Сестра Керрі - Драйзер Теодор (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
— Ні.
— Тоді вам доведеться звернутись у його приймальпю.
— О боже! — вигукнула Керрі.— Де ж його приймальня?
Швейцар сказав.
Керрі розуміла, що зараз не варто туди йти, все одно його там немає. Нічого іншого не лишалось, як тим часом іти шукати в інших місцях.
А в інших місцях повторювалася та сама невесела історія. Містер Дейлі приймав тільки тих, з ким це було заздалегідь умовлено. А Керрі просиділа цілу годину в брудній приймальні, вирішивши подолати всі перешкоди, — і тільки тоді почула про це від спокійного, байдужого містера Дорні.
— Вам треба написати йому і попросити прийняти вас.
І Керрі пішла ні з чим.
У театрі «Емпайр» вона зустріла цілий рій надзвичайно неуважних і байдужих людей. Там панувала розкіш, вишуканість і неприступність.
У «Ліцеї» вона опинилася в одному з тих невеличких, завішаних килимами й портьєрами кабінетів десь попід сходами, де одразу відчуваєш величність усіх без винятку осіб, причетних до цього храму мистецтва. Кожен касир, швейцар чи помічник адміністратора були тут втіленням стриманої величі*, усі вони пишалися своїми посадами.
«Покора — і ще раз покора! Кажи, що тобі потрібно. Кажи швидше, кажи злякано і без тіні самоповаги. І якщо це не дуже нас обтяжить, ми подумаємо, що можна для тебе зробити!»
Ось яка атмосфера панувала в «Ліцеї» та й в усіх інших антрепренерів. Ці дрібні підприємці теж царі у своїх володіннях.
Стомлена поверталась Керрі додому. Усі її старання привели тільки до того, що вона зовсім занепала духом.
Увечері Герствуд вислухав докладну розповідь про її втомні й безплідні шукання.
— Мені так і не вдалося нікого з них побачити! — сказала Керрі.— Я все ходила й ходила і чекала без кінця.
Герствуд мовчав і тільки дивився на неї.
— Очевидно, без друзів нікуди не проб’єшся, — зовсім безпорадно додала вона.
Герствуд розумів, що справа нелегка, проте це зовсім не здавалося йому таким страшним. Керрі просто втомлена й засмучена, але це нічого, тепер вона може відпочити. Із крісла-гойдалки світ виглядає не таким уже й безнадійним, здається, що найгірше ніколи не настане. Попереду ще є завтрашній день.
Завтрашній день настав, за ним ще один, і ще…
Нарешті Керрі якось пощастило побачити антрепренера театру «Казино».
— Зайдіть у понеділок, — сказав він. — Можливо, у нас стануться якісь зміни.
Це був високий чоловік, вгодований і вичепурений, що дивився на жінок, як на породистих коней. А Керрі була гарненька і граціозна. Вона може придатись, навіть якщо й не має досвіду. Один із власників театру недавно зауважив, що серед хористок щось малувато гарненьких.
До понеділка лишалось ще кілька днів, а перше число вже наближалось. Керрі була стурбована, як ніколи доти.
— А ти й справді шукаєш роботу, коли йдеш із дому? — спитала вона Герствуда якось уранці, знесилившись від прикрих думок.
— Звичайно, шукаю, — відповів він ображеним тоном, хоч його й не дуже схвилювала така принизлива підозра.
— На твоєму місці я б узялася за будь-яку роботу, — сказала вона, — хоч тимчасово. Адже перше число вже не далеко.
Вона була втіленням розпачу.
Герствуд відклав газети і почав перевдягатись.
«Треба щось пошукати, — думав він. — Треба піти і подивитись, може, якась броварня влаштує мене куди-небудь. Так, якщо трапиться місце буфетника, доведеться, мабуть, погодитись».
Його паломництво і на цей раз не відрізнялось від попередніх. Одна-дві не дуже ввічливі відмови, і вся його відвага зникла.
«Ні до чого це все, — вирішив він. — Час уже вертатись додому».
Тепер, коли гроші вже кінчались, він почав помічати, що навіть кращий його костюм виглядає не блискуче. Це було дуже прикро.
Керрі повернулась значно пізніше.
— Я сьогодні побувала в кількох театрах вар’єте, — сказала вона. — Треба мати готовий репертуар. Без цього вони не приймають.
— А я бачився де з ким із пивоварів, — промовив Герствуд. — Один з них обіцяв влаштувати мене тижнів через два-три.
Бачачи, в якому вона розпачі, він мусив прикриватись хоч брехнею. Млявість захищалась перед енергією.
У понеділок Керрі знову пішла в «Казино».
— Хіба я сказав вам зайти сьогодні? — спитав антрепренер, обводячи поглядом прохачку, що стояла перед ним.
— Ви сказали — «в понеділок», — розгублено відповіла Керрі.
— Маєте який-небудь досвід? — спитав він досить суворо.
Керрі призналася, що ніякого досвіду не має.
Він знову обвів її поглядом, перегортаючи далі якісь папери. Він потай милувався цією гарненькою молодою жінкою із стурбованим обличчям.
— Приходьте в театр завтра вранці,— сказав він.
Серце Керрі мало не вискочило з грудей.
— Добре, — насилу спромоглася вона вимовити.
Вона зрозуміла, що він справді хоче прийняти її, і рушила до дверей.
Невже він дасть їй роботу? О боже милостивий, невже можливе таке щастя?
Гамір великого міста, що долинав крізь розчинені вікна, одразу здався їй приємною музикою.
І ніби у відповідь на її сумніви, остаточно розганяючи їх, різкий голос додав:
— Глядіть же, приходьте вчасно, бо як спізнитесь, то вас не потребуватимуть.
Керрі хутенько вийшла. Тепер її не турбувала Герствудова бездіяльність. У неї є робота! У неї є робота! Ці слова бриніли в її вухах, наче пісня.
Вона була в такому захваті, що їй не терпілося швидше розповісти про свою радість Герствудові. Але поки Керрі дійшла до дому, вона встигла зіставити факти, і їй упала в око дивна річ: їй пощастило знайти роботу за два-три тижні, а він ледарює ось уже скільки місяців.
«Чом же він нічого не знаходить? — просто спитала вона себе. — Якщо мені пощастило, то він і поготів міг би щось знайти. І не так воно тяжко мені було».
Вона забула про свою молодість і вроду. Хіба ж могла вона, в своєму піднесенні, зрозуміти, якою перепоною на шляху людини стає вік?
Такий завжди є голос успіху.
Проте вона все ж не змогла зберегти свою таємницю. Вона намагалася триматись спокійно, байдуже, але прикидання було надто видиме.
— Ну що? — спитав Герствуд, прочитавши в неї на обличчі радість. -
— Я знайшла роботу!
— Справді? — промовив він, зітхаючи з полегкістю.
— Так.
— Що ж це за робота? — спитав він, і його раптом опанувала певність, що тепер і йому попадеться щось добре.
— Хористкою, — відповіла вона.
— Це не в «Казино», як ти розповідала?
— Так, у «Казино», — відповіла Керрі.— Завтра я вже йду на репетицію.
Керрі була така щаслива, що охоче почала розповідати. Герствуд, вислухавши її, спитав:
— А ти вже знаєш, скільки будеш одержувати?
— Ні, я не хотіла питати. Здається, вони платять доларів дванадцять-чотирнадцять на тиждень.
— Так, я теж так думаю, — сказав Герствуд.
Того дня, коли трохи розвіялась їхня тривога, у них був добрий обід. Герствуд вийшов поголитись і повернувся з величеньким шматком філе на печеню.
«Ну, завтра і я піду пошукаю», — подумав він і з новою надією підвів очі, завжди тепер втуплені в землю.
На ранок Керрі з’явилася вчасно, і її поставили в кордебалеті з іншими хористками. Перед нею відкрився величезний порожній напівтемний театральний зал, пишно оздоблений; після вчорашньої вистави з нього ще не встигли вивітритися пахощі парфумів і дух розкоші. Її огорнув священний трепет і радість. Вона благословляла цю казку, що стала дійсністю. Так, вона докладе всіх зусиль, щоб бути гідною цього місця! Воно підносить її над масою, рятує від бездіяльності, злиднів і нікчемності. Щоб побачити це видовище, люди приїжджають сюди вичепурені, в каретах. Тут — осереддя блиску й веселощів. І вона, Керрі,— частка цього!
о, якби тільки зостатись тут назавжди, і які щасливі будуть тоді всі дні її життя!
— Як вас звуть? — спитав режисер, що провадив репетицію.
— Маденда, — відповіла вона, миттю пригадавши ім’я, що колись обрав для неї Друе в Чікаго, — Керрі Маденда.
— Так ось, міс Маденда, — промовив режисер, як їй здалося, дуже люб’язно, — станьте ось туди.
