Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
Раптом Луазо з переляканим обличчям, піднявши руки, залементував:
— Тихше!
Усі замовкли, здивовані, навіть перелякані. Тоді він прислухався, жестом обох рук закликав до мовчання, подивився на стелю, знову прислухався й промовив своїм звичайним голосом:
— Заспокойтеся, все гаразд.
Ніхто не наважився показати, що зрозумів, про що йдеться, але усмішка промайнула на всіх обличчях.
За чверть години він повторив ту саму витівку і за весь вечір повторював її кілька разів; він удавав, ніби звертається до когось на верхньому поверсі, і давав йому двозначні поради, які черпав із запасів своєї комівояжерської дотепності. Часом він прикидався сумним і зітхав: «Бідолашна дівчина!», або люто цідив крізь зуби: «Ах, підлий пруссак!» Кілька разів, коли, здавалося, ніхто вже не думав про це, він починав вигукувати тремтячим голосом: «Годі! Годі!» —і додавав, ніби про себе:
— Тільки б нам її знову побачити, тільки б цей негідник не заморив її.
Хоч жарти ці й були найгіршого тону, проте вони звеселяли компанію і нікого не шокували, бо й обурення, як і все інше, пов’язане з середовищем, що оточує його; атмосфера ж, що поступово утворилася в заїзді, була просякнута фривольними думками.
Під час десерту жінки самі почали робити стримані грайливі натяки. Очі у всіх блищали; випили багато. Граф, який зберігав величний вигляд навіть у тих випадках, коли дозволяв собі вільності, порівняв їхнє становище із закінченням зимівлі на полюсі й радістю людей, які після корабельної аварії бачать, нарешті, що їм відкривається шлях на південь; слова його мали великий успіх.
Луазо, розійшовшись, підвівся з келихом шампанського в руці.
— П’ю за наше визволення!
Усі підвелися й підтримали його тост. Навіть черниці, спокушені дамами, згодились пригубити пінистого вина, якого вони ще ніколи не куштували. Вони сказали, що це вино схоже на шипучий лимонад, тільки значно, смачніше.
Луазо підбив підсумки:
— Який жаль, що нема фортепіано, а то можна було б станцювати кадриль!
Корнюде не сказав і слова, не зробив жодного руху; він, здавалося, поринув у похмурі думки й зрідка люто смикав свою довгу бороду, ніби хотів зробити її ще довшою. Нарешті, майже опівночі, коли почали розходитися, Луазо, який насилу тримався на нотах, раптом ляснув його по животу й сказав похитуючись:
— Що це ви невеселі сьогодні? Що це ви все мовчите, громадянине?
Корнюде поривчасто підвів голову й, окинувши всіх палаючим і грізним поглядом, відповів:
— Знаєте, що всі ви вчинили підлоту!
Він підвівся, дійшов до дверей, ще раз повторив:
— Так, підлоту! — і зник.
Спочатку всім стало ніяково. Спантеличений Луазо стояв роззявивши рота; потім до нього повернулася самовпевненість, і він раптом зареготав і сказав:
— Молодість, друже, молодість!
Та оскільки ніхто не розумів, у чім справа, він розповів про «таємниці коридора». Тоді знову розлігся нестримний регіт. Жінки веселились, немов шалені» Граф і пан Карре-Ламадон сміялися до сліз. Вони не йняли віри.
— Як? Ви певні? Він хотів…
— Та кажу ж я вам, що сам бачив.
— І вона відмовила?..
— Бо пруссак був у сусідній кімнаті.
— Не може бути!
— Присягаюсь!
Граф задихався від сміху. Фабрикант обома руками тримався за живіт. Луазо продовжував:
— Зрозуміло, що сьогодні ввечері йому зовсім, зовсім не смішно.
І всі троє знову заходились, аж знемагала від реготу.
По тому всі розійшлися. Проте пані Луазо, жінка єхид-на, лягаючи спати, зауважила чоловікові, що «ця злючка», Карре-Ламадон, увесь вечір сміялася вимушено.
— Знаєш, коли жінка втрачає розум від мундира, їй справді все одно, носить його француз чи пруссак!.. Жалюгідні тварюки, прости Господи!
І всю ніч у мороці коридору проносилися, ніби тремтіння, слабкі шарудіння, шелести, зітхання, легкі кроки босих ніг, ледве чутні скрипи. Позасинали, безперечно дуже пізно, бо під дверима довго виднілися тонкі смуги світла. Від шампанського це часом трапляється; воно, кажуть, тривожить сон.
Другого дня сніг сяяв під яскравим зимовим сонцем. Запряжений нарешті диліжанс дожидав біля воріт, а зграя білих голубів, що їжилися в своєму густому пір’ї, рожево-окі, з чорними цяточками зіниць, поважно походжали поміж ніг шестірки коней і, розкадаючи лапками паруючий гній, шукали в ньому корму.
Кучер, закутаний у кожух, курив на козлах люльку, а пасажири, сяючи з радості, складали провізію на дорогу.
Чекали тільки на Пампушку. Нарешті, вона з'явилась.
Ніби трохи схвильована, зніяковіла, вона боязко підійшла до своїх супутників, але всі, як один, відвернулися, ніби не помічаючи її. Граф з почуттям власності, гідності взяв дружину під руку й одвів убік, щоб віддалити її від цього нечистого сусідства.
Пампушка здивовано зупинилась потім, зібравши всю свою мужність, підійшла до дружини фабриканта й смиренно пробелькотіла:
— Добридень, пані.
Та тільки ледве помітно, недбало кивнула головою й кинула на неї погляд ображеної доброчесності. Усі вдавали, ніби вони дуже зайняті, і трималися якомога далі від Пампушки, немов у своїх спідницях вона принесла заразу. Потім усі кинулись до диліжанса; вона увійшла останньою і мовчки сіла на те ж місце, яке займала на початку подорожі.
Її, здавалося, більше не помічали, не впізнавали, тільки пані Луазо, обурено глянувши на неї здалека, сказала чоловікові напівголосно:
— Яке щастя, що я сиджу далеко від неї.
Важка карета рушила, і подорож відновилася.
Спочатку всі мовчали. Пампушка не наважувалась підвести очі. Вона ночувала водночас і обурення проти всіх своїх сусідів, і презирство до себе за те, що принизилась, поступившись перед ними, що осквернилася від поцілунків пруссака, в обійми якого її штовхнули ці лицеміри.
Але незабаром графиня звернулася до пані Карре-Лама-дон і порушила тяжку мовчанку:
— Ви, здається, знайомі з пані д’Етрель?
— Так, це моя приятелька.
— Яка чарівна жінка.
— Чудова! Справді виняткове створіння, і до того ж така освічена, натура глибоко артистична, вона прекрасно співає й чудово малює.
Фабрикант розмовляв з графом, і крізь гуркіт віконниць часом долітали слова: «Купон — платіж — прибуток — в строк».
Луазо, який потягнув у заїзді стару колоду карт, засмальцьованих від п’яти років тертя об погано витерті столи, почав з дружиною партію в безик.
Черниці взялися за довгі чотки, що звисали в них з поясів, водночас перехрестилися, і раптом губи їх швидко заворушилися, заспішили, все прискорюючи невиразний шепіт, ніби змагаючись у швидкості молитви; час від часу вони цілували образок, знову хрестилися, потім продовжували поквапливе й безперервне бурмотіння.
Корнюде, задумавшись, сидів нерухомо.
Після трьох годин їзди Луазо зібрав карти й сказав:
— Час попоїсти.
Тоді дружина його взяла перев’язаний мотузкою пакунок і вийняла звідти шматок телятини. Вона акуратно розрізала його на тонкі тверді скибочки, і вони почали їсти.
— Чи не зробити так само й нам? — спитала графиня.
Одержавши згоду, вона розгорнула провізію, що ЇХ припасли на обидві сім’ї. Це був соковитий паштет, в одній з тих довгастих фаянсових мисок, де на кришках зображений заєць, який вказує, що під ним знаходиться заячий паштет; білі струмки сала перетинали коричневий м’якуш дичини, перемішаної з іншими дрібно накришеними сортами м’яса. На квадратному шматку швейцарського сиру, вийнятому з газети, можна було прочитати слово «Пригоди», що відпечаталось на його жирній поверхні.
Черниці розгорнули кільце ковбаси, що пахла часником, а Корнюде засунув зразу обидві руки в глибокі кишені пальта й витяг з одної чотири крутих яєчка, а з другої шматок хліба. Він облупив яєчка, кинув шкаралупу собі під ноги на солому й почав їсти їх, кусаючи одне по одному і усіваючи свою бороду яскраво-жовтими крихтами, що здавалися в ній зірочками.
В метушні й тривозі ранкового пробудження Пампушка не встигла ні про що подбати, і тепер, задихаючись від досади й люті, дивилася на всіх цих людей, що спокійнісінько жували. Спочатку її охопила бурхлива злість, і вона розкрила вже рота, щоб висловити їм все прямо в потоці лайки, що підступала їй до губів, але обурення так душило її, що вона не могла говорити.
