Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
– Мушу запросити вас до своєї студії, – повідомила місіс Грем, – бо у вітальні не топилося й біля холодного коминка буде незатишно.
І, звільнивши пару стільців від мистецького мотлоху, запропонувала нам сідати, а сама знову зайняла місце біля мольберта. Поки ми розмовляли, вона вряди-годи позирала на картину і пензлем додавала штрихів, ніби для неї неможливо було відірватися від малювання. Це був краєвид Вілдфел-Холу, який можна було побачити вранці з поля, що лежало нижче, там, де Хол темним рельєфом вимальовувався на тлі сріблясто-синього неба із кількома червоними смужками на обрії, достеменно і дуже витончено написаними.
– Бачу, ваше серце – у вашій роботі, місіс Грем, – зауважив я. – Прошу, працюйте далі, бо якщо ви дозволите нашій присутності перервати вас, ми вважатимемо себе небажаними гостями.
– О ні! – відповіла вона, кинувши пензлика на стіл, ніби щось спонукало її до ввічливості. – Небагато в мене гостей буває, тож я ладна приділити кілька хвилин тим, хто вшанував мене своїми відвідинами.
– Ви майже завершили свою картину, – сказав я, підходячи, аби роздивитись її ближче, причому з більшим захопленням і втіхою, ніж мені хотілося б показати. – Гадаю, кілька додаткових штрихів на передньому плані завершать її. Але чому ви назвали картину «Маєток Фернлі, в Кемберленді», а не «Вілдфел-Хол, у графстві N»? – запитав я про назву, яку вона старанно вивела маленькими літерами внизу полотна.
Тієї ж миті я відчув, що вчинив зухвало, бо вона почервоніла і завагалася, та за хвилю з якоюсь відчайдушною відвертістю відповіла:
– Бо я маю друзів – принаймні знайомих, – від яких я бажала б приховати своє теперішнє місце проживання; і оскільки вони могли б побачити картину й, можливо, впізнали б стиль попри вигадані ініціали автора, то я перестрахувалася, щоб збити їх зі сліду, якби вони спробували в такий спосіб знайти мене.
– Тож ви не маєте наміру лишити картину собі? – сказав я, палко бажаючи якось змінити тему.
– Ні, я не можу дозволити собі малювати для власної розваги.
– Мама відправляє всі свої картини до Лондона, – повідомив Артур, – там продають їх для неї і висилають нам гроші.
Розглядаючи інші картини, я відзначив симпатичний ескіз Лінден-хоупу – краєвид з вершини пагорба; ще один краєвид старого Холу – в сонячному мареві тихого літнього полудня; і просту, але разючу маленьку картину, де було зображено замислену дитину над жменькою зів’ялих квітів – на обличчі її завмер вираз глибокого і сумного жалю, зображена вона була на тлі темних низьких пагорбів, осінніх ланів і похмурого неба.
– Знаєте, страшенно бракує сюжетів, – зауважила прекрасна художниця. – Я вже писала старий Хол місячної ночі, і гадаю, що муситиму малювати його на тлі зимової днини, а потім знову його ж на тлі темного хмарного вечора, бо мені немає більше чого малювати. Мені казали, що десь тут по сусідству є прегарний краєвид на море. Це правда? І чи можна до нього дійти пішки?
– Так, якщо ви не маєте нічого проти прогулянки майже в чотири милі. Трохи менше восьми миль туди й назад – і дорога не дуже гарна.
– А як туди дістатися?
Я почав пояснювати, як тільки міг, і якраз розповідав про шляхи, алеї та поля, які треба було перетнути, де йти прямо, а де звернути ліворуч чи праворуч, аж вона урвала мене.
– О, зупиніться! я забуду кожне слово з ваших вказівок, перш ніж вони мені стануть у пригоді. Я не думатиму про цю прогулянку до наступної весни; а потім, можливо, й потурбую вас. Зараз ми стоїмо на порозі зими, і…
Вона раптом зробила паузу й підхопилася зі свого місця, а потім сказала: «Вибачте, я на хвилинку», і вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері.
Я поглянув у напрямку вікна, – бо її очі недбало зупинились на ньому за мить до цього, – і встиг угледіти поли чоловічого пальта, які щезли за високим гостролистом, що ріс між вікном і верандою.
– Це мамин друг, – повідомив Артур. Роза і я перезирнулися.
– Я не знаю, як її взагалі розуміти, – прошепотіла Роза.
Дитя поглянуло на неї із серйозним подивом. Вона відразу ж почала розмовляти з ним на дрібні теми, а я розглядав картини. У темному кутку стояло полотно, якого я не помітив раніше. На нім була зображена маленька дитина, яка сиділа на траві, а на колінах у неї було повно квітів. Мініатюрні риси обличчя і великі блакитні очі, в яких читався усміх, копиця русявих кучерів, – все це так збігалося з рисами юного панича, який сидів переді мною, що можна було сміливо сказати: то був портрет Артура Грема в його ранньому дитинстві.
За тою картиною було ще одне полотно, обернуте зображенням до стіни. Я взяв його і виніс на світло. То був портрет джентльмена в повному розквіті юної змужнілості. Картина була написана добре, та вочевидь її створили кілька років тому, бо в ній було знач-но більше ретельної точності деталей і менше тієї свіжості барв і свободи зображення, що так захопила і здивувала мене в інших картинах. Проте я з цікавістю розглядав її. У рисах і виразі обличчя того пана була певна індивідуальність, яка відразу надавала йому вдалої схожості. Яскраві блакитні очі дивились на глядача з якимось прихованим гумором – ви майже очікували побачити, як вони кліпають; повняві губи, здавалося, готові були усміхнутися; щоки були прикрашені пишними рудуватими бакенбардами, а розкішні каштанові кучері нависали над чолом і наче давали на здогад, що їхній власник більше пишається своєю вродою, ніж інтелектом; можливо, він і мав рацію, та все ж таки не скидався на дурня. За кілька хвилин художниця повернулася до кімнати.
– Це приходили по картини, – сказала вона, вибачаючись за те, що так раптово пішла. – Я звеліла почекати.
– Мабуть, це зухвальство, – сказав я, – взяти до рук полотно, яке художник обернув до стіни; але чи можна мені запитати…
– Це – дуже зухвалий вчинок, сер, тож прошу нічого не питати про цю картину, бо я не стану задовольняти вашу допитливість! – відповіла вона, намагаючись приховати свій докір за усмішкою; та щоки її зашарілися, а очі спалахнули, й видно було, що вона розлютилася.
– Я лише збирався запитати, чи ви її власноруч намалювали, – сказав я, передавши їй картину.
А вона безцеремонно забрала її в мене і хутко поставила назад, у темний куток, зображенням до стіни, коло неї поставила іншу картину, як воно й було раніше, а потім обернулася до мене і засміялася.
Але мені було не до жартів. Я недбало обернувся до вікна і задивився на занедбаний сад, поки місіс Грем ще хвилини зо дві розмовляла з Розою; потім я сказав сестрі, що пора вже іти, потиснув руку паничеві, прохолодно вклонився пані й рушив до дверей. Та місіс Грем подала мені руку й ніжним голосом промовила з чарівною усмішкою:
– Нехай сонце не зайде у гніві вашому, містере Маркгаме. Даруйте мені, що образила вас своєю різкістю.
Коли пані перепрошує, гніватися вже неможливо, тож цього разу ми лишилися добрими друзями, і я сердечно потиснув її долоньку.
Розділ VI
Упродовж наступних чотирьох місяців я не переступав поріг дому місіс Грем, а вона не приходила з візитом до нас, та про неї все одно балакали у всіх усюдах, а наше знайомство хоча й повільно, проте розвивалося. Що ж до балачок, то я приділяв їм незначну увагу (маю на увазі плітки, що стосувалися прегарної відлюдниці), і єдиною інформацією, яку я від них отримав, було те, що одного чудового морозного дня вона зважилася узяти свого маленького хлопчика й завітати з візитом до вікарія, та, на жаль, нікого не було вдома, окрім міс Мілворд; однак вона просиділа довго, і, на загальну думку, вони знайшли що сказати одна одній і попрощалися із взаємним бажанням зустрітися знову. Мері любила дітей і ніжних матусь, які могли належним чином оцінити свої скарби.
Часом і я її бачив, причому не лише тоді, коли вона бувала в церкві, а й коли приходила на пагорби зі своїм сином або – в особливо прекрасні дні – неквапливо блукала болотистою місцевістю, що поросла вересом, або відкритими пасовищами, що оточували старий Хол, з книгою у руці, а її син стрибав навколо неї; й коли я помічав її під час своїх самотніх прогулянок або поїздок верхи, то зазвичай намагався наздогнати, бо мені досить-таки подобалось бачити місіс Грем, розмовляти з нею й теревенити з її маленьким компаньйоном, який, щойно розтанула крига його соромливості, виявився дуже доброзичливим, розумним й цікавим малюком; і ми невдовзі стали чудовими друзями – а наскільки це було до вподоби його матері, не візьмуся сказати. Я спершу підозрював, що вона бажала вилити на цю близькість холодну воду, сказати б, загасити запалене полум’я нашої дружби, – але побачивши згодом, що в мене найкращі наміри і що син зазнає чималої втіхи від спілкування зі мною і моїм собакою вона перестала заперечувати і навіть вітала мій прихід усмішкою.
