Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
За чверть години він знову повторив жарт і повторював його за вечір не раз; він удавав, наче звертається до когось із горішнього поверху й давав йому двозначні поради, взяті із своїх комівояжерських дотепів. Часом він прибирав сумовитого вигляду, зітхаючи: «Бідна дівчина»; або з лютим виглядом бурмотів крізь зуби: «Диви, от проклятущий пруссак!» Іноді, коли ніхто вже про це не думав, він кілька разів вигукував тремтячим голосом: «Доволі! Доволі!» — і додавав ніби про себе: «Аби нам хоч побачити її ще; коли б отой негідник її не заморив!»
І хоча ці жарти були вбогого смаку, вони, проте, забавляли і нікогісінько не ображали, бо обурення завжди залежить від оточення, а круг них атмосфера все більш насичувалася гривуазними думками.
За десертом навіть самі дами почали закидати стримані дотепні натяки. Очі всім блищали; випили чимало. Граф, що зберіг величну поважність навіть тоді, коли всі дозволяли собі вільність, порівняв їхнє становище із скінченням зимівлі на полюсі, а їхнє почуття з радістю моряків розбитого корабля, коли вони бачать, що дорога на південь одкрита. Дотеп усім сподобався.
Люазо так розходився, що підвівся з келихом шампанського в руці:
— Я п’ю за наше визволення!
Всі повставали й підхопили його клич. Навіть обидві богочестиві сестри, з настирливого прохання дам, погодились пригубити це піняве вино, якого вони ніде не куштували. Вони заявили, що воно нагадує цитринаду, тільки делікатніше на смак.
Люазо підбив підсумок:
— Шкода, що немає піаніно, а то можна було б ушкварити кадриль.
Корнюде не сказав жодного слова, не ворухнувся; здавалося, що, затоплений у глибоких думках, він іноді обурено поскубував свою довгу бороду, наче хтів її зробити ще довшою. Десь опівночі, коли вже мали розходитися, Люазо, заточуючись, підійшов до нього, ляснув його ні сіло ні впало по животі й мовив, похитуючись:
— Щось-то ви невеселі сьогодні, громадянине; все мовчите.
Але Корнюде швидко підняв голову й, окинувши присутніх блискавичним і грізним поглядом, сказав:
— А я вам усім заявляю, що ви вчинили паскудство!
Він устав, підійшов до дверей, проказав іще раз: «Паскудство» — і вийшов.
Усіх наче в холод кинуло. Спантеличеному Люазо стало ніяково, але до нього швидко вернулася самовпевненість, і він зареготав:
— Надто зелений, голубчику, надто зелений.
Через те, що його не зрозуміли, він розповів про «таємниці коридора». Пролунав вибух веселого сміху. Дами тішилися й сміялися мов божевільні. Граф і пан Каре-Ламадон сміялися до сліз. Вони не могли повірити.
— Як? Ви певні? Він хотів…
— Я ж вам кажу, що бачив його.
— І вона відмовила?
— Бо пруссак був у суміжній кімнаті.
— Не може бути!
— Присягаюсь!
Граф душився від сміху. Фабрикант тримався за живіт обома руками. Люазо вів далі:
— Після цього, розумієте, йому й нітрохи не весело в сьогоднішній вечір.
І всі троє реготалися до болю, аж кашляли.
На тім і розійшлися. Тільки мадам Люазо, що була жалкoю, як кропива, зауважила своєму чоловікові, коли вони лягали спати, що «ця злюка», маленька Каре-Ламадон, сміялася вимушено:
— Знаєш, коли жінка не тямиться від мундира, їй усе одно, чи то буде француз, чи пруссак, — слово честі.
І цілу ніч у темряві коридора лунало ніби якесь тремтіння, ледве помітний, легкий шелест, подібний до подиху вітру, обережне ступання босими ногами, ледве чутне поскрипування. Нічліжани позасинали, напевно, зовсім пізно, бо пасмуги світла довго виднілися під дверима. Все це — від шампанського: воно, кажуть, порушує спокійний сон.
Другого дня сніг сліпучо сяяв під ясним зимовим сонцем. Диліжанс, нарешті запряжений, чекав біля дверей; а зграя білих голубів, надутих у своїм густім пір’ї, з рожевими, відміченими посередині чорною цяткою очима, велично походжала попід ногами у шести коней і розгрібала теплий гній, щоб знайти покорму.
Фурман, закутаний у свій овечий кожух, сидів на передку й палив люльку, а радісні пасажири швидко вкладали речі й харчі на дорогу.
Чекали тільки на Пампушку. Нарешті вона з’явилася.
Вона була трохи збентежена й засоромлена і несміло наблизилась до своїх супутників, але вони всі, як один, відвернулись од неї, наче й не помітили її. Граф поважно дав руку дружині, щоб відвести її од нечистого сусідства.
Товстуха остовпіла й спинилася; потім, зібравши всю свою мужність, звернулась до фабрикантової жінки й скромно прошепотіла:
— Добридень, мадам.
Та ледве кивнула їй зневажливо головою, озирнувши її поглядом ображеної доброчесності. Кожен удавав, немов чимось заклопотаний, і всі цурались її, наче вона принесла якусь заразу у своїх спідницях. Потім поспішали до диліжанса, куди вона ввійшла остання і вмостилася на те саме місце, що на початку подорожі.
Її, здавалося, вже не помічали і навіть не впізнавали; а мадам Люазо, з обуренням дивлячись на неї здаля, сказала півголосом своєму чоловікові:
— Щастя моє, що я не поруч із нею.
Тяжка карета рушила, і подорож тривала далі.
Спершу всі мовчали. Пампушка не насмілювалася підвести очей. Вона відчувала водночас і обурення проти всіх своїх сусідів, і презирство до себе, що поступилася й забруднила себе поцілунками пруссака, в обійми якого її так зрадливо кинули.
Але графиня, звертаючись до мадам Каре-Ламадон, перервала, нарешті, це тяжке мовчання:
— Ви, напевно, знайомі з мадам д’Етрель?
— Так, це моя приятелька.
— Яка мила жінка!
— Чарівна! Насправді виборна натура; до того освічена й артистка з голови до ніг; чудово співає й малює досконало.
Фабрикант розмовляв з графом, і крізь деренчання вікон іноді проривалися слова: «купон, пайка, премія, термін».
Люазо, що захопив у корчмі стареньку колоду карт, засмальцьованих за п’ять років совгання ними на погано витертих столах, грав з дружиною в безик.
Черниці піднесли довгі чотки, що висіли у них коло пояса, воднораз перехрестилися, й раптом їхні губи швидко заворушилися, все поспішаючи й поспішаючи та прискорюючи своє нерозбірливе шепотіння — так наче вони молилися наввипередки; коли-не-коли вони цілували якісь медальйони, знову хрестилися й знов починали бубоніти хутко й безперестанку.
Корнюде нерухомо сидів і роздумував.
Після трьох годин дороги Люазо склав карти.
— Я вже виголоднівся, — сказав він.
Його дружина розвинула пакунок і дістала відтіля шматок холодної телятини. Вона акуратно накраяла її тоненькими твердими скибочками, і вони вдвох заходилися їсти.
— А чи не зробити це саме й нам? — сказала графиня.
З нею погодились, і вона розпакувала провізію, зготовлену на дві сім’ї. То був один з тих довгуватих полумисків, що мають покришку із фаянсовим зайчиком, щоб позначити, що під нею є справжній заячий паштет, різні ковбаси, в яких білі жилки сала перемежалися з темною дичиною й іншим дрібно посіченим м’ясом. На куску швейцарського сиру, загорнутого в газету, видніло слово: «Пригоди», відбите на його маслистій поверхні.
Черниці розвинули кільце ковбаси, що пахла часником; а Корнюде, засунувши обидві руки разом у широкі кишені свого подорожнього пальто, з одної витягнув чотири твердих яйця, а з другої — шкоринку хліба. Він обідрав шкаралупу, кинув її собі під ноги в солому й почав кусати яйце, так що кришки сипалися на його велику бороду і жовтіли на ній, як зірки.
У поквапу й тривозі раптового пробудження Пампушка не встигла подбати про їжу; і тепер, розлютована, спересердя важко дихаючи, вона дивилася на всіх оцих людей, що спокійнісінько їли. Одразу був її охопив бурхливий гнів і вона розімкнула рота, щоб викласти їм усе навпростець у лайці, готовій зірватися їй з уст, але не змогла говорити, так роздратування душило її.
Ніхто на неї не дивився, ніхто й не думав про неї. Вона відчувала, що тоне в презирстві цих чесних падлюк, які спершу жертвували нею, а потім кинули, наче брудну й нікчемну річ. Тут їй пригадався великий кошик, повний всіляких смачних наїдків, які вони так жадібно зжерли, її двоє ситих, залитих холодцем курчат, її паштет, грушки, чотири пляшки бордо; і злість її враз обірвалася, як рветься туго натягнена шворка, — вона почувала, що от-от заплаче. Вона зробила величезне зусилля, напружилась, ковтала сльози, як дитина, та вони все підступали до її очей, виблискуючи на віях, — і раптом дві великі сльози скотилися з очей і тихо капнули на її щоки. Услід за ними потекли інші, вже швидше, наче краплі води, що просякають крізь скелю, і рівномірно падали на її пишні опуклі груди. Вона сиділа випростана, з зосередженим поглядом, з лицем блідим та суворим, сподіваючись, що ніхто не зверне уваги.
