Живцем поховані - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

- Та й ме­не вже взяв жаль за ста­рим ба­би­ним вікном, бо й я пла­чу, - ска­зав Ва­силь, сміючись, і мах­нув на коні ба­то­гом.

Коні смик­ну­ли й побігли швид­ше. Вікно ще раз заг­ля­ну­ло мені в самісінькі очі, ще раз різну­ло но­жем по очах. Май­ну­ла ба­ба в намітці, і вікно зник­ло, і ба­ба зник­ла, опи­ни­лась по­за­ду. А пе­ре­го­дя ми наз­до­га­няємо цілу вал­ку возів. На од­но­му возі ле­жить на со­ломі го­до­ва­на си­та льоха, прос­тяг­лась на усю свою сви­ня­чу дов­жи­ну на со­ломі, не­на­че глад­ка куп­чи­ха на пе­рині. Сви­ня вис­та­ви­ла про­ти сон­ця товс­те че­ре­во, ніби об­ти­ка­не ро­же­ви­ми шпич­ка­ми, і стог­не, і тря­сеться всім са­лом, ніби її тряс­ця тря­се. А на дру­го­му возі по­ро­ся­та, прив'язані за ніжки до по­луд­рабків, кувіка­ють, аж скиг­лять, ніби зав'язли в ти­ну або не­на­че хтось їх ко­ле но­жем. Ця му­зи­ка грає та грає, по­со­ву­ючись ря­дом з на­шим фа­ето­ном, і не дає мені ду­ма­ти, за­ва­жає мені ми­лу­ва­тись ве­се­ли­ми кар­ти­на­ми. Приніс дідько яр­мар­ко­вий сви­ня­чий ор­кестр під самісінькі ву­ха.

- Ой ря­туй­те! Ой ґвалт! По­ми­най­те мерщій ці гус­ла-са­мог­ра­ни! - вже кри­чу я до візни­ка.

Ми по­ми­ну­ли ту яр­мар­ко­ву му­зи­ку, і я по­чи­наю зас­по­ко­юваться. Але зго­дом ми наз­до­га­няємо дві єврейські ба­ла­гу­ли, ніби нап­хані й на­ван­та­жені єврей­ка­ми й євре­ями. То бу­ли єврейські яр­мар­кові диліжан­си. Євреї, по­яр­мар­ку­вав­ши, оче­ви­дяч­ки ще бу­ли в яр­мар­ковій нап­раві, ґерґота­ли та роз­ка­зу­ва­ли усі за­ра­зом про свою купівлю та про­даж та про свої ба­риші. Клекіт у ба­ла­гу­лах був та­кий, ніби во­ни не роз­мов­ля­ли, а ла­ялись, аж кри­ча­ли.

- Знов приніс дідько під самісінькі ву­ха яр­мар­кові цим­ба­ли! Бо­га ра­ди, ми­най­те їх! - гук­нув я до Ва­си­ля.

Василь свис­нув ба­то­гом. Рвачкі коні аж ско­чи­ли, аж гоп­ки ста­ли. Цим­ба­ли різну­ли мені в ву­ха й за­тих­ли десь по­за­ду в ку­ряві, ніби в них од­ра­зу й за­ра­зом пор­ва­лись усі стру­ни.

Знов ста­ло ти­хо. Знов пішли мої ду­ми за ду­ма­ми, мрії за мріями ти­хо, ти­хо, не­на­че ти­ха во­да в Росі. Се­ред чу­до­вих кар­тин та виг­лядів у до­розі пли­вуть мої ду­ми од­на за однією, на­че промінь за промінем ллється з сон­ця на зем­лю без­пе­рес­та­ну, без спи­ну, пли­вуть са­мохіть, не по моїй волі. Я знов за­ду­мав­ся, ми­лу­вав­ся кар­ти­на­ми по обид­ва бо­ки ши­ро­ко­го трах­ту й очей не зво­див. От ми внов дог­на­ли віз, а на возі си­дить мо­ло­дий чор­ноб­ри­вий чо­ловік, гей­кає на во­ли й по­луд­нує, дер­жа­чи в ру­ках скиб­ку хліба та шма­ток су­хої та­рані. Він обер­тається до мо­ло­диці й по­дає їй хліб. Мо­ло­ди­ця прос­тя­гав ру­ку, бе­ре не­доїдок і чо­гось ре­го­четься; білі рівні зу­би блис­ка­ють на сонці; бли­щать і очі в гар­но­го мо­ло­до­го чо­ловіка. А он­деч­ки на дру­го­му возі стоїть зе­ле­на з чер­во­ни­ми квітка­ми но­ва скри­ня, а ко­ло скрині си­дить мо­ло­денька гар­ненька дівчи­на в доб­ро­му на­мисті, в чер­воній стрічці на го­лові. Во­на ве­се­ло роз­мов­ляв з батьком, щось йо­му роз­ка­зує. Очі в неї бли­щать. Во­на ве­се­ла, во­на сміється, ніби за­чу­ла десь му­зи­ки. Я вга­дую, що батько ку­пив скри­ню для неї, що її не­за­ба­ром по­са­дов­лять на ту скри­ню й по­ве­зуть з му­зи­ка­ми до свек­ро­во­го дво­ру. І я вже ніби ба­чу той поїзд і ту ве­се­лу пе­рез­ву. Мені вчу­ва­ються співи при­да­нок та сва­шок. Я ніби ба­чу бо­яр з чер­во­ни­ми стьожка­ми на шап­ках, ба­чу му­зик по­зад во­за з скрип­ка­ми та з ре­ше­том у ру­ках. Та пе­рез­ва ніби пе­ре­су­ну­лась пе­ред моїми очи­ма вкупі з скри­нею та дівчи­ною на возі й десь зник­ла по­зад фа­ето­на в га­ря­чо­му та душ­но­му повітрі, мов міраж.

От ми наз­до­га­няємо й ви­пе­ред­жаємо дов­гу вал­ку возів з зем­ля­ним вугіллям, кот­ра по­ва­гом йде од вок­за­лу. Чорні, схожі на кри­жи­ни, шмат­ки та груд­ки вугілля лис­нять на срібно­му сонці, ніби пот­ру­шені бо­рош­ном. Ко­ло возів ідуть по­го­ничі, при­павші чор­ним вугілля­ним пи­лом, чорні на ви­ду, з чор­ни­ми ру­ка­ми, з чор­ни­ми ши­ями. Про­ти цієї вал­ки йде дру­га вал­ка возів з мішка­ми пашні. По один бік шля­ху в хо­лод­ку попід акаціями йдуть сте­жеч­кою мо­ло­диці з но­ви­ми горш­ка­ми та мис­ка­ми в ру­ках, з клун­ка­ми на пле­чах. Од­на мо­ло­ди­ця не­се в ру­ках но­ву лам­пу з склом і сту­пає так обе­реж­но, не­на­че во­на на Страсть вер­тається з церк­ви до­до­му з засвіче­ною свічкою в ру­ках. Я лов­лю швид­ки­ми очи­ма ті ряд­ки кар­тин, кот­рих я вже дав­но не ба­чив, на­виг­ля­даю, при­див­ля­юсь до усього, лов­лю, що мож­на вхо­пи­ти оком на швид­ко­му льоту. І ці кар­ти­ни зве­се­ля­ють ме­не, заг­лад­жу­ють мій сум. І важкі вражіння та сумні по­чу­ван­ня по­чи­на­ють по­ма­леньку зни­кать у моїй душі, не­на­че їх ку­дись зно­сив ти­хий вітер. Мені стає ве­селіше. Але пісня не йде на ду­шу, як бу­ло ко­лись давніше, ко­ли я приїздив у рідний край. Щось ніби за­ляг­ло на серці й не­на­че му­лом за­му­ли­ло світлу течію пов­но­го щас­тя, пов­ної ве­се­лості, яку я пе­редніше по­чу­вав, вер­та­ючись на Ук­раїну з да­ле­кої да­лечі.

От ми по­ми­ну­ли парк, виїха­ли на по­ле. За­зе­леніли навк­ру­ги бу­ря­ки на по­лях, не­на­че по­ля хто вкрив зе­ле­ним ок­са­ми­том. Ми виїха­ли на ви­со­кий при­го­рок. І нес­подіва­но пе­ре­до мною на­ни­зу роз­гор­ну­лась ши­ро­ка до­ли­на річки Кам'янки. Блис­нув у до­лині здо­ро­вий ши­ро­кий ста­вок край се­ла Фурсів, не­на­че скло, об­си­па­не срібним світом. За­зе­леніли два ряд­ки ста­рих верб на ши­рокій греблі. Ко­ло греблі за­чер­вонів ви­со­кий, на три по­вер­хи, му­ро­ва­ний пи­тель. Не­да­леч­ке од пит­ля над шля­хом забіліли чо­ти­ри шин­ки та жидівські крам­нич­ки. Ко­ло шинків завізно, не­на­че ко­ло млинів. По­ба­за­ру­вав­ши в містеч­ку, се­ля­ни пос­та­ва­ли з во­за­ми ко­ло шинків, п'ють мо­го­ричі, де­котрі по­луд­ну­ють, посідав­ши кру­жа­ла­ми ко­ло возів. В се­лян у ру­ках скрізь бли­щать пляш­ки та чар­ки, ми­го­тять іскра­ми на сонці. Ко­ло возів веш­та­ються чо­ловіки та мо­ло­диці, ма­ня­чать жи­ди та жи­де­ня­та. Над став­ком на зе­ле­но­му бе­резі сто­ять ци­ганські шат­ра. Чорні ци­ган­ки в чер­во­них спідни­цях та юб­ках надз­ви­чай­но ви­раз­но виз­на­чу­ються над во­дою на зе­леній траві. Ниж­че од спус­ту між камінням в біло­му шумі та в бриз­ках ку­па­ються ци­ган­ча­та та пас­туш­ки, а не­да­леч­ко од спус­та, в хо­лод­ку над річкою, під ста­ри­ми вер­ба­ми стоїть та дрімає че­ре­да на стіглі, ле­жать по­ко­том ніби чорні хма­ри овець, не­на­че чорніє рілля. Я з при­гор­ка оки­нув очи­ма усю кар­ти­ну. І ця кар­ти­на, і ста­вок, і вер­би, і лю­де, і во­зи, і ци­га­ни - усе бу­ло за­ли­то срібною імлою. Лю­де во­ру­ши­лись на­че в лег­ко­му біляс­то­му ту­мані. Уся кар­ти­на зда­ле­ки на­га­ду­ва­ла пер­ший не­яс­ний ескіз, на­ки­да­ний ма­ля­ром на швид­ку ру­ку. І мені усе зда­ва­лось, ніби це усе зна­хо­диться не на до­лині під яс­ним сон­цем, а десь ніби на морсько­му дні, за­ли­те про­зо­рою блідо-бла­кит­ною во­дою.

От копі збігли з спа­дис­то­го при­гор­ка й вибігли на ши­ро­ку греб­лю. Ко­ло пит­ля сто­ять вал­ки возів, на­ван­та­же­них біли­ми мішка­ми з питльова­ним бо­рош­ном. На двох ґанках пит­ля на лав­ках си­дять мірош­ни­ки та євреї, об­си­пані об­ме­ти­цею, з біли­ми що­ка­ми та гу­ба­ми, з біли­ми бро­ва­ми та бо­ро­да­ми, в білих бри­лях та ніби побіле­них жу­па­нах. Де­котрі мірош­ни­ки веш­та­ються по греблі. І покрівля на питлі біла, і вікна, і усі кар­ни­зи, і обид­ва ґанки білі, об­си­пані об­ме­ти­цею, і мішки на во­зах з бо­рош­ном білі. І ця уся біляс­та кар­ти­на за­си­па­на й не­на­че за­ли­та білим срібним світом сон­ця. І білі мельни­ки, і білі євреї з біли­ми бо­ро­да­ми та бро­ва­ми бу­ли об­литі білою імлою й ма­нячіли та во­ру­ши­лись пе­ред моїми очи­ма од­далік, не­на­че ви­роб­лені з біло­го па­ву­тин­ня, ніби се­ред дня з тем­них две­рей тем­но­го пит­ля без со­ро­му вис­ту­пи­ла на світ бо­жий уся­ка біляс­та та попіляс­та ма­ра.

Василь спи­нив коні не­да­леч­ко од мос­ту над спус­том. Йо­му схотілось пи­ти. Він ус­тав і побіг до кри­ниці, що бу­ло вид­но ниж­че од спус­та під вер­ба­ми в хо­лод­ку. Я сидів і за­ди­вив­ся на ста­вок, на білих лю­дей, ніби ви­роб­ле­них з ту­ма­ну, на чор­них ци­ган­чат, що хлю­па­лись на­ни­зу в воді й ла­зи­ли по бе­резі між камінням, на­че чорні ра­ки десь гли­бо­ко на дні, на дріма­ючу че­ре­ду під вер­ба­ми, на спо­ло­ха­них гу­сей. Я за­ди­вив­ся, за­ду­мав­ся й за­був про сумні Ва­си­леві оповідан­ня. Мені знов ста­ло ве­се­ло на душі. Оригінальні кар­ти­ни рідно­го краю одібра­ли од ме­не сумні ду­ми й ви­киш­ка­ли їх з моєї душі.