Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗

Звернувши на стежку й спрямувавши за звичкою погляд на капличку, дон Абондіо вздрів дещо несподіване для себе і чого б волів радше не бачити, а саме: двох чоловіків, одного проти одного, так би мовити, на перехресті стежок. Один сидів верхи на низькій огорожі, звісивши одну ногу назовні, а другою упираючися в землю; його товариш стояв, прихилившись до огорожі й схрестивши руки на грудях. Їхній одяг, поводження та вираз облич, наскільки можна було роздивитися звідти, куди дійшов дон Абондіо, не залишали жодного сумніву в тому, хто вони такі. Кожен мав на голові зелену сітку, з якої до лівого плеча звисала велика китиця, з-під сітки на лоб вибивався здоровенний чуб, довгі вуса були закручені шилом; на блискучому шкіряному поясі висіло двійко пістолетів. Невелика порохівниця звисала на груди, як ото намисто. Руків'я кинджала стирчало з кишені широчезних шароварів. Шабля з велетенським різьбленим бронзовим ефесом із вигадливими знаками начищена до блиску. Відразу можна було впізнати людей з породи так званих браві [11].

Ця порода, що донині геть перевелася, в ті часи ще процвітала в Ломбардії й до того ж із давніх-давен. Для тих, хто нічого про неї не знає, ми наведемо кілька справжніх уривків — вони дадуть достатнє уявлення про основні особливості браві, про зусилля, докладені, щоб їх винищити, та про вперту живучість цих людей.

Ще 8 квітня 1583 року преславний і преясновельможний синьйор дон Карло Арагонський, князь Кастельветрано, герцог Террануови, маркіз Аволи, граф Буржето, великий адмірал і великий коннетабль Сіцілії, губернатор Мілана і намісник його католицької величності в Італії, всебічно поінформований про нестерпні тяготи, які зазнавало раніше й досі зазнає місто Мілан через волоцюг і браві, видав проти них указ. Оголошує й визначає, що дії даного указу підлягають і повинні вважатися волоцюгами та браві... всі зайшлі, а так само й місцеві люди, котрі не мають певного заняття або мають його, однак нічого не роблять... але безплатно або ж навіть за платню перебувають при особі шляхетного звання, чи при урядовій особі, чи при купцеві... щоб служити йому опорою та підтримкою або ж, як можна припустити, щоб умишляти лихе проти інших... Всім таким особам наказується протягом шести днів звільнити названу місцевість від своєї присутності, причім непокірним загрожує каторга, а всім судочинцям надаються досить широкі й необмежені повноваження для забезпечення виконання наказу. Однак 12 квітня наступного року, зауваживши, що це місто все ж переповнене названими браві... які повернулися до свого колишнього способу життя, анітрохи не змінили своїх звичок і не зменшилися числом, згаданий синьйор видає новий указ, іще суворіший і виразніший, де поряд з іншими розпорядженнями приписує: щоб кожна особа, як житель цього міста, так і зайшла, котра за словами двох свідків безперечно виявиться і взагалі буде визнана за браві й так потім зватиметься, дарма що за нею не було встановлено жодного злочину... тільки через отаку свою репутацію, без усяких інших доказів, може всіма названими суддями, а так само й кожним з них окремо бути піддана тортурам в порядку попереднього допиту... і хоч би така особа й не зізналась у жодному злочині, її все ж буде відправлено на каторгу на три роки за саму тільки репутацію та пойменування браві, як вказано вище. Все це, а так само й те, що ми пропускаємо, здійснювалося тому, що його ясновельможність сповнена рішучості добитися покори від кожного.

Коли чуєш такі сильні й рішучі слова такого вельможі, супроводжувані подібними указами, то мимоволі хочеться думати, що від одного їхнього грому всякі там браві погинуть навіки. Проте свідчення іншого, не менш авторитетного і не менш титулованого вельможі, змушує нас дійти прямо протилежного висновку. Цей вельможа — преславний і преясновельможний синьор Хуан Фернандес де Веласко, коннетабль Кастілії, обер-камергер його величності, герцог міста Фріа і граф Гаро та Кастельнуово, синьйор дому Веласко й дому Сімох інфантів Лари, губернатор Міланської держави і таке інше і таке інше, 5 червня 1593 року в свою чергу, довідавшися, скільки лиха й розорення завдають браві та волоцюги, і який поганий вплив люди цієї породи справляють на суспільний добробут, шкодячи цим правосуддю, знову вимагає від них, щоб вони за шість днів покинули країну, і повторює приблизно ті самі, приписи та погрози свого попередника. Далі, 23 травня 1598 року, довідавшися з великим для себе невдоволенням, що... в пойменованому місті й державі кількість згаданих осіб (браві та бандитів) чимдалі зростає, і вдень і вночі тільки й чути, що вони чинять із засідок поранення та вбивства, а так само крадіжки та всілякі інші злочини, до яких вони вдаються тим охочіше, бо можуть покластися на підтримку своїх верховод і підсобників... знов приписує ті самі засоби, збільшуючи дозування, як це звичайно робиться при тривких хворобах. А тому нехай всяк стережеться порушувати хоч би в якій частині зазначений указ, інакше, замість прихильності його вельможності, стягне на себе його строгість і гнів... бо його вельможність твердо постановив вважати це напучення останнім і остаточним.

Однак цієї думки не поділяв преславний і преясновельможний синьйор дон П'єтро Енрікес де Асеведо, граф Фуентес, капітан і губернатор Міланської держави,— і не поділяв він цієї думки, виходячи з розумних підстав. Довідавшися про жалюгідне становище, в якому живе згадане місто й держава через величезне число браві серед його мешканців... і поклавши собі винищити в корені таке згубне плем'я, він видає 5 грудня 1600 року новий указ, у свою чергу повний найсуворіших погроз, із твердим наміром невідступного їх виконання з усією суворістю й без найменшої надії на поблажливість.

Проте доводиться думати, що він узявся за цю справу зовсім не з тим заповзяттям, якого докладав, умишлюючи зле та під'юджуючи недоброзичливість проти великого свого ворога, Генріха IV [12]; історія свідчить, як у цій справі йому вдалося озброїти проти згаданого короля герцога Савойського [13], який через це втратив не одне місто; як успішно він уплутав у змову герцога Бірона [14], котрий наклав головою; що ж до зловмисного племені безперечно одне: браві плодилися й далі. І так стояла справа аж до 22 вересня 1612 року, коли преславний і преясновельможний дон Джованні де Мендоса, маркіз Інохоза, кавалер і таке інше... губернатор і таке інше... серйозно надумав винищити їх. Маючи це на меті, він і передав придворним друкарям, Пандольфо і Марко Тулліо Малатеста, звичайний указ стосовно повного винищення браві, виправлений і розширений, щоб вони видрукували його. Але браві діяли аж до 24 грудня 1618 року, коли почали діставати такі ж, але набагато сильніші удари від преславного і преясновельможного синьйора дона Гомеса Суареса де Фуероа, герцога Феррейського і таке інше... губернатора і таке інше... А що й це не звело їх зі світу, то преславний і преясновельможний синьйор Гонсало Фернандес де Кордова, за чийого правління дон Абондіо і здійснював свою прогулянку, був змушений ще раз підправити й видати звичайний указ проти браві, і було це 5 жовтня 1627 року, тобто за один рік, один місяць і два дні до вікопомної події.

Та й цей указ не був останній, проте ми не вважаємо своїм обов'язком перелічувати наступні, бо вони виходять за межі нашої розповіді. Згадаємо тільки один — від 13 лютого 1632 року, в якому преславний і преясновельможний сеньйор, герцог Феррейський, удруге призначений губернатором, інформує нас, що страшні злочинства чинять ті, хто зветься браві. Це в достатній мірі підтверджує нам, що в той час, про який іде мова, браві не попереводились.

Той факт, що два вищеописаних лиходії стояли там, когось дожидаючи, був надто вже очевидний; однак донові Абондіо найдужче не сподобалось те, що — як він виснував за деякими їхніми рухами — лиходії дожидали саме його. Бо ж при його появі вони перезирнулися й підвели голови з таким виглядом, ніби водночас сказали один одному: «Ось він». Той, що сидів верхи на огорожі, підвівся, перекинув через неї ногу й став на дорозі; другий відхилився від огорожі, й обидва рушили йому навстріч. А він, і далі тримаючи перед собою розгорнутого молитовника, вдавав, ніби читає, однак обережно зиркав поверх нього, щоб стежити за їхніми рухами, і коли зауважив, що вони таки йдуть навперейми, тисячі думок нараз обсіли його. Він негайно спитав сам себе, чи немає між ним і браві якої-не-будь бічної доріжки, праворуч або ліворуч, і відразу ж згадав, що немає. Потім швидко перебрав подумки, чи не завинив чимсь перед яким-небудь сильним, якимсь мстивим чоловіком, однак, попри все хвилювання, втішливий голос сумління дещо заспокоїв його. А браві тим часом знай наближалися, пильно на нього дивлячись. Тоді він стромив указівного й середнього пальця за комір, начебто поправляючи його, і, обвівши обома пальцями шию, воднораз повернув і голову, скрививши при цьому рота й намагаючись бодай краєчком ока подивитися, чи не йде хто-небудь позаду; але не побачив нікого. Глянув за огорожу, у відкрите поле — нікого; кинув боязкіший погляд уперед, на дорогу,— нікогісінько, крім браві. Що робити? Повернути назад? Запізно. А кинутися навтьоки було б те саме, що гукнути: «Ловіть мене»,— якщо не гірше. Тож, не маючи ніякої змоги ухилитися від небезпеки, він пішов їй навстріч, бо ж хвилина невідомості враз зробилася для нього такою нестерпною, що він прагнув лише одного — скоротити її. Він прискорив крок, голосно прочитав один стих, постарався зробити якнайспокійніше обличчя й доклав усіх зусиль, щоб наготувати усмішку. Опинившись віч-на-віч з обома молодцями, він подумки мовив собі: «От і влип»,— і рішуче спинився.