Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗

І справді, обличчя Безіменного, так би мовити, перебігали думки, як ото в негоду хмари мчать перед сонячним кружалом і щохвилі сліпуче світло змінюється холодним мороком. Його душа, ще й досі сп'яніла від лагідних слів Федеріго, ніби помолоділа, відродившись для нового життя, і підносилася до думок про милосердя, про прощення й любов, а потім знову летіла в безодню під тягарем страшного минулого. Безіменний гарячково перебирав подумки, які саме з його лиходійств іще можна виправити, урвати на половині; які є засоби для цього; як розв'язати стільки тугих вузлів; що робити з численними співучасниками. В цьому потоці думок не важко було й розгубитися. Адже навіть за цю справу, таку легку й таку близьку до здійснення, він узявся після довгих роздумів, зі страхом і тривогою. Думав про те, що невинне створіння зараз бозна-як страждає, і він, прагнучи звільнити бідолашку, саме він змушує її мучитись. Там, де дорога роздвоювалась, погонич обертався, щоб дізнатися, кудою їхати. Безіменний вказував напрямок рукою й водночас робив знак поспішати.

Заїхали в долину. Що тут відчув бідний дон Абондіо! Знаменита долина, про яку він наслухався стільки страшних історій, і ось він сам опинився в ній! Знамениті люди, найвідоміші з італійських браві, люди без страху й жалості,— він бачить їх на власні очі, зустрічає їх поодинці або по два, по три на кожному повороті дороги! Вони низько вклоняються синьйорові. Які смагляві обличчя! Які щетинисті вуса! Які страшні очиська! Донові Абондіо здавалося, ніби вони питають: «А чи не зробити весело цьому падре?» Тож у хвилину особливо пригніченого настрою він дійшов до того, що подумав: «Треба було мені повінчати їх! Уже нічого гіршого від того, що тепер, не могло б зі мною статися».

Тим часом валка посувалась уперед кам'янистою стежиною над потоком. По той бік — щільні громаддя суворих, темних, безлюдних скель, по цей — такі жителі, що будь-яка пустеля видасться бажаною: Данте навряд чи почувався гірше серед «Злих ям» [120].

Ось вони їдуть повз «Страшну ніч». Браві стоять біля дверей і низько вклоняються синьйорові, поглядаючи на його супутника й на ноші. Вони не розуміють, що саме все це значить. Уже ранковий самотній відхід Безіменного був чимось загадковим; не менш загадковим було й повернення. Що то за здобич везе він із собою? І як це він упорався сам? І чому чужі ноші? І чия це ліврея? Браві дивилися, повитріщавши очі, але ніхто не рушав з місця,— такий був наказ, який давав їм поглядом господар.

Почали підійматися. Ось вони вже й нагорі. Браві, що чекали на майданчику та біля воріт, розступилися, даючи дорогу. Безіменний знаком наказував стояти на місці. Підострожив мула й випередив ноші, а погоничеві й донові Абондіо зробив знак їхати слідом. Заїхав до першого дворика, потім — до наступного. Під'їхав до невеликих дверцят, жестом зупинив бравій котрий був підбіг, щоб потримати стремено, й звелів йому:

— Повартуй тут та дивися нікого не впускай.

Скочивши додолу, він нашвидкуруч прив'язав мула до залізної решітки, підійшов до нош і тихо сказав жінці, яка відсунула завісу:

— Підіть і втіште її негайно, поясніть їй чимскоріше, що вона вільна й перебував серед друзів. Бог винагородить вас за це.

Потім він знаком показав погоничеві, щоб той відчинив дверцята, підійшов до дона Абондіо і з проясненим обличчям, якого той досі в нього не бачив і про яке не підозрював, із виразом глибокої радості від усвідомлення того, що врешті й він може робити добру справу, мовив до нього так само тихо:

— Синьйоре курато, я не прошу у вас вибачення за клопіт, завданий вам через мене: ви його терпите ради Того, хто вас щедро винагородить, і ради цієї його бідолашки.— Сказавши це, він однією рукою взявся за вудила, а другою — за стремено, щоб допомогти донові Абондіо злізти. Вираз обличчя Безіменного, його слова й обходження знов повернули життя донові Абондіо. Він дав волю зітханню, яке ось уже цілу годину тримав у грудях, нахилився до Безіменного і, відповівши шанобливим голосом: «Що ви! Я сам... сам!» — ледве не сторчголов скотився із свого мула. Безіменний прив'язав мула, потім, сказавши погоничеві зачекати тут, дістав із кишені ключа, відімкнув двері, зайшов, впустив за собою жінку та курато і, йдучи попереду, попрямував до маленьких сходів... Усі троє почали мовчки сходити нагору.

Розділ двадцять четвертий 

Лючія отямилась усього кілька хвилин тому. Якийсь час вона болісно намагалась струснути з себе рештки сну, відокремити каламутні видіння від спогадів та картин дійсності, надто схожих на похмурі видіння пекла. Стара відразу підійшла до неї й удавано лагідним голосом мовила:

— Ну що, поспали? Могли б спати в ліжку,— адже я вам стільки разів казала це звечора.— Не діставши відповіді, вона провадила далі все тим самим роздратовано-благальним тоном: — Та попоїжте ви врешті, будьте розумницею. Яка ж бо ви сердита! Вам треба попоїсти... Та й мені перепаде від нього, коли він повернеться...

— Ні, ні! Я хочу піти геть звідси, хочу піти до матері. Господар обіцяв мені це, він сказав: завтра вранці. Де господар?

— Вийшов. Сказав мені, що скоро повернеться й зробить усе, що ви забажаєте.

— Він так сказав? Так сказав? Гаразд: я хочу до своєї матері, негайно, негайно!

Тут у сусідній кімнаті зачулися кроки, потім хтось постукав у двері. Стара підбігла й спитала:

— Хто там?

— Відчини,— лагідно мовив знайомий голос.

Стара відсунула засув. Безіменний злегка прочинив двері. Наказав старій вийти й впустив досередини дона Абондіо разом з доброю жінкою. Потому зачинив двері, став за ними, а стару відіслав до найдальшої частини замку, куди вже відпровадив і жінку, яка стерегла кімнату.

Метушня, хвилини чекання, перша поява незнайомих облич — усе це знову схвилювало Лючію; її теперішнє становище було нестерпне, і хоча в неї з'явилася іскорка надії, але всяка переміна викликала в її душі тільки підозру й новий переляк. Повівши очима, вона побачила священика й жінку; це трохи підбадьорило дівчину. Лючія, придивилась уважніше: він це чи не він? І нараз упізнала дона Абондіо, втупилась у нього, не відводячи погляду, ніби зачарована. А жінка, підійшовши до Лючії, нахилилася й, дивлячись на неї зі співчуттям та взявши за руки, ніби пестячи й водночас допомагаючи підвестися, промовила:

— Бідолашко ви моя, ходіть, ходіть із нами.

— Хто ви? — спитала її Лючія й, не чекаючи відповіді, знов повернулася до дона Абондіо, який стояв за два кроки від неї з украй розчуленим обличчям. Вона ще раз пильно подивилася на нього й вигукнула: — Ви? Це справді ви? Синьйор курато? Де ми? Бідна я... я божеволію!

— Ні, ні! — відповів дон Абондіо.— Це справді я, не бійтеся. Бачите? Ми прибули, щоб забрати вас звідси. Я ваш курато, навмисно приїхав сюди, до того ж верхи...

Здавалось, усі сили враз повернулися до Лючії, вона рвучко підхопилася, потім іще раз уп'ялася очима в обличчя прибулих і сказала:

— Отже, вас прислала мадонна.

— Гадаю, що так,— мовила добра жінка.

— Значить, ми можемо йти звідси? Невже справді можна піти геть? — знову заговорила Лючія, стишуючи голос, несміливо й боязко роззираючись на всі боки.— Але ж оці люди? — провадила вона тремтячими від огиди й жаху губами.— А цей синьйор? Цей чоловік... Адже він обіцяв мені...

— Він теж тут, прийшов разом з нами,— відповів дон Абондіо.— Він чекає там, за дверима. Тож ходімо мерщій, бо негоже примушувати, щоб такий поважний синьйор чекав нас!

Тоді той, про кого йшла мова, штовхнув двері й став на порозі. Лючія, яка ще так недавно хотіла бачити його, — навіть тоді, коли не мала жодної надії, — тепер, помітивши довкола приязні обличчя й зачувши приязні голоси, не могла притлумити в собі раптової огиди. Вона здригнулася, затамувавши дух, і притислася до доброї жінки, сховавши обличчя в неї на грудях. Побачивши це обличчя, в яке він ще звечора не міг дивитися, відкрито, обличчя збідле ще дужче, із знаками довгих страждань та голоду, Безіменний укляк майже біля порога. Прочитавши в цих рисах вираз жаху, він одразу потупив очі й ще кілька хвилин стояв мовчки й непорушно. Потім, ніби відповідаючи на німе запитання Лючії, вигукнув: