Камінний хрест - Стефанык Василь Семенович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впа­ло. Впало ротом до корча. Б'є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.

А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив'язана чорним волос­сям до чорної землі, як камінь.

Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не мо­же її підвести та й за хмару заходить.

Чорний ворон знявся, облітає та й кряче.

Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.

- Ото я! Коло роботи спати!

Взяла рискаль [5] і копає, раз попри раз корчі розриває.

- Добре, що спить. Така мука, така мука йому та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть...

Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Тілько спокою, доки спить...

Його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку.

Спускалися в долину до річки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий вогне­вий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою річкою це міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць швиденько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.

Йому стало легше, і він заговорив скоро:

- Скажу панам, що не було ніякої ради; ані їсти що. ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц! Я ка­ру приймаю, бо завинив, та й на шибеницю!

Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:

- Таточку, не топіть мене, не топіть, не топіть!

- Так як просишся, то не буду, але тобі було б ліпше, а мені однаково пацити, [6] чи за одну, чи за дві. Будеш біди-ти змалку, а потім підеш у мамки [7] крамарям та й знов бідуватимеш. Як собі хочеш.

- Не топіть мене, не топіть!..

- Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вер­тайся до села, а я йду мельдуватися... [8] Аді, оцією стежеч­кою йди, геть, геть, аж угору, а там прийдеш до першої ха­ти, та увійди та й кажи, що так і так, тато хотіли мене уто­пити, але я випросилася та й прийшла, аби-сте мене пере­ночували. А завтра кажи: може би, ви мене найняли до ди­тини бавити. Гай, іди, бо то ніч.

І Гандзуня пішла.

- Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як на тебе пес на­дибає, то й роздере, а з бучком май [9] безпечніше.

Гандзя взяла бучок і пішла лугами.

Гриць закочував штани, щоб перейти річку, бо туди була дорога до міста. Вступив вже у воду по кістки та й за-дере­венів.

- В о ім'я отця і сина і святого духа, амінь. Отче наш, іжи єси на небесі і на землі...

Вернувся і пішов до моста.

ЛИСТ

Політичним арештованим мужикам на Святий вечір.

У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.

Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі пе­ред хатою, на єго галуззю лишало всі свої дорогі камені бли­скучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.

І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кождіський па­лець Іванів на стіні.

- Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві. Аді, шо ти із стін поробив. По земли собі бігай.

Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці ко­лі­ща­тко від ниток та й казав бабі:

- Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.

Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.

- Боже, боже, як народови тісно стало жити, а як свєта на­дійдут, та й нарід таки веселитси, - гадкувала собі баба.

Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос - отака баба.

- Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим, із тим, шо в школах він си вчіє.

- Тікай із землі, біжи д' бабі на піч.

До хати увійшов Василь із школярем.

- А в вас, мамо, на печі різдво? Віншую вас щістєм, здоро­в'ям, аби-сте ще прожили межи нами,- віншував син мамі та й цілував у руку.

- Ой синку, мені різдво не в голові! Я, дитинко, всі дни оп­лакую і свєто, і будень, - казала баба, та й сльози в очах по­казалися.

- А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає:

- Та шо приписує, дужий він, ци слабує?

Василь витягнув лист з череса, подав школяреві, а сей взяв читати.

«Коханий мій брате Василю і ви, мамо!

Клоніюси до вас на різдво і вінчую вас на ці свєта. Зако­лідував би-м вам колідку з кременалу, але боюси, що ві­тер мою коліду у лісі стратит та й під ваші вікна не при­віє».

Стара мама обсипалася слізьми, а Василь мовчав.

«Тут арештанти як заколідуют, то аж сирий мур розсипа­єси, аж ржа із гратів опадає. Як поведут голосом, то аж дозорці наслухают. А така коліда в неволи сумна та страшна! А собі то я вночі геть-чисто нагадав за коліду. Як ще хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволіли, аби пустили у коліду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипкое колідувати. Бувало станемо, як ліс, під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка різно плаче, і ніколи ми єї не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки ге­зди плаче...»

- Ой сину, сину, тото-с діти осиротив, - шептала баба.

«Але годинами, мамо, та так мені у цих мурах страшно, шо не годен я на лужку лежіти та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, шо вона через мене пішла в землю та й мені діти нанівец осиротила, та й кров живцем із серца капає. А крізь грати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре більші та менші за собов проваді. І почітую собі на велику, шо це Настя, а на малі, шо це Ма­рі­й­ка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько...»

- Ой синку, не бери ти собі такий великий туск до го­ло­ви, - крикнула баба, як би осе Федір говорив до неї, а не писав.

«Та й все ми си привиджує похорон Настин. Йдете ви, ідуть діти за деревищем, ідуть люде. А хоругвами вітер носит та й питає: а чоловік цеї жінки де подівси? А подерта хорогва єму все каже: «В Станіславі, в кременалі!»

- Ой, замурували ті, сину, у неволі, - так зітхала баба.

«Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з ко­рі­нєм вирвали, жінку вбили та й діти лишили на волю божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдужче, аби ви, мамо, на найменшу Марійку позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудці си вжирає. Знаєте, шо як сирота плаче, то всі ангели плачуть...»

- Обчісую я твої діти шосуботи та й сорочки їм перу шотижня, та й пускаю старі слези за водою,- відповідала баба.

«А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мі­шку по дощеви ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх на розум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них га­здів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав...»

- Ой Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх, як рідні, - вже Василь казав.

«А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіт так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, шо відци я вже не годен віти. Та й припишіт до мене гет за все, шо си дома діє?

Клоніюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх. Федір».

Баба ревно плакала, а обоє дітий за нею.

- На-ко тобі грейцір, на-ко, але не плач. Аді, чуєш, шо дє­дя каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував.

Казав оце Василь до Іванка та й дав йому новенький гре­й­цар.

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстановка хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.