Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полностью .txt) 📗
Дорога ставала дедалі важча: піскуваті рівнини поросли, немов наїжачились, колючою травою “спініфекс”, що її в Австралії звуть “їжатка”. Вона роздирала одіж на клоччя, а ноги - в кров. Однак відважні жінки не скаржились; вони мужньо. йшли вперед, подаючи іншим приклад, під| бадьорюючи то одного, то другого поглядом чи словом. і
Увечері зупинились під горою Булла-Булла, на березі невеликої річки Юнгалла. Вечеря була б дуже вбога, якоя Мак-Наббс не підстрелив, врешті, земляного щура, який зажив тут доброї слави за свої поживні якості. Олбінет засмажив тварину і всі шкодували тільки за тим, що вона завбільшки не така, як баран.
23 січня мандрівники, потомлені, але сповнені енергії, внову пустилися в дорогу. Обминувши підніжжя гори, вони попрямували довжелезними луками, вкритими шпичкуватою травою, котра скидалася на китовий вус. Колючки щільно переплелися між собою, створивши живий заслон гострих багнетів; дорогу крізь них прокладали сокирою або вогнем.
Цього ранку про снідання й мови не мовилось. Ніщо, вдавалось, не могло бути безживніше, ніж ця неродюча земля, всіяна кварцовими уламками. Люди знемагали не тільки з голоду, але й зі спраги. Їхні тортури були ще дошкульніші через безжальну спеку. За годину ледве робили півмилі. Якби ця нестача води й харчів тривала до вечора, вони попадали б на дорозі й вже не звелися б.
Та коли людині всього бракує, коли вона опиниться у важкій скруті й відчуває, що вже дійшла краю, - її рятує і щасливий випадок.
Мандрівників напоїли коралюваті кущі цефалоту, які зустрілись їм дорогою, - на його вітах гойдались квітки-келихи, повні живодайної вологи. Вдовольнивши спрагу, вони відчули: до них повертається життя. А за харч їм послужила рослина, що нею живляться тубільці, коли вони не можуть добути ні дичини, ні комах, ні вужів. Паганель знайшов її в якомусь висхлому річищі; про чудові властивості цієї рослини він знав од колег з Географічного товариства.
Це безквіткова рослина нарду, та сама, що підтримувала життя Берка й Кінга в пустелях Центральної Австралії. Під її листям, схожим на листя конюшини, ростуть сухі спори, завбільшки як сочевиця. Ці спори розмололи між двома каменями й дістали своєрідне борошно. З нього випекли простацьку хлібину й так-сяк затамували голод. В цьому місці нарду росло дуже рясно, й Олбінет настачив його на кілька днів.
Наступного дня, 24 січня, Мюльреді спромігся частину дороги пройти пішки. Рана його вже загоїлась. До Делегіта лишалось не більше десяти миль, і надвечір вони стали табором під сто сорок дев’ятим градусом довготи на самісінькій межі провінції Новий Південний Уельс. Дрібна пронизувата мжичка безперестанку сіялась кілька годин, мов із сита, сховатись було ніде, та врятував становище Джон Манглс, який випадком натрапив на піврозвалену хижку з гілля й соломи, покинуту дроворубами. Мандрівники мусили задовольнитися цією жалюгідною халупою. Вільсон хотів розкласти багаття, щоб спекти хліба, й назбирав чимало хмизу, який валявся навколо. Але розпалити вогонь він так і не спромігся, бо в дереві було забагато галунових речовин. Це було вогнетривке дерево, про нього згадував Паганель у своєму переліку різних австралійських див. Отож довелося перебутися без вогню, без хліба й переспати в мокрій одежі. А птахи-пересмішники, заховавшись у верховітті, здавалось, глузували з цих невдах подорожніх.
Однак стражданням Гленарванового загону надходив уже край. Жінки робили героїчні зусилля, але щогодини; вони підупадали на силі і вже не йшли, а ледве пленталися.
Назавтра вирушили в дорогу вдосвіта. Об одинадцятій годині показався Делегіт, невелике місто графства Велслей, розташоване за п’ятдесят миль од Туфолдської затоки. В місті швидко знайшли коней і повіз. Відчуваючи близькість океанського узбережжя, Гленарван піднісся душею. Може, “Дункан” справді трохи затримався і вони його випередять! За якусь добу вони дістануться до Туфолдської затоки.
Опівдні, добре попоївши, мандрівники покинули Делегіт у просторій поштовій кареті, яку чвалом помчали п’ятеро дебелих коней. Справна дорога не чинила ніяких перешкод, погонич і форейтори, заохочені обіцянкою щедрої винагороди, гнали щодуху й не гаяли часу, перепрягаючи коней через кожних десять миль. Здавалось, вони запалилися Гленарвановим завзяттям.
Роблячи шість миль на годину, коні мчали їх отак цілий день і ніч. На світанні приглушене рокотання хвиль звістило близькість Індійського океану. Ще тільки обігнути затоку - і вони доберуться до тридцять сьомої паралелі, тобто до того місця на узбережжі, де Том Остін мав дожидати мандрівників.
Щойно перед ними розіслалося море, всі погляди звернулися на його безмежну гладінь, звернулися запитливо з надією. Може, якимсь чудом врятований “Дункан” опинився тут і курсує вздовж берегів, як місяць тому біля мису Коріентес, поблизу Аргентинського узбережжя?
Але на морі нічого не було видно. Вода й небо зливались на обрії, і жодне вітрило не бентежило широкого океанського простору.
Залишалася ще одна надія; можливо, Том Остін вирішив стати на якір в самій Туфолдській затоці, бо ж море хвилювалося й судно не могло почувати себе в безпеці біля відкритих берегів.
- До Ідена! - наказав Гленарван.
Карета повернула праворуч на кружну дорогу, огинаючи берегом затоку, і помчала до невеличкого міста Ідена, яке лежало відсіля за п’ять миль.
Погонич зупинив коней поблизу маяка, що підносився біля входу до порту. На рейді стояло кілька суден, та ял жодному з них не майорів прапор Малькольма.
Гленарван, Джон Манглс і Паганель вистрибнули з каг рети й побігли до митниці. Вони розпиталися в службовців і переглянули відомості прибуття суден за кілька останніх днів. Виявилось, за минулий тиждень жодне судне не увіходило ні до затоки, ні до порту.
- Може, “Дункан” ще не вирушив з Мельбурна? - вигукнув Гленарван, що, через властивий людській вдачі душевний порух, не хотів утрачати останньої надії. - Може, ми його випередили?
Джон Манглс похитав головою. Він знав Тома Остіна. Ні за яких обставин не міг його помічник опізнитися на цілих десять днів з виконанням наказу.
- Я хочу знати, на що сподіватися, - сказав Гленарван. - Краще гірка правда, ніж непевність.
За чверть години надіслали телеграму начальникові Мельбурнського порту. По тому мандрівники попрямували до готелю “Вікторія”. О другій пополудні на Гленарванове? ім’я надійшла телеграма такого змісту:
Лордові Гленарвану, Іден, затока Туфолда.
“Дункан” вийшов у море 18 цього місяця в невідомому напрямку.
Ж. Ендрю.
Телеграма випала з Гленарванових рук.
Зникли усі сумніви. Чесна шотландська яхта потрапив: ла до рук Бена Джойса й перетворилась на піратське судно!
Так закінчився цей перехід через Австралію, що почався начебто у найщасливішу годину. Сліди капітана Гранта і його супутників, здавалось, були втрачені без вороття. Ця невдача коштувала життя всій команді яхти. Гленарван за знав поразки, і цього відважного шукача, який не відступив у пампі перед грізними силами природи, на Австралійському суходолі здолала людська підлота.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ І
“МАКАРІ”
Якщо будь-коли шукачі капітана Гранта мали остаточно втратити надію його знайти, чи не сталося це саме тепер, коли вони одразу позбулися геть усього? Куди ж виряджа-ти нову експедицію? В який спосіб розпочинати дослідження нових країв? Адже “Дункана” вже не існувало, й неможливо навіть було негайно повернутися на батьківщину.. Отже відважні шотландці не досягли жаданої мети. Невдача! Журне слово, але в мужньому серці воно не знаходить відгуку. І все ж таки, після стількох ударів долі, Гленарванові довелося визнати, що він неспроможний вивершити діло, за яке так самовіддано взявся.
Мері Грант виявила неабияку мужність, не згадуючи більше батькового ймення. Вона затамувала власний душевний біль думками про щойно страчену нещасливу команду “Дункана”. Дочка поступилася в ній перед подругою, і тепер вона втішала Гелену, котра стільки її розраджувала! Мері перша заговорила про повернення до Шотландії. Джон Манглс захоплено дивився на дівчину, таку мужню, таку покірну долі. Він почав був якось казати про поновлення розшуків капітана Гранта, але Мері зупинила його поглядом і згодом мовила:
