Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Крім турботи про погоду, старий мудрець робив ще й приватні послуги: заклинав духів, виготовляв амулети, варив чарівне зілля, а часом і лікував, коли це не було привілеєм праматері. Але загалом Туру жив так само, як усі. Він допомагав, як наставала його черга, обробляти громадське поле і мав біля хижі ще й свій власний невеличкий город. Він збирав ягоди, гриби, хмиз і робив запаси. Він рибалив і ходив на лови, тримав козу або й дві. Як хлібороб він не відрізнявся від інших своїх одноплемінців, зате в полюванні, риболовлі й збиранні коренів з ним ніхто не міг зрівнятися, тут він був єдиний, геній, ходили чутки, що він знає безліч таємниць, хитрощів і всіляких способів, чарівних і підглянутих у природи. Казали, що з його сильця, сплетеного з лози, не вирветься жоден звір, що принаду на рибу він готував особливо смачну й запашну, знав, як приманювати раків, а дехто вірив, що він також розумів мову багатьох тварин. Але справді його, більше нічиєю, цариною була магічна наука: спостереження за місяцем і зірками, знання прикмет погоди, вміння вгадувати наперед, яка вона буде і як вплине на врожай, — тобто все те, що допомагало йому в магічній діяльності. Він був великим знавцем і збирачем тих видів рослинного і тваринного світу, з яких можна було готувати ліки, отрути та всілякі чари і які могли прихилити до людини добрих духів і оборонити її від лихих. Він знав і вмів відшукати кожну рослину, навіть найрідкіснішу, знав, де й коли вода квітне і дає насінні, коли час викопувати її корінь. Він знав і вмів відшукати всі види змій і жаб, знав, що можна зробити з рогів, копит, кігтів і шерсті, розумівся на всіляких викривленнях, спотвореннях, химерних і страхітливих формах у природі, на ґулях, потовщеннях і наростах, на дереві й листі, на зерні й на горіхах, на рогах і на копитах.
Кнехтові доводилося вчитись не так розумом, як почуттями, ногами й руками, очима, шкірою, вухами, смаком, та й сам Туру більше показував йому, давав приклад, ніж розповідав чи навчав. Майстер взагалі дуже рідко вимовляв цілі фрази, але якщо й вимовляв, то тільки для того, щоб іще підсилити словами свої дуже виразні жести. Кнехтова наука мало чим відрізнялася від тієї, яку, скажімо, проходить у доброго майстра молодий мисливець чи рибалка, і вона давала йому велику радість, бо він учився лише того, що було закладене в ньому від природи. Він учився підстерігати, наслухати, підкрадатися, стежити, бути насторожі, коли треба, не спати, винюхувати і обмацувати; але дичиною, яку вік та його вчитель підстерігали, були не тільки лисиця, борсук, гадюка й жаба, птах і риба, але й дух, цілість, сенс і взаємозв’язок явищ. Визначити, впізнати, вгадати й передбачити мінливість і примхи погоди, знати, які ягоди і змії несуть із собою смерть, підгледіти таємницю взаємозв’язку хмар та вітрів із фазами місяця і їхнього впливу на посіви й на їхній ріст, на розквіт чи кінець людського й тваринного життя, — ось що вони хотіли осягнути. Власне, вони прагнули до тієї самої мети, що в пізніші тисячоліття наука й техніка, — підкорити природу й навчитися керувати її законами, але йшли до неї зовсім іншими шляхами. Вони не відділялися від природи, не пробували силоміць проникнути в її таємниці, не суперечили й не ворогували з нею, а завжди були її живою часткою, завжди шанобливо любили її. Можливо навіть, що вони краще її знали й мудріше з нею поводились. Та одне в них було зовсім неможливе, навіть у найзухваліших їхніх помислах: підходити до природи й до світу духів без ляку, відчувати себе непідлеглими їй, а тим більше — вищими за неї. Таке блюзнірство не спало б їм на думку, вони не могли б собі уявити, що до сил природи, до смерті, до демонів можна ставитися без страху. Страх завжди тяжів над життям людини. Вони його не могли подолати. Зате вони мали цілу систему жертв, щоб зменшити його, тримати в певних межах, перехитрити й приховати його, підпорядкувати плинові життя. Весь їхній вік минав під гнітом страху, але без цього тяжкого гніту, хоч їм було б легше, вони втратили б життєвий імпульс. Той, кому щастило трохи облагородити цей страх, надавши йому форми святобливої пошани, багато чого досягав, такі люди, у яких страх переростав у побожність, були праведниками й мудрецями своєї доби. Жертв тоді складали багато, в різних формах, і заклинач погоди, крім інших своїх обов’язків, мав складати частину цих жертв і виконувати відповідні обряди.
Поряд із Кнехтом у хижі підростала маленька Ада, миле дівчатко, пестунка старого батька, і коли, на його думку, настала пора, він віддав її за дружину своєму учневі. Кнехта відтоді всі почали вважати помічником заклинача дощу. Туру відрекомендував його праматері як свого зятя й наступника і тепер доручав йому виконувати замість себе деякі церемонії та завдання. Помалу минали пори року й цілі роки, майстер остаточно заглибився в старече споглядання й передав зятеві всі свої обов’язки, а коли він помер — його знайшли неживого біля вогнища, по2хиленого над горщиками з чарівним зіллям, з обпаленим сивим волоссям, — його учень Кнехт давно уже був відомий у селищі як заклинач дощу. Він зажадав від ради селища, щоб його вчителя поховали з почестями і, як жертву, спалив на його могилі велику в’язку коштовного зілля та коріння. І це все також минуло, серед нащадків Кнехта, таких численних, що в Адиній хижі давно стало тісно, був один хлопець на ім’я Туру; в його особі старий майстер повернувся зі своєї посмертної мандрівки на місяць.
Із Кнехтом сталося те, що свого часу і з його вчителем. Трохи його страху переродилося в побожність і духовність, трохи юнацького запалу і глибокої туги залишилось, а трохи з віком відмерло, загубилось. Він помалу старівся в праці, любові й турботах про Аду та дітей. Та найбільшим почуттям у його серці назавжди лишилась любов до місяця, він не переставав найретельніше досліджувати його вплив на пори року й на погоду; в цій царині він зрівнявся зі своїм учителем Туру, а нарешті й перевершив його. А оскільки народження й поступове зникнення місяця тісно пов’язане зі смертю й народженням людей і оскільки з усіх страхів, серед яких живе людина, страх перед неминучою смертю найбільший, Кнехт як шанувальник і знавець місяця, внаслідок своїх близьких інтенсивних стосунків з цим світилом, виробив і своє власне, мудріше, майже святобливе ставлення до смерті; в зрілому віці він уже не боявся її так, як інші люди. Він умів розмовляти з місяцем шанобливо, благально та ніжно, вважав, що між ним і цим світилом існують тісні духовні зв’язки, добре знав життя місяця, брав близько до серця все, що на ньому діялося й мінялося, як таємницю сприймав кожне його зникнення і кожну появу, вболівав і лякався, коли наставало страшне і здавалося, що місяцеві загрожували недуги й небезпеки, зміни й пошкодження, коли він втрачав свій блиск, мінився, тьмянів так, наче отот мав згаснути. Щоправда, такої пори всі боялися за долю місяця, тремтіли за нього, відчували загрозу й наближення лиха, нажахано вдивлялися в його постаріле, хворобливе, темне обличчя. Але саме тоді виявлялося, що заклинач дощу Кнехт ближче зв’язаний з місяцем і більше за інших знає про нього; він теж уболівав за його долю, в нього теж стискалося й стукотіло серце, але він краще, чіткіше пам’ятав про такі самі явища, що траплялися вже й раніше, його довір’я було обгрунтованіше, а віра у вічність і кругообіг подій, у можливість відновлення, перемоги над смертю — непохитніша. Більшою була і його самовідданість: у такі хвилини він почував себе готовим поділяти разом із світилом його долю аж до скону й нового народження, часом він навіть відчував наче якусь зухвалість, відчайдушну відвагу й готовність протиставити смерті дух, відданістю надлюдській долі утвердити своє «я». Щось від цього прозирало в його істоті і навіть було помітне стороннім: він здобув славу мудрого й побожного, надзвичайно спокійного чоловіка, що не дуже боявся смерті, людини, що спілкувалася з вищими силами.
Не раз йому доводилося піддавати цей свій хист і свої чесноти тяжким випробуванням. Якось йому випало змагатися з неврожаєм і поганою погодою, що тривала понад два роки; то було найтяжче випробування за все його життя. Прикрощі й зловісні прикмети почалися вже під час сівби, яку двічі довелося відкладати, а коли посіяне зійшло, на нього посипалися всі, які тільки можна собі уявити, лиха й шкоди, що майже геть його знищили; громада тяжко голодувала, і Кнехт разом з нею, але те, що він витримав той страшний рік, що він, заклинач дощу, не втратив віри в себе і свого впливу, а зумів допомогти своєму племені, вже дуже багато важило. Коли ж другого року, після суворої зими, що забрала багато людей з їхнього селища, повторилися всі торішні біди й злигодні, коли громадська земля в тяжку літню спеку геть висохла й порепалась, коли понад усяку міру розплодилися миші, а самітні благання й жертви заклинача дощу виявились надаремними й залишилися без відповіді, так само як і спільні замови, барабанний хор і молитовні походи всієї громади, коли стала очевидною страшна правда, що цього разу заклинач погоди не зможе викликати дощу, то це вже була не дрібниця, і лише така незвичайна людина, як він, змогла витримати всю відповідальність і не похитнутися перед наляканим і роздратованим народом. Протягом двох чи трьох тижнів Кнехт залишався самодин, а проти нього виступала вся громада, виступав голод і відчай, виступало давнє народне повір’я, що, тільки принісши в жертву заклинача погоди, можна власкавити найвищі сили. Він переміг своєю поступливістю. Коли виникла така думка, він не тільки не почав опиратися, а навіть сам запропонував себе в жертву. Крім того, він з нечуваною наполегливістю й відданістю намагався полегшити лихо, все вишукував нові джерела — то криничку, то струмок, не допустив до того, щоб у найтяжчі часи знищили всю худобу, а головне — своєю підтримкою, порадами, погрозами, чарами й молитвами, власним прикладом і навіть залякуванням не дав тодішній праматері селища, старій слабкій жінці, охопленій згубним розпачем, у таку скруту занепасти духом і нерозважно махнути на все рукою. Отоді й виявилося, що в часи неспокою і загального лиха людина стає тим корисніша, чим більше її життя й думки спрямовані на духовне й понадособисте, чим більше вона вміє шанувати, спостерігати, молитися, служити й жертвувати собою. Ті два страшні роки, що мало не зробили з нього жертви й не знищили його, кінець кінцем принесли йому велике визнання і довір’я, не тільки серед натовпу невтаємничених, але й серед тих небагатьох, що відповідали за інших і могли оцінити людину такої натури.
