Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полностью .txt) 📗

- Сер, - сказав він, - погодившись, ви зробите нам, бідним вигнанцям, величезну приємність, і ми будемо вельми вдячні й щасливі прийняти вас у себе в цій пустелі.

Гленарван уклонився на знак згоди.

- Сер, - звернувся по тому Паганель до Мішеля Патерсона, - чи не візьмете за нескромність з мого боку попитати вас - це ви співали вчора арію божественного Моцарта?

- Так, пане, я співав, і мені акомпанував мій брат Сенді.

- Коли так, прийміть щирі вітання від француза, палкого прихильника музики! - і Паганель простяг руку молодому джентльменові, котру той по-дружньому потиснув.

По тому Мішель Патерсон вивів гостей на дорогу, що тяглась праворуч. Коней доручили Айртонові й матросам. А мандрівники, жваво розмовляючи й милуючись краєвидами, подались пішки до садиби Готтем.

В чудовому маєтку братів Патерсонів панували суворий лад і охайність, властиві англійським паркам. Величезні луки, обнесені сірою огорожею, простягались навкруги, скільки сягало око. Там паслися тисячі биків і мільйони овець. Сила пастухів і ще більше собак стерегли цю рухливу буйну отару. До мекання й ревіння худоби домішувався собачий гавкіт і пронизливе ляскання пастуших батогів.

На сході бавила очі мальовнича смужка акацій і камедних дерев, а над нею гордовито височіла гора Готтем, здіймаючись в небо аж на сім з половиною тисяч футів. Довгі алеї, облямовані вічнозеленими деревами, розбігались навсібіч. Тут і там купчились густі зарості “грестрі”, чагарника заввишки в десять футів, схожого на карликові пальми, але щільно вкритого вузьким довгим листям. Повітря насичували пахощі м’ятнолаврових дерев, котрі в буянні цвіту рясніли гронами білих квітів і лили навколо найніжніші трунки.

До чудових місцевих рослин долучались дерева, завезені сюди з Європи. Уздрівши брусливи, груші, яблуні, смокви, помаранчі й навіть дуби, мандрівники вітали їх радісними вигуками. Якщо вони не надто дивувались, ідучи в затінку рідних їм дерев, то були геть зачудовані, милуючись прегарними, пташками з шовковим пір’ячком, що пурхали у гіллі, й вивільгами, неначе вбраними в золото й чорний оксамит.

Поміж іншими птахами нашим мандрівникам випало вперше побачити менюру - птицю-ліру, що її хвіст нагадує гожою формою музичний інструмент Орфея [79] - ліру. Коли менюра перелітала туди-сюди в заростях деревуватої папороті й зачіпала віття хвостом, здавалось, ось-ось забринять зграйні акорди, котрі давали колись Амфіонові [80] наснагу зводити мури міста Фів. Паганелеві навіть захотілось пограти на цій лірі, наче на справжній.

Однак Гленарван не задовольнився самим милуванням казкових чудес в цьому штучно створеному серед австралійської пустелі оазисі. Він вислухав розповідь молодиків. В Англії, в будь-якому маєтку культурних людей, новоприбулий передусім повідомив би господарів, відкіля він приїхав, куди прямує. Але Мішель і Сенді Патерсони, з почуття витонченої делікатності, визнали за свій обов’язок спочатку ознайомити мандрівників з тими, хто пропонував їм гостинність. Отже вони розповіли свою історію.

То була історія молодих англійців, тямущих і енергійних, котрі вважали, що багатство не звільняє від праці. Мішель і Сенді Патерсони народилися в сім’ї лондонського банкіра. Коли вони дійшли віку, батько сказав синам: “Ось вам мільйони. Вирушайте до будь-якої далекої колонії, засновуйте там велике підприємство, пізнавайте у праці життя. Якщо вам пощастить - дуже добре, коли зазнаєте невдачі - дарма. Не жалкуватимемо за мільйонами, котрі допомогли вам стати людьми”. Юнаки скорились батьковій волі. Вони обрали в Австралії колонію Вікторія, аби саме тут посіяти батьківські банкноти й зібрати врожай. Їм не довелося за цим шкодувати. Наприкінці третього року їхнє господарство вже процвітало.

В провінціях Вікторія, Новому Південному Уельсі й Південній Австралії налічується понад три тисячі “станцій” - великих поселень. Одні належать скотарям-скватерам, що розводять худобу, інші - “сатлерам”, головне заняття яких - хліборобство. Перед прибуттям до Австралії братів Патерсонів найбільше скотарське господарство посідав пан Жамісон. Воно простягалось на сто кілометрів, прилягаючи одним своїм боком, завдовжки кілометрів двадцять п’ять, до річки Пароо, притоки Дарлінгу.

Тепер маєток Патерсонів перевершував його і за розмірами і за своїми виробничими наслідками. Молоді власники були водночас скотарі й хлібороби. Вони керували своїм величезним хазяйством дуже вправно і з великим завзяттям, а це трапляється лише зрідка.

Їхній маєток розкинувся далеко від великих міст, серед пустельних рівнин округи Муррей, між 146°48? і 147°, обіймаючи площу завширшки й завдовжки в п’ять льє, котра лежить між Буффало-Ренгс і підніжжям гори Готтем. В двох північних кутах цього велетенського прямокутника здіймаються ліворуч гора Абердеен, праворуч - верховини Гью-Барвен. Не бракувало тут і чарівних звивистих річок, завдяки численним допливам Овенс-Рівер, що вливала на півночі свої води в річище Муррею.

В господарстві успішно розвивались поруч скотарство й хліборобство. На десяти тисячах акрів старанно обробленої землі збирали багаті врожаї тубільних і завезених сюди рослин, а на свіжозелених пасовищах відгодовувалась сила худоби. Тому продукція Готтему на ринках Каслмейна і Мельбурна цінувалась вище, ніж будь-яка інша.

Щойно Мішель і Сенді Патерсони розповіли про останні деталі своєї, господарчої діяльності, -як у кінці казуаринової алеї показався будинок.

Це була чарівна будівля з дерева й цегли, напівсхована між густими емерофілісами. Зграбною формою вона скидалась на швейцарські будиночки-шале, а завішана китайськими ліхтариками веранда, що огинала її навкруг, нагадувала галереї античних споруд. Барвисті полотняні запони на вікнах здавались сплетеними з квітів. Годі й уявити собі щось затишніше, знадливіше для очей і разом з тим вигідніше для житла. На доріжках і в гущині дерев, які купами розкинулись навколо, височіли бронзові канделябри, підносячи вгору чепурні ліхтарі. Коли сутінки густішали, парк освітлювався білим світлом газу від газометра, захованого в альтанці з акацій і деревуватої папороті.

Поблизу ніде не було видно службових приміщень, ані повітки, ані стайні - нічого, що вказувало б на сільськогосподарське виробництво. Всі ці будівлі зведено за чверть милі далі, в глибині невеликої долинки, де виросло справжнє селище - понад двадцять хатин і будиночків. Електричні дроти з’єднували селище з будинком господарів, забезпечуючи моментальне телеграфне сполучення, і їхня затишна оселя, віддалена в такий спосіб від будь-якого шуму, здавалась загубленою серед густих гаїв екзотичних рослин.

Казуаринова алея вивела подорожніх до перекинутого над гомінливою річечкою залізного мережаного місточка, який сполучав парк з головним будинком. Назустріч їм вийшов поважний з вигляду управитель. Двері широко розчинились, і гості увійшли до пишних покоїв, що ховалися під цією оболонкою з цегли та квітів.

Розкіш, витвір багатства і художнього смаку повстали перед їхніми очима.

З передпокою, де за прикраси правили добірні речі, належні до верхової їзди й мисливства, двері вели до вітальні, просторої кімнати на п’ять вікон. Тут стояв рояль з старовинними й новітніми партитурами на ньому, мольберти з незакінченими полотнами, цоколі з мармуровими статуями, по стінах висіло кілька картин фламандських майстрів поруч з вишитими на гобеленах міфологічними сценами. Ноги тонули в пухнастих, наче м’яка трава, килимах, зі стелі звисала старовинна люстра. Повсюди - коштовні порцелянові вироби, вишукані дрібнички, безліч дорогого непотребу, що якось дивно було бачити в цьому австралійському домі. Тут зібрали все, аби розігнати нудьгу добровільних вигнанців, навернути думку до Європи, до усталених навичок. Здавалось, це вітальня якогось аристократичного палацу в Англії чи Франції.

З вікон, просочуючись крізь тонку тканину, лилося розсіяне світло, пом’якшене ще й затінком, котрий панував на веранді. Леді Гелена підійшла до вікна й зачарувалася краєвидом. Будинок горував над широкою долиною, що простяглась на схід аж до гірських відножин. Ліси й луки, пречудові галявини, примхливо розкинуті тут і там, мальовничі пагорки вдалині - все це створювало картину небаченої краси. З нею не міг зрівнятися жоден куточок на землі, навіть уславлена Райська долина в Телемарку на норвезькому кордоні.