Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна (мир бесплатных книг .TXT) 📗
— Говори, Оксано!
— Не можеш бодай на один день свого від’їзду відложити?
— Ні, сестро.
— В жаден спосіб?
Юліян видивився здивований:
— Ніяк. Ще півгодини маю для вас, і — до побачення аж по маневрах восени.
— Юліяне, Дора відмовила освідчинам молодого купця-спільника тети Ціллі та її чоловіка, того, що привезли з собою, щоб їх обох тут заручити. Альбінський, ображений, загрозив Дорі словом чести, що викине її із своєї хати, коли вона осмілиться з нами приставати, а тета Цілля запропонувала вислати її до « конвікту» до столиці.
— А вона? — спитав.
— Я чую лише, що дуже плакала.
— Прошу тебе, Оксано, піди до неї ще нині і проси, щоб не плакала. Я їду. Будь здорова.
— Як це я зроблю, братчику? Боюся, що викличу тим іще більший гнів директора проти неї, бо тета Оля, чую, ставиться до цього всього пасивно.
— Я ще менше можу зробити.
— Добре ти, Юліяне, говорив про Альбінських!
Із своєю внучкою поводився Альбінський від часу її відмови холодно і строго. Відобрав від неї приречення, що зірве зносини зі школою на горі, звідки походили шкідливі впливи і загрозив, що коли вона не дотримає своєї обітниці, вишлють її до столиці, де буде під доглядом, як у монастирі.
— Ти не Ева Захарій! — сказав рішуче.
Дора мала дивний спосіб мовчати.
— Ну, пані Вальде? — спитав дідо, приступаючи до неї ближче і володіючи собою насилу, щоб не вибухнути голосним гнівом.
— Ви не смієте мені нічого злого зробити, дідуню! — відповіла вона, стаючи перед ним так само, як тоді, коли була ще маленькою дівчинкою.
— Залишіть її, таточку, не зворушуйтеся, — сказала пані Цілля, взявши Альбінського під руку. — Я, на жаль, по тижневі мого побуту у вас переконалася, що Дора вийшла з-під моєї опіки. Ах, ті зайві українські знайомости, білення полотна, герцювання з козами! Якби так Егон встав…
— Якби так встав! — крикнула Дора і вийшла з кімнати.
Осінь. Юліян використовував свою нову кількаденну відпустку по маневрах у мами, так що перебував цілими днями із своїм далековидом на проходах. Як тільки заблисло сонце і мряка зникала з верхів, він закидав плащ наопашки, затискав шапку на очі і покидав хату. Особливо мальовнича частина околиці поза економією Альбінських захоплювала його.
Одного листопадового дня Оксана лежала простуджена в постелі обіч кімнати брата, мати вийшла за господарськими справами з дому, а Юліян заповнював свою кімнату димом із папіросок. Надворі шалів північний вихор, несучи з собою струю холоду. Юліян виходив уже двічі на веранду поглянути, чи вертається мати, чи змінюється погода, і вертався нетерпляче назад.
Нараз сестра попросила, щоб він поглянув у вікно, бо здавалось їй, що шиби ніби червоною загравою залиті.
— Оксано! — кликнув він як стій, — економія Альбінських горить.
— Економія? — кликнула дівчина.
Юліян вхопив далековид.
— Ще ні, але сусідня полумінь вже досягає до крила заднього будинку.
— Тета Оля, Дора!.. — зойкнула розпачливо Оксана і закрила лице.
— Я йду туди, успокійся, — крикнув Юліян.
До хати ввійшла мама:
— Вогонь на Мельниківці, діти! — кликнула.
Юліян погнав, гонений і вітром, що хилив дерева. Побачив, що та хата, яка горить, належала родичам Гафійки. З неї садили іскри снопами і розприскувалися на всі сторони. Недалеко від неї стояли два будинки панської «економії».
На старім мості почув переляканий голос панни Альбінської:
— Ти вертайся!
— Я вас не лишу саму, — відповів голос Дори.
— Ви вертайтесь, мої пані, вогонь не для вас! — сказав Юліян.
— Я з вами, пане поручнику, — кликнула тета Оля, підбадьорена появою офіцера.
— Спішім, тето, — заохочувала її Дора нервово, натягуючи пелерину з капузою тісніше на голову.
— Не пускайте Дору, ради Бога! — кликнула благально тета Оля.
— Вертайтесь додому, пані Вальде, — просив Юліян. — Ще можете захоріти.
— Альбінські витривалі, їх і катастрофа не вбиває.
— Щодо витривалости Альбінських, то маю підстави сумніватися, а з вогнем жартувати не можна.
— Я вже пережила гіршу катастрофу у воді, — відповіла Дора. — Чомусь кожна катастрофа викликує в мені мимохіть активну силу. Чи з розпуки, чи з запалу? Не знаю. Я не маю нікого, крім тети Олі, що мене безкорисно любить, і коли я з нею йду навіть у вогонь, не дивуйтеся. Я хотіла б віднайти бідну Гафійку і забрати її з собою, — додала по хвилині.
Юліян зморщив чоло.
— Я вам її пішлю, — сказав коротко, — як це буде можливо у такій страшній метушні. Дозвольте, щоб я вас плащем обтулив. Ви, мабуть, перемерзли, бо зблідли, а він буде мені при вогні зайвий.
Минуло більше як дві години. На ясно освітленій веранді сиділа Дора з дідом, що вернувся з сусіднього села, і стежили неспокійно за зростом і опадом пожежі.
— Мене не було дома, тому й вогонь ще не погашений, — говорив роздразнений директор.
Дора мовчала і щохвилини відчиняла шкляні двері, надслухаючи, чи не почує людських голосів на вулиці.
Нараз ударив електричний дзвінок від фіртки.
— Хтось прийшов, Доро, відчини.
Дора збігла з ключем до фіртки і зараз після цього молода сільська дівчина ввійшла на веранду. Вона поклала з пошаною офіцерську шаблю на одно із крісел.
— Йому це в роботі при вогні заваджало. Я тепер маю йому плащ віднести, а він за якусь годину вернеться сюди із старшою панею і забере собі шаблю.
— Про кого і про що вона говорить? — спитав директор. — Що це за він?!
— Пан надпоручник Цезаревич, — відповіла дівчина. — Я гадала, що пан директор знають пана надпоручника.
Альбінський мовчав і ходив по веранді. Станув при дверях, звідки було найліпше видко Мельниківку, і обізвався.
— Вже не бачу вогню.
— Як кинулись люди рятувати та поливати, то мусіли нещастя притупити, та й вітер якби змилосердився над людською працею, притих, — доповіла дівчина.
— Що за люди рятували? — спитав Альбінський.
— Вогнева сторожа, сусіди, пан надпоручник, наші робітники з сіножати.
Тета Оля з Юліяном підійшли до освітленої веранди.
— Віддаю вам, пані, що взяв під свою опіку, — сказав Юліян, приступаючи до Дори і всміхнувся.
— Гафійки не хотіли родичі від себе пустити, хоч самі не мають даху над головою. Я лиш за шаблею.
— Просимо нагору, пане надпоручник, дуже просимо, — обізвався ласкаво Альбінський згори.
Юліян хвилинку завагався, але, глянувши на Дору, подався за панями. Простягнув по шаблю праву руку, перев’язану білою хустиною.
— Ви поранені, пане поручнику, — крикнула Дора з переляком.
— Трохи, пані, але воно мине.
— Пан надпоручник добре поранив себе в вогню, — сказала тета Оля, поглянувши з материнською любов’ю на нього.
— У нашій домашній аптечці є знаменита масть на всякі рани, — сказала Дора і підійшла до нього з наміром зайнятися хорою рукою.
Юліян спротивився.
— Не хочу вас трудити, — відповів.
— Нині надпоручник через наше нещастя своєю особою майже рискував життям, вуйку, — сказала тета Оля.
— Молодь усе у розгарі любить риск, — відповів Альбінський. — Хоч не все воно так добре. Здоров’я чи життя треба понад усе ставити.
Юліян усміхнувся.
— Хто б за цим так побивався, коли ще й військовий, — і взяв шапку, щоб попрощатись.
— Залишіться ще в нас, пане надпоручник, будь ласка, відпічніть. Ви аж поблідли з утоми, — докинула тета Оля.
