Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

— Як бачиш, я тут. Та про це я розповім тобі колись при нагоді. Тепер я хотів би найперше привітатися зі своїм учнем і, звичайно, з твоєю дружиною та докладно домовитися, в чому полягатиме моя нова робота. Мені кортить якнайшвидше розпочати її.

Плініо покликав покоївку і звелів їй негайно привести сина.

— Молодого пана? — перепитала вона, явно здивована, проте більше нічого не сказала й квапливо вийшла.

Тим часом господар повів приятеля до приготованої для нього кімнати й почав жваво оповідати йому, як він усе обміркував і приготував до приїзду Кнехта та до його спільного життя з Тіто. Все було влаштовано так, як хотів Кнехт, мати Тіто також після деякого опору зрозуміла його бажання й скорилася їм. У них була невелика дача в горах, що звалася Бельпунт, мальовниче розташована біля озера, там поки що й мали жити Кнехт зі своїм вихованцем. Обслуговувати їх буде стара служниця, вона вже поїхала туди, щоб усе приготувати. Правда, житимуть вони там недовго, щонайбільше до зими, але на перший час така самота буде їм напевне корисна, йому, Плініо, такий план приємний ще й тому, що Тіто дуже любить гори й Бельпунт, радий побути там, а тому зовсім не опирався, коли батько сказав йому про свої плани. Десиньйорі пригадав, що в нього є папка з фотографіями дачі та її околиць; він повів Кнехта до свого кабінету, швидко знайшов папку, розгорнув її й почав показувати гостеві фотографії, розповідаючи одночасно про будинок, про кімнату в селянському стилі, про кахляну грубу, альтанку, про купальню над озером, водоспад.

— Подобається тобі? — наполегливо допитувався він. — Ти себе там добре почуватимеш? — А чому ж ні? — спокійно відповів Кнехт. — Але де Тіто? Вже минуло багато часу відтоді, як ти послав по нього.

Вони ще трохи поговорили, поки нарешті в коридорі почулися кроки, двері відчинились, і хтось зайшов, але не Тіто й не послана по нього покоївка. То була мати хлопця, пані Десиньйорі. Кнехт підвівся їй назустріч, вона подала йому руку й привітно, трохи силувано всміхнулася. Він бачив, що за тією ввічливою усмішкою ховається якась тривога чи смуток. Не встигнувши сказати й кількох слів на привітання, вона відразу ж обернулася до чоловіка й поспішила виповісти те, що лежало в неї на серці.

— Я просто місця собі не знаходжу! — вигукнула вона. — Ти тільки подумай, хлопець зник, наче крізь землю провалився.

— Ну, він, мабуть, десь вийшов і скоро повернеться, — спробував заспокоїти її Плініо.

— Якби ж то так, — сказала мати. — Він десь дівся з самого ранку, я давно помітила, що його немає.

— А чого я аж тепер дізнаюся про це? — Бо я, звичайно, з години на годину чекала, що він прийде і не хотіла тебе дарма тривожити. Спершу я й не боялася, гадала, що він вийшов погуляти. Та коли він не з’явився на обід, почала турбуватися. Ти теж сьогодні не обідав удома, а то вдень про все довідався б. Але я ще й тоді вмовляла себе, що Тіто лише з неуважності змушує мене так довго чекати. А виявляється, що ні.

— Дозвольте запитати, — мовив Кнехт. — Чи хлопець знав, що я скоро приїду і що ви маєте для нас із ним певні плани? — Звичайно, пане Магістре, і здавалося навіть, що він був майже задоволений цими планами, принаймні йому краще мати вас за вчителя, аніж знов іти до якоїсь школи.

— Ну, тоді все гаразд, — зауважив Кнехт. — Ваш син, синьйоро, звик до необмеженої волі, особливо останнім часом, а тому природно, що перспектива отримати вихователя й наглядача навряд чи його тішить. Тож, чкурнувши з дому якраз перед тим, коли його мали віддати в руки новому вчителеві, він, мабуть, і не сподівався, що справді втече від своєї долі, а просто хотів відтягти прикру хвилину, знаючи, що нічого на цьому не втратить. А крім того, він, певне, радий був трохи подражнити батьків та вихователя, якого вони йому найняли, й показати свою ворожість до всього світу дорослих і вчителів.

Десиньйорі сподобалося, що Кнехт не сприйняв цей випадок трагічно. Проте сам він був дуже стурбований і наляканий, його батьківському серцю уявлялося, що сина могло спіткати будьяке лихо. Може, він справді надумав утекти, а може, навіть щось собі заподіяв? Ох, усі хиби і прогалини в його вихованні тепер, здавалося йому, мстилися на них саме тієї хвилини, коли з’явилася надія все надолужити.

Всупереч Кнехтовій пораді, Плініо наполягав на тому, що не можна сидіти склавши руки, треба щось робити; не маючи сили покірно, бездіяльно чекати удару, він довів себе мало не до нервової гарячки, що дуже не сподобалось його другові. Тому вирішили послати людей до кількох знайомих, де були однолітки Тіто, до яких він часом заходив. Кнехт зрадів, коли пані Десиньйорі пішла і вони з другом лишились самі.

— Плініо, — сказав він, — у тебе такий вираз обличчя, наче твого сина принесли додому мертвого. Він не мала дитина й не міг потрапити під машину або наїстися вовчих ягід. Візьми себе в руки, друже. Поки сина немає вдома, хай я трохи повиховую тебе. Я оце спостерігав тебе і бачу, що ти не в найкращій формі. Коли атлет дістає удар чи на нього звалюється якийсь тягар, його м’язи тієї миті наче самі собою виконують необхідні рухи, розтягуються чи скорочуються і допомагають організмові опанувати становище. Так і ти, Плініо, як добрий учень, тієї миті, коли відчув удар — чи те, що в перебільшеній своїй чутливості сприйняв як удар, — повинен був скористатися першим способом захисту при душевних травмах і згадати про сповільнений, опанований віддих. Замість того ти дихаєш, наче актор, що має зображати нервовий струс. Ти надто безборонний, ви, світські люди, здається, якось особливо вразливі на страждання й тривоги. В цьому є щось безпорадне й зворушливе, а часом, коли йдеться про справжні страждання і мучеництво має сенс, навіть величне. Але на будень така відмова від захисту — кепська зброя; я подбаю про те, щоб твій син був краще озброєний, якщо йому потрібно буде захищатися. А тепер, Плініо, зроби зі мною, будь ласка, кілька вправ, хай я побачу, чи ти справді їх уже позабував.

З допомогою дихальних вправ, виконаних під його суворо ритмічну команду, Кнехт щасливо відвернув Плініо від самокатування, після чого той уже спокійно вислухав розважні докази приятеля й відігнав від себе страх і тривогу. Вони піднялися нагору, до кімнати Тіто. Кнехт весело обвів очима помешкання хлопця, де лакував цілковитий розгардіяш, узяв зі столика коло ліжка книжку, побачив закладений у неї папірець і витяг його — то виявилася записка від зниклого господаря кімнати. Кнехт засміявся й подав записку Десиньйорі, в якого також проясніло обличчя. В записці Тіто повідомляв батьків, що він сьогодні рановранці поїхав сам у гори й чекатиме на свого вчителя в Бельпунті. Він просив вибачити йому, що він дозволив собі маленьку втіху, перше ніж його воля знов буде прикро обмежена: йому вкрай не хотілося відбувати цю коротку, чудову подорож у супроводі вчителя, вже під наглядом, як полонений.

— Я його цілком розумію, — мовив Кнехт. — Отже, завтра я також поїду в гори і, мабуть, застану його вже на дачі. А тепер найперше піди до дружини, хай вона не хвилюється.

Після цього в будинку запанував веселий, спокійний настрій. Того вечора Кнехт на прохання Плініо коротко розповів йому про події останніх днів і про свої дві розмови з Магістром Александром. Тоді ж таки він записав на аркушику один цікавий вірш; той запис тепер зберігається в Тіто Десиньйорі. Ось як це сталося.

Перед вечерею господар залишив на якийсь час Кнехта самого. Він побачив шафу, повну старих книжок, і зацікавився ними. Це теж було задоволення, від якого він відвик за довгі роки аскетичного життя і яке тепер викликало в нього теплі спогади про студентські часи: стояти перед незнайомими книжками, брати навмання якийсь том, що привабить тебе позолотою чи прізвищем автора, форматом чи кольором шкіри. Він спершу з приємністю перебіг очима по назвах на спинках книжок і пересвідчився, що тут була сама белетристика дев’ятнадцатого й двадцятого сторіччя. Нарешті він вийняв один томик у вилинялій полотняній оправі, його привабила назва книжки: «Мудрість брамінів». [54] Спершу стоячи, а потім сівши, він почав гортати книжку, в якій були сотні повчальних віршів, химерної балакучої дидактики і справжньої мудрості, філістерства і щирої поезії. Цій дивній, зворушливій книжці, як йому здавалося, не бракувало езотерики, проте вона була схована в грубій, нудній шкаралущі, і найкращі були не ті вірші, що справді прагнули висловити повчальну, мудру думку, а ті, в яких прозирала душа поета, його здатність любити, його щирість і людяність, його врівноважена чесна вдача. Книжка викликала в нього пошану, але водночас і розважила його. Він гортав її далі і враз натрапив на вірш, що промовляв до його серця дужче, ніж інші. Він усміхнувся й задоволено кивнув головою: цей вірш доля ніби навмисне послала йому саме сьогодні. Ось цей вірш: І час іде, і я із ним іду.