Сімурґ - Поваляева Светлана (читать книги без регистрации .txt) 📗

Вона робить перший за цей час порух, а її дармовиси, як і одяг (щось схоже на довгий темний плащ або демісезонне пальто), як і волосся, навіть не гойднулися, неначе вона — пересувна картинка.

— Ні, сонечко, дякую. Пошукай собі іншого клієнта, я з тобою не піду. — Я наче не в собі. Я навмисне не дивлюся на неї, вдаючи, ніби порпаюся по кишенях у пошуках якоїсь страшенно важливої речі, ніби та мені терміново знадобилася, і водночас роблячи кілька кроків у протилежний бік.

— Запам’ятай: кругле слухове вікно у п’ятиповерховому будинку з трикутним дахом й двома симетричними димарями з боків, воно єдине у цьому місті буде світитися до ранку… й у жодному разі не стукай у двері — просто заходь.

— Я не повія, — додає вона, але коли я озирнувся на це, її ніде не було.

— Гей! — гукаю я. — А є у тебе музика? Що ти слухаєш?! — Й відповіді не дістаю, зрозуміло. Хоча, насправді, незрозуміло: її що, темрява всмоктала, чи вона просто чемпіонка-спринтер і встигла втекти від мене за кілька секунд після своєї останньої фрази «Я не повія» на таку відстань, звідки не почути навіть мого крику?

— А ванна й гаряча вода? — ще раз напровсяк вигукую я у дощ.

— А кава? — бурмочу я собі під ніс.

Чорт! Дякувати небу, втратив ночівлю у гіпотетично теплому затишку з кавою, та більш ніж імовірну можливість підчепити трипер! Все, що не робиться — не робиться на краще! Et consummatum est! І я йду собі геть, просто у дощову мрячну ніч, мерзлякувато занурюючись у своє пальто і не маючи жодної гадки, де шукати притулку. Несподівано для себе озираюся. Далеко позаду вирізняю у схожому на пожмакану церату просторі абрис-просто-собі-пса. Шкіц школярською крейдою — крізь ледь відчутний шурхіт мжички. Очі абриса флуоресцентно зблискують. Теж мені, собака Баскервілей. Але у мене знагла закрижаніли спина та усі двадцять пальців. Псячий абрис ледь вимальовується крізь вогкі зморшки щодалі неприємнішої ночі. Подумки посилаю його якнайдалі, проте, ступивши кілька грузьких кроків, чомусь озираюся знову. Від несподіванки мене аж пересмикнуло: пес виявляється на відстані харчка за моєю спиною. І він посміхається. Посміхається! Він посміхається, це не собачий вищир — це мертвотна сардонічна посмішка людини (міма, блазня, наркомана, о’баширова, хворого психіатра, забужки, геловінівського гарбуза…). Ми обидвоє не рухаємося: я заціпенів, а він… вичікує? «Тобі гаплик, сновидо!» — прохрипів зненацька пес, артикулюючи вправно, немов телевізійний диктор. Він неквапно розвернувся (полиск далекого ліхтаря на мить освітив його зсередини фосфорично-зеленкуватим) та підтюпцем потрусив геть. Звичайний пес. А от я, мабуть, підхопив швидкодіючий грип, який лихоманить галюнами. Тепер я точно сконаю до ранку, якщо не знайду собі помешкання. Я роблю ще кілька кроків у безвість засмоктаного глупою ніччю провінційного містечка, і кожен мій крок озивається несподіваною луною. Щось середнє між чваканням багновища та віддаленим брязкотом залізяччя. Це, виявляється, синхронно відсунулися кришки каналізаційних люків, пороззявлявши круглі чорні роти. Я клякну на місці. Хідники довкола вимарюють, вихмарюють, вихаркують, витикають живе срібло та жовклі тремкі скульптури сірчаних випарів, простір насувається та відсахується раптово, надимається та опадає, немов послідовник сучасного американського авангардового балету, клубочиться і чавить звідусіль химерними пантомімами водяних фантомів. Люків-отворів повигулькувало отак знагла більше десятка. З кожного тягне мишами, гнилим ганчір’ям, цвіллю, вогким неорганічним існуванням та, здається, опійним димом. Звідкись я переконаний, що відгонить саме опійним димом, хоча ніколи не курив опіум. Я зірвався з місця, наче той спринтер. Цівки підземного запаху перехрещуються у повітрі, немов лазерні промені новітньої сигналізації у якомусь там банку. Десь на периферії ока праворуч вхоплюю на мертвій стіні будинка велике чорне писало KLOD. Вулиця не закінчується. Я звернув на це увагу, коли помітив, що все довкола водночас проноситься на шаленій швидкості та стоїть на місці. Я задихаюся, біжу усе повільніше: нестача повітря пекельним зашморгом заціпила горлянку, стисла легені, перерізала печінку. Дихання перетворилося на сичання, що, пульсуючи, здається, відлунює навіть від невидимого неба. А небо опустилося на землю, небо вгадується довкола так, ніби я — повітряний змій, що залетів у грозову хмару. Нарешті, падіння на коліна ставить крапку у вщухаючій інерції моєї зашпортаної ходи. З булькотінням і присвистом віддихуючись, я згинаюся навпіл і завмираю: в очах плавають, пульсують, спалахують кола, дуги, цятки, зірки. Згадуються шкільні кроси з фізкультури — я ненавидів бігати до такої міри, що мої приповзання на фінішну риску останнім з усього класу навіть не зачіпали моєї чоловічої гідності. Я збайдужів до всього на світі, окрім бажання більше не рухатися за жодних обставин, як тоді, коли я ще вчився у школі і мусив бігати фізкультурні кроси. Довкола нічого не змінилося. За мить я перестаю усвідомлювати причини своєї наглої істерики. Чого я так перелякався? Мені навіть здається, що мій несамовитий нестямний марафон жаху мені примарився. От лише чому я ніяк не можу віддихатися? І чому мені так холодно? Неприємна вогкість одягу, але здається, що його просочив не мій рясний піт, а густа і голчаста довколишня мжичка. Остаточна знесиленість. Це грип. А може… може, цей холод пристав до мене і пронизав зсередини звідтоді, як я вирушив на вокзал з метою сісти на потяг до цього осоружного містечка? Щось у моєму правому вусі пугукнуло. Уїдливо, як мені здалося. Я підвівся, відчуваючи колінами, литками, гомілками холодну намоклу тканину штанів. Все, що в тебе є — вже було. Було — і не повернеш ти, а решту — винен! Нам. Вам. їм. Їмвам. Намім. Меніму. Їміїй. Йомуні. Йомені. Імені. Йо! Це, безсумнівно, шелестіння бульбашкового блюзу. Але природа його не є звуковою. Є не звуковою. Але є. Є вібрації. Я відчуваю слова, прошурхочені чи промуркочені сонмом голосів, які не є голосами (що відтворюють звук), є не голосами. Але є. Можливо, це лине, сотається, вихмарюється, розволочується з люків разом із запахами паленого пір’я, аміаку, карбіду, сірки та гниття заліза(!). Я роззираюся, придивляючись до чорних отворів… збагнув нарешті: вони розташовані концентрично довкола мене! Я — ні, не центр, — просто всередині павутиння, сплетеного з міазмів та вібрацій. Павутиння, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій гумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів… Не руш зі свого місця, і вони не зможуть тебе заманити і засмоктати! — відчуваю раптом в собі чийсь знайомий безбарвний голос. «І що, мені тут стовбичити до ранку посеред вулиці?!» — голосно запитую я сам у себе. ТАК — одразу ж озивається голос. ЩО?! — заволав я. Мряка заковтує мій крик, не повертаючи мені зі своєї безконечної ватяності ані луни. Тиша, про яку я нічого не знаю, заковтує мене. Пекельно кортить прикластися до горлечка пляшки з коньяком і видудлити, не спиняючись, половину. І закурити. І тоді б ми побачили, хто кого! Насмішкувато запугукало у витканій тьмяним сріблом темряві. У моєму черепному пуделку. Я розлютився. Розлютився так, що не одразу помічаю, як знову побіг. Я біжу безтямно тисячу років, несу себе, не відчуваючи себе, крізь простір, я несу простір, простір несе мене, я несу свій розум перед собою, як щит ЦЕ ВСЕ МЕНІ МАРИТЬСЯ, мій розум несе мене, як щит, немов бобслеїста, на собі, на шаленій швидкості тунелями, узвозами, віражами, попри жах тіла, мій розум ЦЕ ВСЕ МЕНІ МАРИТЬСЯ, я не… без мети, без думок, що викликають страх та обережність. І я нарешті бачу свою мету. Круглий отвір. Довкола щось чвакає, стогне, сичить, немов під тиском випущена з іржавої труби пара. Але не чорний роззів. Довкола щось обволочує і пропускає мене, зітхає і налипає, відлипає на ходу, залишаючись десь. Кругле слухове вікно, сповнене світла. Звичного людині світла, можливо, від свічок. Я мчу до своєї мети. Мій розум боронить мене від вогких драглів нічного слизу. Фізіологічне, фізичне народження. Я вже переживав це. Але тоді, коли мене народжувала моя мама, я, якщо і усвідомлював щось, то геть забув це. А тепер я усвідомлюю. Я пам’ятатиму. Чи знову забуду? Якщо народжуся, якщо виживу… Чорний простір народжує мене, я судомно виборсуюся з нього, я щосили видираюся з нього, відпихаючись у пустці ногами й шалено працюючи ліктями, судомлячись, мов хробак. Простір мене проштовхує, я рвуся до круглого світла, нічний простір вибльовує мене з себе… і виблював, виштовхнув у світло… я вирвався у світло… того, першого разу я потрапив з тепла у крижаний холод, тепер — я грузько, наче важкий нічний метелик, бражник, вилітаю, м’яко гепаюся у тепло з мокрого чорного холоду, населеного МЕНІ ЦЕ ПРИМАРИЛОСЯ нутросмородами роззявлених чорних бездонних пащек. Мене гальмує перед Прозорою Веселковою Мумією, вона — ніби страж — запинає собою простір на моєму шляху. «Я — шаблон чоловіка» — говорить мумія, точніше, передає мені інформацію густим вібруючим сміхом. Я простягую руки до неї/нього/цього, захлинаючись фізичним щастям, і провалююся крізь, углиб, кудись… нескінченно довго, можливо, якісь світлові тисячоліття незбагненної грузької і тихої миті я вирушаю з місця, якого насправді немає як точки відліку, та йду без мети, цілеспрямований неначе терміт-асфальтоукладальник, йду навпростець на одному місці, якого нема… раптом піді мною щось несподівано сьорбає чи то чвакає і — всмоктує мене, заповнюючи миттєво вакуум світлової мегасекунди, наче луснула ґумка: так опускається стрімко у багновище надшвидкісний ліфт. Трясовиння дощового мороку, сновидіння вогкої пощербленої цегли, вібрації неорганічного блюзу по самі вінця заповнюють мені через рот мою оболонку, швидкість спустошує мозок остаточно, і страху нема. Я знаю: воно мене не впіймало… це вже флешбеки… або щось інше — безпечне, мізерне… я бачу око жарівки у щільній пульсуючій, тлустій на дотик темряві. Простір заспокоївся, тільки ледь шумує іще, ніби море у штиль. Сідай, кури, сказало хто-щось… примара у масці Ленні Ріффенштайль. «Як пахне смерть? Напевне, черепками… а сталось так вона-а-а-а…» — трамвай дзеленькнув, скреготнув, вигинаючись на повороті весняно, наче кіт, воркнув черевом по відталій мозаїчній бруківці… хмари застигли серед веж, дахів, димарів — у підігрітій над свічкою коньячній шклянці музики вітру — вітер зупинився раптово, закляк на слабку долю, немов механічний годинник… соло серед чорних фіранок, дзеркал і важкої музики на стадії народження, серед вогких людей, які ліплять себе від нудьги, немов сіру глину, вичавлюючи соло й випалюючи сміх, наче кераміку… соло у темряві серед акваріумних риб, рудого тиньку, що зсипається зі склепінчастої стелі, як зсипається лупа від жорсткої львівської води… соло триває на спадень з ароматами квітня та хмільного меду… я у маленькому льошку, там, де вростають у брук і зростаються в знак, зливаються з небом, яке починається одразу під ногами, сходяться з двох в одну трамвайні колії — нотний стан для розходження децимами трамвайного львівського блюзу… небо починається від землі, воно не над головою, воно — довкола: хлюпоче біля носаків мешт, витікає з обшарпаних підворотень з випадковими дагеротипами янголів на пощерблених стінах, повз які трамвай везе на своєму даху тремкий скрипковий ключ, доки місто астматично дихає… місто нерозгаданої душі, паралельного життя, яке завжди закінчується разом з обраним… місто, де вичісуєш духів з волосся разом із порохнявими слізьми, віковим тиньком, лупою і лускою деревної кори… місто, в якому росте моє дерево, живе моє кохання і спить моя смерть… за прядивом моїх днів, що спливають шорсткою вовною Тиші ув іншому Місті, бо в цьому — тільки чіпляються вузликами, немов древні послання… о, так, послання, запечатане у синю старовинну пляшку й вкинуте у Тишу… олійний портрет, «вічна мудра ніч» серед свічок, лікерів, кави, Кустуріци й паралельної смерті у real time! Там, де колії сходяться, трамваї везуть весну — оберемки крокусів із цибулинками, вимащеними тлустою землицею — оберемки купчасто-хмарного неба — і обтріскані брами із сухотним харчанням: «підніміть нам повіки!» розліплюють важкі повіки їм назустріч, навперейми… Тож я сідаю, закурюю, і дивовижно розлягається моїми ніздрями, горлянкою, легенями омріяний сигаретний дим, відтворюючи мою людську форму, наповнюючи безтілесний шкіц наляканого сновиди. Наповнений шкіц стає мною… ага, це я «Під клепсидрою», кав’ярня така, ага…