Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
— Це тільки з голоду, й більше нічого.
Тоді Пампушка, зчервоніла й схвильована, пролепетала, звертаючись до чотирьох пасажирів, що постилися:
— А боже мій, коли б я насмілилася запропонувати цим добродіям і дамам…
Вона замовкла, боячись почути образливу відмову.
Слово взяв Люазо:
— Їй-богу, в таких випадках усі люди — брати й повинні допомагати одне одному. Ну, мадам, не церемоньтеся, сто чортів, беріть! Хтозна, чи ми найдемо де переночувати? При цій їзді ми будемо в Тоті не раніш, як завтра опівдні.
Всі вагалися, ніхто не зважувався взяти на себе відповідальність за згоду.
Нарешті граф розв’язав питання. Він обернувся до сторопілої товстухи й величним тоном джентльмена сказав їй:
— З щирою подякою ми приймаємо вашу пропозицію, мадам.
Важко ступити лише перший крок. Раз Рубікон* було перейдено, всі перестали соромитися. Кошика спорожнили. В ньому ще знайшовся, крім курчат, паштет з гусячої печінки, паштет із дроздів, шмат вудженого язика, красанські груші, пундики, печива різні й повний слоїк корнішонів та маринованої цибулі. Пампушка, як і всі жінки, вельми любила все гостре.
Не можна було їсти харчі цієї дівчини й не розмовляти з нею. Тому й знялася балачка, спершу стримана, а потім щиріша, бо Пампушка велася дуже добре. Панії де Бревіль та Каре-Ламадон, що мали великий досвід у справах життьового такту, стали ввічливими й ґречними. Особливо графиня виявила приязну ласкавість шляхетної пані, яку жодне знайомство не може забруднити, — вона поводилася чарівно. Зате огрядна мадам Люазо, що була жандармської вдачі, зоставалася незламною: говорила мало, а їла багато.
Балакали, звичайно, про війну. Розповідали про жахливі вчинки пруссаків та про хоробрість французів; і всі ці люди, що самі тікали, віддавали належне відвазі солдатів. Швидко перейшли на особисті пригоди, й Пампушка з правдивим хвилюванням, з тою палкістю, як ото, бува, іноді повії висловлюють свої природні поривання, розповіла, чому вона залишила Руан.
— Спершу я думала зостатися, — почала вона. — У мене всього було повна хата, і я вважала, що краще годувати кількох солдатів, ніж їхати хтозна-куди. Але як я побачила оцих пруссаків, це було сильніше од мене! Кров кипіла у мене од злості, і я проплакала цілісінький день з сорому. О, якби я була мужчиною! Я дивилася на них з вікна, на цих товстих кнурів у гостроверхих касках, і моя покоївка тримала мене за руки, щоб я не шпурнула в них чимсь замашним. І от прийшли вони до мене на постій; тут я першому вчепилася в горло. Душити німця не важче, ніж будь-кого іншого! І я б його задушила, коли б не відтягли мене за волосся. Після цього мені довелося переховуватись. Нарешті трапилася нагода, і я виїхала. І оце я тут.
Її дуже вихваляли. Вона зростала в очах своїх супутників, що не виявили такої сміливості; а Корнюде, слухаючи її, всміхався з апостольською прихильністю і похвалою; отак священик слухає, як побожний славить Бога, бо довгобороді демократи на патріотизм таку ж монополію мають, яку люди в рясі — на релігію. Що ж до мови, то він говорив повчально, з пафосом, запозиченим із прокламацій, що їх розліплювали щодня на стінах, і закінчив красномовною тирадою, де майстерно випатрав цього «мерзотника Баденге»*.
Але тут Пампушка зразу розгнівалась, бо була бонапартисткою. Вона стала червонішою од вишні і, заїкуючись, з обуренням сказала:
— Я б вас дуже хотіла бачити на його місці, саме вас. Ото було б хороше. Це ж ви зрадили цього чоловіка! Коли б країною правили такі паскудники, як ви, нічого було б більше робити, як тікати з Франції куди очі світять!
Корнюде, ніби байдужий, зберігав зневажливу посмішку вищої істоти, але чулося, що дійде до сварки, — то встряв у розмову граф і ледве заспокоїв розгнівану дівчину, владно зауваживши, що всякі щирі думки потрібно поважати. Проте графиня та мануфактуристова жінка, що мали в душі й сліпу ненависть людей привілейованого класу до республіки, й інстинктивну пристрасть всього жіноцтва до сухозлотного та деспотичного уряду, почували мимоволі симпатію до цієї сповненої самоповаги повії, почуття якої здавалися такими подібними до їхніх.
Кошик спорожнів. Десять чоловік легко спустошили його, жалкуючи, що він був маленький. Розмова ще деякий час тривала, трохи все ж охоловши після того, як скінчили їжу.
Насувалася ніч, темнота потроху згусала, і холод, дошкульніший під час травлення, примушував Пампушку тремтіти, дарма що вона була гладка. Тоді мадам де Бревіль запропонувала їй свою жарівню для ніг, в яку вже кілька разів підкладали вугілля, — Пампушка зараз же погодилась, бо почувала, що ноги її клякнуть. Мадам Каре Ламадон і Люазо дали свої жарівні черницям.
Фурман засвітив ліхтарі. Вони яскраво освітлювали клубки пари над спітнілими крижами корінних коней і сніг обабіч дороги, що ніби розгортався під рухливим відблиском ліхтарів.
У кареті не можна було вже нічого розпізнати, але раптом Пампушка та Корнюде заворушились; і Люазо, що вдивлявся в темряву, здалося, ніби він, довгобородий Корнюде, швидко одхилився, наче дістав нечутний, але замашний ляпас.
Спереду на дорозі замерехтіли вогняні цяточки. Це був Тот. Їхали одинадцять годин, а коли додати й дві години, витрачені на чотири постоянки, щоб відпочили коні та попоїли вівса, — то й усі тринадцять.
Карета в’їхала в містечко й зупинилася перед готелем «Комерція».
Дверцята розчинилися. І раптом добре знайомий шум примусив наших подорожніх здригнутися: то був брязкіт шаблі об землю. І зараз різкий голос щось гукнув по-німецькому.
Хоча диліжанс уже стояв, але ніхто з нього не виходив, наче кожний боявся, що його заріжуть, як тільки він вийде. З’явився фурман з ліхтарем у руці й раптом освітив у глибині карети два ряди переляканих облич з роззявленими ротами і витріщеними з несподіванки й жаху очима.
Поруч фурмана, добре освітлений, стояв німецький офіцер — довготелесий, навдивовижу тонкий та білявий молодик, затягнений у свій мундир, наче дівчина в корсет; плисковатий і лакований кашкет, надітий набакир, робив його подібним на посильного з англійського готелю. Непомірно довгі його вуса, без краю стончуючись з обох боків, закінчувалися одною білявою ниткою, такою тонкою, що й кінця її не було видно, — ніби тисли на краї його рота, відтягуючи донизу щоки й куточки губів.
Він гостро запропонував нашим подорожнім вийти, звернувшись до них французькою мовою з ельзаським акцентом:
— Фіходьте, панофе й панії!
Першими послухалися черниці — з покірливістю святих жінок, звиклих до всяких послухів. Далі показалися граф та графиня; за ними — мануфактурист зі своєю дружиною, а потім — Люазо, штовхаючи поперед себе свою здоровенну половину. Вийшовши з карети, він сказав офіцерові:
— Добридень, пане, — більше з обережності, ніж із делікатності. А офіцер з брутальністю всемогутньої людини подивився на нього й нічого не відповів.
Пампушка й Корнюде, дарма що були найближче до дверей, вийшли останніми — суворі й гонористі перед ворогом. Товстуха намагалася опанувати себе й бути спокійною, а демократ трагічно посіпував свою довгу бороду злегка тремтячою рукою. Вони хотіли зберегти достойність, розуміючи, що під час отаких от зустрічей кожен начебто представник своєї країни, однаково обурені улегливістю своїх компаньйонів, причім Пампушка намагалася показати себе гордовитішою від своїх сусідок, жінок чесних, а Корнюде, гадаючи, що мусить подавати зразок, усім своїм поводженням підкреслював узяту на себе місію oпору, що його він розпочав ще з перекопування доріг.
Всі ввійшли до великої кухні в корчмі, і німець звелів показати йому дозвіл на виїзд, підписаний комендантом Руана, де було зазначено прізвище, ознаки та професію кожного з подорожніх, і довго оглядав усіх оцих людей, порівнюючи їх з тим, що було про них написано.
Потім він швидко мовив: «Все топре!» — і зник.
Подорожани зітхнули вільніше. Голод давався взнаки, і вони замовили вечерю. На готування її потрібно було з півгодини, і поки дві служниці поралися, пасажири пішли оглядати приміщення. Кімнати виходили в довгий коридор, кінець його були шкляні двері з нульовим номером.
