Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (список книг .TXT) 📗
Через шість місяців після поховання курки Ауреліано Другий прокинувся опівночі від нападу кашлю й відчув, як його зсередини розривають залізні клешні велетенського рака. І саме тоді зрозумів, що хоч би скільки чарівних поясів він спалив, хоч би скільки зачаклованих курок полив власною сечею, він однаково невдовзі має померти, і це єдина сумна правда. Він нікому не розкрив своїх думок. Мучачись від страху, що він може вмерти, перш ніж вирядить Амаранту Урсулу до Брюсселя, він старався, як ніколи доти, й влаштовував по три лотереї на тиждень замість однієї. Вставав удосвіта, оббігав містечко, не минаючи навіть найдальших та найубогіших околиць, і з болісною тугою, зрозумілою тільки вмирущим, намагався розпродати свої квитки. «Ось тут Божественне Провидіння, — вигукував він. — Не випустіть його з рук: воно приходить тільки раз на сто років». Ауреліано Другий робив зворушливі зусилля, щоб здаватися веселим, привітним, балакучим, але з першого погляду на його пітне, бліде обличчя ставало ясно, що він на цім світі не житець. Іноді бідолаха заходив на якесь пустирище, де ніхто його не бачив, і сідав бодай на хвильку перепочити від залізних клешень, що шматували його зсередини. А опівночі знову вирушав блукати веселим кварталом, спокушаючи самотніх жінок, які зітхали біля грамофонів, можливістю великого виграшу. «Ось цей номер не випадав уже чотири місяці, — звертався він до них, показуючи свої квитки. — Не пропускайте його, життя коротше, ніж ви гадаєте». Врешті-решт до нещасного втратили всяку повагу, стали глузувати з нього і в останні місяці життя уже не величали, як раніше, доном Ауреліано, а, не соромлячись, називали просто в очі Дон Божественне Провидіння. Голос почав зраджувати його, робився дедалі глухішим і зрештою перейшов у собаче гарчання, але Ауреліано Другий ще знаходив у собі силу підтримувати в людей інтерес до роздачі виграшів у дворі Петри Котес. Однак у міру того як він втрачав голос, а біль загострювався й загрожував невдовзі зробитися нестерпним, йому ставало чимраз ясніше, що розігрувані в лотереї свині та кози не допоможуть дочці поїхати до Брюсселя, і тоді в нього сяйнула думка влаштувати запаморочливу лотерею: розіграти спустошені потопом землі, адже люди з капіталом можуть їх відродити. Ця думка видалася всім такою знадливою, що сам алькад зголосився сповістити про лотерею особливим указом; продавалися квитки по сто песо, їх купували вскладчину, утворюючи з цією метою компанії, і не минуло й тижня, як усе було розкуплено. Увечері після розігрування щасливці влаштували бучне свято, яке трохи нагадувало гамірливі свята минулих років, коли процвітала бананова компанія, і Ауреліано Другий востаннє грав на акордеоні забуті мелодії пісень Франсіско Людини, однак співати ці пісні він уже не міг.
Через два місяці Амаранта Урсула від'їхала до Брюсселя. Ауреліано Другий віддав дочці не тільки виручку від незвичайної лотереї, але й усе, що йому вдалося заощадити за останні місяці, а також невелику суму від продажу піаноли, клавікордів та інших старих пожитків, які вже всім набридли. За його розрахунками, цих грошей мало вистачити на весь час навчання, невідомо було тільки одне — чи залишиться на дорогу назад. Фернанда, обурена до глибини душі думкою, що Брюссель розташований так близько від гріховного Парижа, вперто опиралася доньчиній поїздці, але її заспокоїв рекомендаційний лист падре Анхеля, адресований до пансіону юних католичок, який утримували черниці і в якому Амаранта Урсула обіцяла жити до кінця навчання. Крім того, священик розшукав групу францисканських черниць, котрі їхали до Толедо, і ті погодились узяти дівчину з собою, а в Толедо знайти їй надійних супутників аж до Брюсселя. Поки з цього приводу велося жваве листування, Ауреліано Другий з допомогою Петри Котес готував Амаранту Урсулу в дорогу. На той вечір, коли її речі лежали спаковані в одній зі скринь, де колись зберігався Фернандин посаг, усе було так добре продумано, що майбутня студентка вже знала напам'ять: в яких сукнях і вельветових туфлях вона перепливатиме Атлантику та де лежать блакитне вовняне пальто з мідними ґудзиками і сап'янові черевички — в них їй належало сходити на берег. Вона твердо знала, як їй треба ступати, йдучи трапом на борт корабля, щоб не впасти в воду; знала, що ні під яким приводом не повинна розлучатися з черницями, а свою каюту може залишати тільки для того, щоб попоїсти, та що у відкритому морі ні в якому разі не повинна відповідати, коли її почне хтось незнайомий про що-небудь розпитувати, чи то буде чоловік, чи жінка. Вона взяла з собою пляшечку з краплями від морської хвороби та зошит, де падре Анхель власноручно записав шість молитов-заклинань проти бурі. Фернанда пошила їй брезентовий пояс для зберігання грошей і показала, як прилаштувати його, щоб можна було не знімати навіть на ніч. Вона намагалася подарувати дочці золотий нічний горщик, вимитий жавелем і продезинфікований спиртом, але Амаранта Урсула не прийняла подарунка; мовляв, вона боїться, що її майбутні товаришки по коледжу глузуватимуть з неї. Мине кілька місяців, і Ауреліано Другий на смертному ложі згадає дочку такою, якою бачив її востаннє: Амаранта Урсула марно силкується опустити запорошене скло вагона другого класу, щоб вислухати останні Фернандині напучування. На ній блідо-рожева шовкова сукня з бутоньєркою із штучних братків на правому плечі, сап'янові черевички з перетинкою й на низькому підборі та шовкові панчохи з круглими ґумовими підв'язками. Вона невисокого зросту, з розпущеним довгим ВОЛОССЯМ 1 жвавим поглядом, подібним до погляду Урсули в такому ж віці, а її манера прощатися без сліз, але й без усмішки, говорить про твердість духу, успадковану від прапрабаби. Прискорюючи ходу, поки поїзд набирав швидкість, Ауреліано Другий ішов обік вагона й вів Фернанду під руку, щоб вона не спіткнулася. Побачив, як донька кінчиками пальців послала йому повітряний поцілунок, і ледве встиг махнути рукою у відповідь. Подружжя довго стояло нерухомо під палючим сонцем, дивлячись, як поїзд перетворюється на чорну цяточку на обрії, — це вперше після весілля вони стояли, побравшися за руки.
Дев'ятого серпня, ще до того, як прийшов перший лист із Брюсселя, Хосе Аркадіо Другий розмовляв з Ауреліано в Мелькіадесовій кімнаті й раптом чомусь сказав:
Запам'ятай назавжди: їх було понад три тисячі, і всіх кинули в море.
Відтак упав долілиць на пергаменти й умер з розплющеними очима. Тієї ж хвилини на Фернандиній постелі скінчилася довга болісна боротьба, яку його брат-близнюк вів із залізними клешнями рака, що шматували йому горло. За тиждень до цього Ауреліано Другий повернувся в батьківський будинок без голосу, без подиху, самі шкіра та кістки, повернувся зі своїми переїзними скринями та облупленим акордеоном, щоб виконати свою обіцянку — померти біля дружини. Петра Котес допомогла йому зібрати білизну й попрощалася з ним, не проливши жодної сльозинки, але забула покласти в скриню лаковані черевики, в яких він хотів лежати в труні. Тому, коли їй стало відомо, що Ауреліано Другий помер, вона вдяглася в чорне, загорнула черевики в газету й попросила у Фернанди дозволу підійти до тіла. Фернанда не дала їй переступити навіть через поріг.
Спробуйте стати на моє місце, — благала Петра Котес. — Уявіть собі, як я його любила, коли йду на таке приниження.
Нема такого приниження, якого б не заслуговувала підложниця, — відповіла Фернанда. — Краще зачекай, поки вмре ще хтось із тих багатьох, з якими ти спала, і взуй його в ці черевики.
Виконуючи свою обітницю, Санта Софія де ла П'єдад кухонним ножем перерізала трупові Хосе Аркадіо Другого горло, аби бути певною, що його не поховають живцем. Тіла братів поклали в однакові труни, і тоді всі побачили, що в смерті вони знову зробилися так само схожими один на одного, якими були замолоду. Давні товариші по чарці Ауреліано Другого поклали на його труну вінок, повитий темно-ліловою стрічкою з написом: «Плодіться, корови, життя-бо коротке!» Фернанду обурило таке блюзнірство, й вона наказала викинути вінок на смітник. У метушні останніх приготувань засмучені п'янички, які виносили труни з будинку, переплутали їх і поховали тіло Ауреліано Другого в могилі, викопаній для Хосе Аркадіо Другого, а тіло Хосе Аркадіо Другого — в могилі, призначеній для його брата.
