Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Як заболить голова, одразу скажи, — повчав хлопця Едді. — Це не означатиме, що ти здався. Просто так буде розумно. На морі ні вітерця, і сонце пече, як чорт.
— Я почуваю себе добре, — відказав Девід. — Руки і плечі болять, це правда, але тільки й того.
— Ну, так і має бути, — сказав Едді. — Біль тебе тільки загартує. А от сонячний удар тобі ні до чого, та й кишки порвати можеш.
— Містере Девіс, що вона робитиме далі? — запитав Девід. Голос його звучав хриплувато.
— Мабуть, те саме, що й досі. Чи, може, піде колами. А може, й випливе на поверхню.
— Як прикро, що вона з самого початку загналася в таку глибочінь і тепер нам не вистачає жилки для маневру, — сказав Роджерові Томас Хадсон.
— Головне те, що Дев спинив її, — відповів Роджер. — Ще трохи — і вона поведеться інакше. От тоді ми їй покажемо. Ану спробуй ще раз потягти, Деве.
Девід спробував, але марно.
— Вона сама випливе, — сказав Едді. — Ось побачиш. Ти й незчуєшся, Деві, як вона буде на поверхні. Хочеш прополоскати рота?
Девід мовчки кивнув головою. Йому вже треба було ощадити кожний подих.
— Воду виплюнь, — звелів Едді. — Ковтнути можеш тільки якусь краплю. — Він обернувся до Роджера й тихо сказав: — Минула рівно година… Як голова, Деві, гаразд?
Хлопець кивнув.
— Що ти скажеш, тату? — спитав батька Том-молодший. — Тільки чесно.
— Як на мене, він держиться дуже добре, — відказав батько. — Едді не допустить, щоб з ним щось сталося.
— Еге ж, і я так думаю, — погодився Том. — Я хотів би також чимось прислужитися. Мабуть, піду принесу Едді випити.
— Принеси й мені, будь ласка.
— Гаразд. Тоді й містерові Девісу.
— Навряд чи він захоче.
— А я його спитаю.
— Спробуй ще раз, Деві, — дуже тихо мовив Роджер, і хлопець щосили потяг жилку на себе, стискаючи обома руками диски котушки. — Маєш один дюйм, — сказав Роджер. — Забирай його і пробуй ще.
Аж тепер почався справжній двобій. Досі Девід тільки тримав рибину на гачку, а вона пливла собі у відкрите море, і катер плив за нею. Але тепер йому треба було підтягати рибину до поверхні, вивільняти снасть, тим самим розгинаючи вудлище, і поволі приспускати його до води, змотуючи жилку на котушку.
— Не поспішай, — казав йому Роджер. — Не смикай. Тягни рівномірно.
Хлопець нахилявся вперед і тягнув снасть на себе всім тілом, використовуючи його як важіль, а тоді знов нахилявся і правою рукою швидко підмотував вибрану жилку.
— Гарно він це робить, — зауважив Том-молодший. — Він навчився рибалити змалку, але я й не знав, який він мастак у цьому ділі. А сам завжди кепкує з себе, що зовсім нездатен до спорту. Одначе поглянь на нього сьогодні.
— Хай йому чорт, тому спортові, — озвався Томас Хадсон. — Що ти сказав, Роджере?
— Подай ще трохи вперед, ледь-ледь! — гукнув знизу Роджер.
— Подаю ще трохи вперед, — повторив Томас Хадсон, і цього разу, коли катер трохи наблизився до рибини, Девід вивільнив ще більше жилки.
— Ти, тату, теж не любиш спорт? — запитав Том.
— Колись любив. Дуже любив. А тепер ні.
— Я люблю теніс і фехтування, — сказав Том. — А от ігор з м'ячем не люблю. Мабуть, це тому, що я виріс у Європі. Якби Девід захотів, з нього, напевне, вийшов би чудовий фехтувальник, бо він має голову на в'язах. Але він не хоче. Він хоче тільки читати, рибалити, стріляти й робити блешні. Стріляє він куди краще за Енді, та й блешні в нього виходять як ні в кого. Я не набрид тобі, тату, своїм базіканням?
— Та ні, що ти, Томе.
Тримаючись за поруччя містка, хлопець так само, як і батько, дивився на корму, і батько поклав руку йому на плече. Воно було солоне від морської води, що нею хлопці поливали один одного з відра перед тим, як на гачок попалася рибина. Томас Хадсон відчував рукою дрібнісінькі крупинки солі, що залишилися на шкірі в сина.
— Бачиш, я страшенно хвилююся за Девіда, от і говорю без упину, щоб хоч якось розвіятись. Над усе в світі хочу, щоб він зловив цю рибину.
— Не рибина, а справжнє чудисько. Ось постривай, нехай вона вирине.
— Одного разу я бачив таку, коли рибалив з тобою багато років тому. Вона проштрикнула своїм мечем велику макрель, яку ми наживили на снасть, а тоді вистрибнула й зірвалася з гачка. Величезна була рибина, вона мені потім ще довго снилася. Ну, піду вниз і зроблю вам коктейлі.
— Це не спішно, — сказав йому батько.
А Девід тим часом сидів у низькому обертовому рибальському кріселку і, впершись ногами в кормовий борт, чимдуж тягнув жилку на себе — руками, плечима, спиною, крижами, — тягнув, тоді подавався вперед, підмотував і знову тягнув. І отак поступово, по дюйму, по два, по три за раз, намотував на котушку дедалі більше жилки.
— Як голова — гаразд? — спитав Едді, тримаючи кріселко за бильця, щоб не оберталося.
Девід кивнув. Едді поклав руку йому на голову й помацав шапочку.
— Ще мокра, — сказав він. — Ну й узяв же ти її в роботу, цю рибину, Деві. Наче добра машина.
— Тягти легше, ніж було стримувати, — озвався Девід тим самим хриплуватим голосом.
— Авжеж, — підтвердив Едді. — Тепер вона потроху подається. А то просто навпіл тебе згинала.
— Не треба поспішати й надсаджуватись, — мовив Роджер. — Ти робиш усе чудово, Деве.
— А коли вона випливе, ми візьмемо її на гак? — запитав Ендрю.
— Ох, мовчи, бо наврочиш! — вигукнув Девід.
— Та я ж нічого такого не сказав.
— Гаразд, Енді, тільки помовч, будь ласка. Ти вже даруй мені.
Ендрю поліз на місток. На ньому також була шапочка з довгим козирком, і, хоч хлопчина відвертав голову, батько помітив, що на очах у нього сльози, а губи тремтять.
— Ти не сказав нічого поганого, — мовив до нього Томас Хадсон.
Ендрю не повертав голови.
— Тепер якщо він її упустить, то вважатиме, що це я наврочив, — скрушно промовив він. — А я тільки хотів нагадати, щоб усе було напоготові.
— Не дивно, що Дев такий збуджений, — сказав батько. — І все ж він намагається стримуватись.
— Я розумію, — мовив Ендрю. — Він змагається з рибиною не гірше, ніж сам містер Девіс. Просто мені прикро, що він міг так подумати.
— Майже всі стають дражливі, коли на гачку велика рибина. А Девідові таке випало уперше в житті.
— Ти завжди стримуєш себе, і містер Девіс теж.
— Це прийшло не зразу. Коли ми тільки починали ловити велику рибу, то так само дратувались, ображали один одного, брали на глум. Такі були обидва, що гірше нікуди.
— Невже це правда?
— Авжеж. Щира правда. Ми злостилися, вважали, що всі проти нас. І нічого дивного в цьому немає. А от з досвідом набуваєш і стриманості, і здорового глузду. Зрештою ми збагнули, що годі й думати про велику рибу, якщо отак дратуватися й лаятись, і почали стримувати себе. А коли б поводились, як раніш, то не мали б з риболовлі ніякої втіхи. Аж згадати гидко, які ми були: дражливі, люті, незговірливі, — то де вже там та втіха. Отож тепер, коли ловимо велику рибу, ми завжди стримані. Так ми умовились і постановили собі не відступати від цього правила ні в якому разі.
— Я теж буду стриманий, — сказав Ендрю. — Але з Девом іноді дуже важко ладнати. Тату, ти віриш, що він справді подужає цю рибину? Чи все це просто сон або якась мана?
— Не будемо зараз про це говорити.
— Я знову сказав щось не так?
—. Ні. Але такі балачки вважають за погану прикмету. Ми навчилися цього від старих рибалок. А звідки воно пішло — навіть не знаю.
— Постараюся не говорити зайвого.
—. Ось тобі коктейль, тату, — сказав Том, простягаючи нагору склянку, обгорнуту складеним утричі паперовим рушником, що його притискало до скла гумове кілечко, — щоб не танув лід. — Я додав туди лимонного соку та ангостури, а цукру не клав. Ти такий хотів? Чи, може, ще чогось додати?
— Усе добре. Кокосової води влив?
— Так. А для Едді приніс нерозведеного віскі. Містер Девіс випити не захотів. Ти залишаєшся там нагорі, Енді?
— Ні, зараз спущуся.
