Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Хлоппі ще сплять, — сказав він Томасові Хадсону. — Хтось побив Едді. Ти бачив?
— Та він учора цілий вечір бився, — озвавсь Боббі. — А загалом нічого особливого не було.
— Не люблю, коли Едді встряє в історії, — сказав Роджер.
— Але ж нічого з ним не сталося, Роджере, — запевнив його Боббі. — Тільки й того, що пив та бився з людьми, які йому не вірили. Ніхто не заподіяв йому нічого лихого.
— Я тривожусь за Девіда, — сказав Роджер Томасові Хадсону. — Даремно ми йому це дозволили.
— Здається, він уже одійшов, — відказав Томас Хадсон. — Ніч спав добре. А відповідаю за все я. Я, а не хто інший, мав це припинити.
— Ні. Ти звірився на мене.
— Відповідати повинен батько, — сказав Томас Хадсон. — А я переклав відповідальність на тебе, хоч не мав на те права. В такому ділі покладати свої обов'язки на інших не годиться.
— Але ж я взяв на себе що відповідальність, — заперечив Роджер. — Я не думав, що це може йому зашкодити. І Едді не думав.
—. Я знаю, — сказав Томас Хадсон. — Я й сам не думав. Мені здавалося, що йдеться зовсім про інше.
— І мені так само. Але тепер я почуваю себе егоїстом і страшенним негідником.
— Я батько. Я й винен.
— От клята чортівня вийшла з цією рибиною, — сказав Боббі, подаючи їм склянки з віскі й беручи одну собі. — То випиймо за те, щоб зловити ще більшу.
— Ну ні, — мовив Роджер. — Очі б мої не бачили тієї більшої. — Що це з вами, Роджере? — спитав Боббі.
— Нічого, — відказав Роджер.
— Я збираюсь намалювати ту рибину для Девіда, — сказав Томас Хадсон.
— Чудова думка. А зможете?
— Як пощастить. Спробую. Я вже бачу її, цю картину, і, здається, знаю, як треба малювати.
— Ви зможете, я певен. Ви все можете. А цікаво все-таки, хто ж то приїхав на яхті?
— Слухай, Роджере, ти що — виводив своє сумління на прогулянку по острову?
— Босоніж, — сказав Роджер.
— А я своє привів сюди по дорозі від капітана Ролфа. — Я не зміг розважити своє прогулянкою, то, напевно, не розважу й спиртним, — сказав Роджер. — Але питво ваше, Боббі, просто-таки чудове.
— Дякую, сер, — мовив Боббі. — Зараз я вам повторю. Дуже добре вгамовує всякі бісові гризоти.
— Я не мав права ризикувати дитиною, — сказав Роджер. — Та ще й чужою.
— Все залежить від того, задля чого ти ризикував.
— Ні, не залежить. Дітьми взагалі ризикувати не можна.
— Знаю. І знаю, задля чого ризикував я. Не задля рибини, певна річ.
— Ще б пак, — сказав Роджер, — Але саме з ним не можна було цього робити. З ним взагалі не можна дозволяти собі нічого такого.
— Прокинеться, і все буде гаразд. Ось побачиш. У нього здорова психіка.
— Він мій герой, цей малий чортяка, — сказав Роджер.
— Оце вже достобіса краще, ніж коли ти сам був для себе героєм.
— А скажеш ні? — спитав Роджер. — Він і твій герой.
— Згоден, — відповів Томас Хадсон. — Хай він буде героєм для нас обох.
— Роджере, — обізвався містер Боббі, — а ви з Томом часом не родичі?
— З чого ви взяли?
— Мені так здалося. Ви начебто трохи схожі один на одного.
— Дякую, — сказав Томас Хадсон. — А за себе дякуй сам, Роджере.
— Я дуже вдячний вам, Боббі, — мовив Роджер. — То ви справді вважаєте, що я схожий на цей гібрид людини з маляром?
— Ви схожі, як брати в третіх, а хлопці схожі на вас обох.
— Ні, ми не родичі, — сказав Томас Хадсон. — Просто ми довго жили в тому самому місті й часом робили ті самі помилки.
— Ну, то й під три чорти, — сказав містер Боббі. — Пийте і облиште оті свої гризотні балачки. Ні до чого вони в барі, та ще зранку. Скільки я чую тих жалів — і від негрів, і від матросів та кухарів з найманих яхт, і від мільйонерів, і від їхніх дружин, і від контрабандистів, і від бакалійників, і від однооких ловців черепах, і від усіляких сучих синів, — від кого тільки хочете. Тож не треба нам ще вранішніх жалів. За великого вітру годиться пити. Годі з нас жалів. Та й застаріла вже ця матерія. Відколи з'явилося радіо, всі воліють слухати Бі-Бі-Сі. Для жалів не лишилося ні часу, ні місця.
— І ви слухаєте, Боббі?
— Тільки бій годинника на Великому Бені. Все інше виводить мене з рівноваги.
— Боббі, — промовив Роджер, — ви видатна людина, добра людина.
— Ні те, ні те. Але мені приємно, що ви трохи повеселішали.
— Ваша правда, — сказав Роджер, — Як ви гадаєте, що за люди приїхали на тій яхті?
— Клієнти, — відказав Боббі. — А тим часом випиймо ще по одній, щоб у мене з'явився настрій їх обслуговувати, хто б вони не були.
Поки Боббі вичавлював лимони й наливав віскі, Роджер сказав Томасові Хадсону:
— Я не хотів казати дурниць відносно Деві.
— А ти й не казав.
— Я тільки хотів… А чорт, як би це простіше висловити… Ти мав рацію, коли шпигнув мене тим, що я сам був для себе героєм.
— Я не маю права тебе шпигати.
— Мене якраз і маєш. Біда в тому, що у мене в житті вже чортзна-відколи нічого не виходить просто, а я все стараюся, щоб вийшло.
— Тепер ти писатимеш правдиво, просто і добре. Це буде початок.
— А що, як я сам не правдивий, не простий і не добрий? То чи зможу я так писати?
— Пиши як тобі пишеться, але неодмінно правдиво.
— Мені треба спробувати краще все зрозуміти, Томе.
— А ти й пробуєш. Якщо пригадуєш, востаннє ми бачилися з тобою в Нью-Йорку, коли ота сучка гасила об тебе сигарети.
— Вона наклала на себе руки, — сказав Роджер.
— Коли?
— Коли я був у горах. До того, як приїхав на узбережжя й намалював ту картину.
— Пробач, — мовив Томас Хадсон.
— Вона вже давно до цього вела, — сказав Роджер. — Добре, що я вчасно відступив.
— Ти ніколи б цього не вчинив.
— Не знаю, — сказав Роджер. — Мені такий вихід здавався цілком логічним.
— Не вчинив би хоча б з тієї причини, що це був би жахливий приклад для хлопців. Як це вплинуло б на Деві?
— Він, мабуть, зрозумів би. Та й коли вже заходиш так далеко, то де вже там розмірковувати про те, який це буде приклад.
— От тепер ти таки верзеш дурниці. Боббі посунув до них склянки.
— Роджере, ви таке говорите, що навіть мені тоскно стає. Мені тут чимало всякого слухати доводиться, за те мені й гроші платять. Але від своїх друзів такого я чути не хочу. Кінчайте, Роджере.
— Уже скінчив.
— Ну й добре, — сказав Боббі. — Пийте. Був тут у нас колись один приїжджий з Нью-Йорка, жив у готелі, але день у день приходив сюди і майже з ранку до вечора пив. То він усе було базікав, що хоче накласти на себе руки. Десь півзими всім нерви шарпав. Констебль попереджав його, що самогубство — річ протизаконна. А я умовляв констебля сказати йому, що й балачки про самогубство протизаконні. Та констебль пояснював, що на це йому потрібен дозвіл начальства з Нассау. А тим часом люди помалу звикли до базікання того навіженого, і деякі п'яниці навіть почали йому підтакувати. Одного дня він розбалакався із Здоровилом Гаррі та й каже йому: оце, мовляв, думаю вкоротити собі віку й хотів би знайти напарника.
«Та ось же він перед вами, — відказує Здоровило Гаррі. — Я саме той, кого ви шукаєте». І починає його накручувати: треба їм, мовляв, поїхати разом до Нью-Йорка, набратися там до риз, щоб усе стало геть осоружне, а тоді стрибнути з найвищого хмарочоса прямісінько на той світ. Певно, Здоровило Гаррі міркував собі, що той світ — це щось ніби передмістя. Скажімо, такий собі ірландський квартал.
Ну от, той самогубець схвалив його задум, і відтоді вони щодня його обговорювали. Знайшлися й інші, що намагались пристати до них і пропонували влаштувати колективний виїзд шукачів смерті до Нассау — для початку, так би мовити. Але Здоровило Гаррі погоджувався тільки на Нью-Йорк і врешті заявив тому самогубцеві, що жити далі йому вже несила й що він готовий їхати.
Але саме тоді Здоровилу Гаррі довелося на кілька днів вийти в море ловити лангустів для капітана Ролфа, і поки його не було, той самогубець заливався через вінця. Він привіз із собою з півночі щось таке наче нашатир, і воно трохи протвережувало його, а тоді він знову брався жлуктити. Але ж усе те в ньому накопичувалось.