попереду я з коробкою, за мною Собака і в кінці Чапай, ляпаючи кедами по калюжах.
2.55
— Зривай сургучі! — говорить Чапай Собаці.
— Що це? — Вася теж прокидається і перелякано слідкує за нами з тапчана.
— Все нормально, — кажу, — не бійся, — ти теж в долі.
— В якій долі? — боязливо питається Вася.
— Зараз побачиш, — кажу.
Собака знаходить між змійовиків широкий кухонний ніж і зрізає печатки, повільно все це розмотує і розгортає, скоріше, скоріше! нетерпеливиться Чапай, але Собака робить усе впевнено і розмірено, відкриває коробку і каже — о, пам'ятник! дістає звідти погруддя, десь півметрового зросту, і ставить його на табурет.
— Що це? — не розумію я.
— Пам'ятник, — каже Собака.
— Бюст, — поправляє його Чапай.
— Чий бюст? — питаюсь.
— Наш, — каже Чапай.
— Ти не зрозумів — хто це такий? — показую я на бюст.
Чапай задумливо протирає окуляри.
— Може, це директор? — говорить Собака.
— Ні, — каже Чапай, — це не директор. У директора вусів немає.
— А він собі для краси приробив.
— Все одно не схоже, — каже Чапай.
— Це якийсь марксист, — припускаю я.
— Троцький, — каже Собака. — Бачиш ніс який? Точно Троцький.
— Це не Троцький, — нервує Чапай. — У Троцького борода. А в цього бороди немає.
— Це Троцький в Мексиці, — каже Собака.
— Гамбурзького періоду, — додаю я.
На Васю навіть дивитись шкода.
— Ніякий це не Троцький, — хоробриться Чапай, намагаючись приховати свій мандраж. — Це Молотов. Член ЦК.
— Молотов? — говорю я розгублено.
— Молотов, — каже Чапай. — Член ЦК, — додає на всяк випадок.
— Нічого собі, — кажу.
Собака похмуро дістає крадену пляшку коньяку і п'є з горла.
— Молотов, — продовжує Чапай, — із них усіх був єдиний нормальний тип. Він був гедоністом. Як Тіто.
— Як що?
— Як Тіто. Любив жінок, спорт, ресторани.
— Коктейлі, — кажу я. — А звідки він у твого директора?
— Вони колись робили їх, — каже Чапай, подумавши. — Із відходів. Тут був спеціальний цех супровідних матеріалів. Мені старий мій розповідав.
— Бюст Молотова це що — супровідний матеріал?
— Вони робили не лише бюст Молотова, — виправдовується Чапай.
— А що ще?
— Ще бюст цього, як його — Ворошилова. А це, видно, якимось дивом вціліло. Хотів продати, сука, — жорстко каже Чапай, — народний бюст.
— Слухай, ти! — не витримує Собака. — Виходить, що — ми ламали двері, ховались від охорони, залишили там купу слідів і все це заради цього довбаного гедоніста?
Чапай підходить до нього, рішуче бере з рук коньяк, всаджує в себе ті грамів 200, що там були, підходить до тапчана, відсовує Васю і летить навзнак в свою брудну бездонну триперну постіль. Навіть не скинувши кеди.
3.30
— Значить, робимо так, — говорить роздратований Собака, — забираємо все бухло, зціджуємо брагу, беремо драп, шмотки, — він дивиться на Чапая, — ні, хай подавиться своїми шмотками. Берем оце о, — показує він на Молотова, — і валимо, поки охорона нічого не побачила.
— А з ним що робити будемо? — питаюсь я.
— Спалимо, — каже Собака. — Одним уродом менше стане.
— А Карбюратор?
— Який Карбюратор? — кричить Собака. — Ти що, не розумієш — валити треба! Давай, пішли.
— Куди?
— Не знаю, — каже Собака, — додому.
— Ти що, збираєшся в такому стані пхатися через все місто? — кажу. — Із бюстом в руках? Тебе прийме перший наряд.
— Давайте до ранку досидимо, — раптом спокійно каже Вася. Він вже прийшов до тями, ходить кімнатою, тягне з підвіконня якісь брошури, соває до кишені якусь покусану ручку, одним словом — він єдиний, хто не панікує. — Вранці нормально вийдемо і ніхто нас не прийме. Головне — до ранку досидіти.
— Да, — погоджуюсь я, — головне досидіти.
5.30
Я пробую розбудити Чапая, той лише заговорює крізь сон якоюсь своєю мовою, мовою потойбічних марксистів-леніністів і відвертається від мене. Добре, кажу я Васі, залишимо його тут, хай потім сам розбирається, він усе це в принципі вигадав, тож це його проблеми, добре, говорить своєю чергою Вася, правильно, але Молотова беремо з собою, на фіга? кажу, на фіга нам Молотов? засипемося ми з ним, по-перше, пояснює Вася, якщо його тут вранці знайдуть — Чапаєві кранти, відразу зрозуміють, хто двері виламав. По-друге — Молотова можна здати, він же не просто шматок кольорового металу, він же ще й скульптура, є люди, котрі платять за такі речі великі бабки. Не знаю, кажу я, не знаю, хто б заплатив за Молотова великі бабки, ще за живого — ладно, а за цю мумію, показую я, ну, та гаразд, спробуємо здати, тільки кому?
