Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
Дон Родріго сказав, що прийшов по пораду та допомогу; бо, зв'язаний важкою для виконання обіцянкою, відмовитися від якої йому не дозволяє честь, він, мовляв, згадав запевнення високошановного господаря, котрий ніколи не давав порожніх обіцянок,— і Родріго заходився викладати свій лиходійський задум. Безіменний дещо вже знав про це, хоча й з чуток; слухав уважно, як із цікавості до таких історій, так і тому, що тут було замішане одне ім'я, йому відоме й украй осоружне,— ім'я фра Крістофоро, відкритого ворога насильників не тільки на словах, але, при нагоді, й на ділі. Дон Родріго, знаючи, з ким говорить, почав усіляко перебільшувати труднощі здійснення свого задуму: далека відстань, монастир, синьйора!.. У відповідь на це Безіменний, ніби за підказкою якогось демона, що причаївся в його душі, несподівано урвав дона Родріго, сказавши, що бере все здійснення на себе. Він записав ім'я нашої бідолашної Лючії і відпустив гостя зі словами: «Невдовзі ви дістанете від мене вказівку, що вам робити».
Якщо читач іще пам'ятає такого собі Еджідіо, який проживав поряд з монастирем, де переховувалася бідолашна Лючія, то хай знає, що це був один із найвідданіших і найближчих спільників Безіменного в його лиходійствах. Саме тому останній з такою готовністю та рішучістю і дав свою згоду донові Родріго. Проте щойно він зостався сам, як його охопило не те щоб каяття, а якесь прикре почуття, що він дав слово. Від певного часу вчинені ним лиходійства викликали у Безіменного якщо й не докори сумління, то якусь тривогу. Нагромадившись у величезній кількості, нехай і не на його сумлінні, так принаймні в його пам'яті, вони пробуджувалися тепер щоразу, коли він чинив якесь нове лиходійство, і всі разом поставали в його свідомості, мерзенні й страшні, а їхній тягар, уже й без цього важкий, знай зростав. Огида, яку він відчував, чинячи перші злочини, згодом переборена й майже зникла, нині знову давалася взнаки. Але якщо в ті далекі часи картина невідомого майбутнього й почуття міцної живучості повнили його душу безтурботною певністю, то тепер, навпаки, саме думки про майбутнє робили теперішнє чимдалі тужливішим.
«Старість, смерть — а потім?» І дивна річ, образ смерті, який у хвилину грізної небезпеки перед лицем ворога звичайно подвоював завзяття цього чоловіка й розпалював у ньому гнів і відвагу,— цей самий образ, постаючи перед ним тепер у мовчанні ночі, в неприступності його замку, вкидав його в стан несподіваної розгубленості. То вже була загроза смерті не з боку супротивника, так само смертного; її було годі відбити гострішою зброєю, спритнішою рукою; вона наближалася сама, вона зароджувалась звідкись ізсередини; можливо, вона була ще далеко, та з кожною миттю підходила чимраз ближче; і поки розум болісно бився над тим, як би відігнати саму думку про неї, вона знай наближалася.
Спочатку постійні приклади різних злочинів, безперервне, так би мовити, споглядання насильства, помсти, вбивства надихало його на жорстоке змагання й водночас правило йому ніби за захист від докорів сумління. Тепер же в його душі часом піднімалося неясне, але жахливе уявлення про особисту відповідальність, про незалежність розуму від будь-яких прикладів. Тепер він відчував іноді страшну самотність саме тому, що, вирізнившись із загальної маси лиходіїв, він стояв попереду їх усіх. Той бог, про якого він чув, але якого вже давно не вважав за потрібне ні заперечувати, ані визнавати, бо ж був зайнятий тільки тим, що облагоджував яку-небудь справу,— той бог тепер у хвилини безпричинної туги чи страху, здавалось йому, гукав у його душі: «А все ж я існую!» В часи раннього кипіння пристрастей закон, проголошуваний в ім'я бога, видавався йому прямо-таки ненависним. Тепер же, коли він цей закон несподівано згадував, його розум, усупереч волі, сприймав закон як щось непорушне. Проте він не тільки не ділився ні з ким цією своєю новою тривогою, а навпаки, глибоко приховав її і прикрив видимістю ще лютішої жорстокості. У такий спосіб він намагався приховати її і від себе самого, якщо не притлумити зовсім. Із заздрістю пригадуючи ті часи (бо ж ні знищити, ні забути це було неможливо), коли він, бувало, чинив беззаконня без жодних докорів сумління, з самою тільки думкою про успіх, він робив усе можливе, щоб якось повернути ті дні, щоб зберегти чи відновити давню волю — живу, горду, тверду, і запевнити себе самого в тому, що він усе ще той, колишній.
Отак і в даному випадку він несподівано дав слово донові Родріго, щоб відрізати собі шлях до відступу. Та щойно Родріго пішов, він нараз відчув, як слабне в ньому рішучість, яку він вселив собі, щоб дати цю обіцянку. Він відчував, як потроху в його свідомість проникає спокуса порушити дану обіцянку. Але ж це означало б мати жалюгідний вигляд в очах свого друга, в очах свого нікчемного спільника. Щоб відразу урвати такі болісні вагання, він покликав Ніббіо, одного з найспритніших і найсміливіших своїх помічників у лиходійствах,— його він звичайно використовував, щоб підтримувати зв'язок з Еджідіо. З найрішучішим виглядом він наказав йому негайно осідлати коня, вирушити просто до Монци, повідомити Еджідіо про дану обіцянку й зажадати допомоги для її виконання.
Гонець-розбійник повернувся набагато раніше, ніж його чекав господар, з відповіддю Еджідіо, що це справа легка й певна, йому тільки потрібна карета з двома-трьома перевдягненими браві, а решту він бере на себе й сам усім керуватиме. Після цієї звістки Безіменний, хоч хай що коїлося в його душі, терміново дав наказ самому Ніббіо підготувати все, як сказав Еджідіо, й вирушити в похід з двома спільниками, чиї імена він йому назвав.
Якби Еджідіо для виконання тієї страшної послуги, якої від нього вимагали, довелося розраховувати тільки на свої звичайні можливості, то він, напевно, не дав би так швидко такої твердої обіцянки. Але в тому монастирі, де нібито все мало чинити йому перешкоду, у цього жорстокого бандита була підтримка, відома лише йому самому. І саме те, що для інших виявилось би найнездоланнішою перепоною, було слухняним знаряддям в його руках. Ми вже розповідали, як нещасна синьйора одного разу дозволила собі вислухати його, і читач, треба гадати, зрозумів, що цей раз не був останній, а лише перший крок на її кривавому, огидному шляху. Той голос, який здобув владу над нею і, я б сказав, міг штовхнути синьйору навіть на злочин, тепер зажадав від неї принести в жертву невинне створіння, яке перебувало під її захистом.
Ця вимога вкинула Гертруду в жах. Втратити Лючію через якийсь непередбачений випадок, без усякої провини з боку тієї, було для Гертруди нещастям, тяжкою покарою, та ось їй наказано розлучитися з нею шляхом ницого віроломства,— і тому душу синьйори аж роздирали докори сумління. Нещасна перебрала подумки всі шляхи, щоб відпекатися від жахливого наказу, крім єдиного, певного, котрий завжди був відкритий перед нею. Злочин — це суворий і невблаганний господар, якого може збороти тільки той, хто беззастережно виступить проти нього. А на це Гертруда не могла відважитись — і послухалася.
Було призначено день, наближалася домовлена година; Гертруда, зоставшися з Лючією наодинці в своїй особистій приймальні, пестила її більше, ніж звичайно, а Лючія, приймаючи пестощі, відповідала на них чимраз ніжніше, як ото овечка без найменшого страху тремтить під рукою вівчаря, що гладить її й лагідно підштовхує вперед; повертаючись, вона лиже йому руку, не відаючи того, що перед кошарою її дожидає різник, якому вівчар щойно продав її.
— Мені потрібна велика послуга, і тільки ви можете зробити її. Дарма що в мене багато підлеглих, проте покластися немає на кого. Для однієї дуже важливої справи — про неї я вам розповім потім — мені необхідно негайно переговорити з отим отцем настоятелем капуцинів, який привів вас, моя бідна Лючіє, до мене. Але треба, щоб ніхто не знав, що саме я посилала по нього. Крім вас у мене немає нікого, хто міг би виконати це доручення в цілковитій таємниці.
Лючія була вражена таким проханням. З властивою їй соромливістю, проте не приховуючи свого великого подиву, вона відразу, щоб позбутися доручення, почала наводити докази, які синьйора мала зрозуміти і передбачити: без матері, сама, глухою дорогою, по незнайомій місцевості... Але Гертруда, пройшовши диявольську школу, також здивувалася й виявила крайнє невдоволення такою впертістю тієї, на кого вона так певно розраховувала, й вдала, що вважає її відмовки безглуздими... Адже ж це серед білого дня, якісь два-три кроки дорогою, що нею Лючія пройшла кілька днів тому; та й якби навіть вона ніколи раніше тудою не ходила, то досить тільки пояснити їй — і тут уже годі помилитися!.. Одно слово, Гертруда наговорила стільки, аж у бідолашки, розчуленої й скривдженої водночас, вихопилось:
