Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полностью .txt) 📗
На горі Олександр золото знаходять здебільша в глинистих нашаруваннях і в розколинах сланцевих скель. Тут розкидано цілі гнізда самородків, і щасливий рудокоп частенько витягає найбільший виграш у цій золотій лотереї.
Гості, роздивившись різні взірці золота, подалися до мінералогічного музею, що містився в банку. Вони побачили розкладені за певною класифікацією, з понавішуваними на них ярличками, зразки тих порід, з яких складаються австралійські ґрунти. Золото - не єдине багатство Австралії, і цілком слушно було б назвати її великою скринькою, Де природа ховає свої коштовні самоцвіти. Під склом вітринок виблискували білі топази, що їм могли б позаздрити топази бразільські, епідот, різновид силікатів чудового зеленого кольору, альмадінський гранат, напрочуд гарні шарлатові й рожеві рубіни, подібні до корунда, ніжно-голубі й темно-сині сапфіри, такі ж вишукані, як сапфіри малабарські або тібетські, блискучі рутили, нарешті, маленький діамант, знайдений на берегах Терону. Все було в цій розкішній колекції коштовного каміння, а золото, потрібне на його оправу, не доводилось шукати далеко.
Гленарван попрощався з головним інспектором банку й, подякувавши йому за люб’язність, приєднався до своїх друзів, аби далі оглянути копальні.
Хоч який байдужий був Паганель до скарбів цього світу, проте він раз у раз обшукував очима землю. Це було дужче за нього, і жарти товаришів його не зачіпали. Він безперестанку нагинався, піднімав камінчик, уламок руди або шматочок кварцу, уважно оглядав і жбурляв зневажливо геть. Так тривало цілу прогулянку.
- ВДо трапилось, Паганелю? - спитав його майор. - Ви щось загубили?
- Авжеж, згубив, - відповів Паганель, - той безперечно втрачає, хто нічого не знайшов у цій країні золота й коштовного каміння. Не знаю чому, але мені дуже хочеться привезти відціль самородок в кілька унцій або навіть фунтів двадцять вагою.
- І що б ви зробили з ним, мій шановний друже? - запитав Гленарван.
- О, я дав би собі з ним раду, - відповів Паганель. - Я вшанував би цим золотом мою батьківщину, віддав би його на схорону до французького банку!
- А його б узяли?
- Безперечно, у вигляді залізничних облігацій!
Усі поздоровили Паганеля з вигадкою цікавого способу “піднести дарунок” батьківщині, а леді Гелена побажала йому знайти найбільший у світі самородок.
Отак жартуючи, мандрівники обійшли більшу частину території копалень. Скрізь робота відбувалася розмірено, механічно, але без піднесення.
Минуло близько двох годин, коли Паганель запримітив пристойну корчму й запропонував посидіти там і зачекати фургон. Леді Гелена погодилась, а як уже так повелося, що в корчмі годиться пити, то Паганель загадав хазяїнові подати будь-який місцевий напій.
Усім принесли по склянці “ноблера”. Власне кажучи, це той самий грог, але грог навиворіт. Замість влити чарочку горілки в велику склянку води, тут додають чарочку води до склянки горілки, кидають туди цукор і п’ють. Це було надто по-австралійському, і хазяїн вельми здивувався, коли його відвідувачі розвели ноблер водою з карафки і таким чином обернули його на британський грог.
Потім повели розмову про копальні й рудокопів. Паганель, дуже задоволений з того, що тільки-но побачив, зауважив проте - колись, за років перших розробок на горі Олександр, тут було багато цікавіше.
- Землю тоді геть усю порили, - розповідав він, - на ній аж роїлася незліченна працьовита комашня, та ще й яка ретельна! Однак емігранти запозичили в комах тільки завзяття, але не їхню завбачливість. Золото марнували в шаленствах, його пропивали й програвали в карти, і корчма, де ми оце сидимо, була справжнім пеклом, як тоді казали. Гра в кості раз у раз закінчувалась різаниною. Поліція нічого не могла вдіяти, і губернатор не раз мусив відряджати частини регулярного війська, щоб утихомирити бешкетників. Однак він спромігся їх напоумити - зобов’язав кожного брати патент на право видобутку золота і, доклавши чималих зусиль, досяг врешті певного ладу й спокою, принаймні більшого, ніж у Каліфорнії.
- Отже, шукачем золота може стати кожний, хто захоче? - спитала Гелена.
- Так, для цього не потрібний ступінь бакалавра. Досить мати дужі руки. Гнані злиднями, авантурники звичайно прибували на копальні без копійчини в кишені, багатші - з заступом, бідні - з ножем, і всі хапалися рити землю з таким завзяттям, котрого ніколи не вкладали б у будь-яку чесну працю. Який химерний вигляд мали тоді золотоносні ділянки! Їх густо вкривали брезентові шатра, курені з гілля, хижки, землянки, дощані бараки. Посередині височів урядовий намет, прикрашений британським стягом, поруч - сині намети урядовців, далі - заклади міняйл, гендлярів і скупників золота. Ці добродії збагачувалися вже на певність. Досить було подивитися на отих грабарів у червоних вовняних сорочках, зарослих довгими бородами, які жили у вогкості й в бруді! Повітря аж гуло від безугавних ударів об землю заступами, кістяки тварин, котрі валялись на землі, нестерпно смерділи. Густа курява немов хмарою обгортала цих нещасних, що становили надто сприятливий матеріал для підвищення смертності. Якби не цілюще тутешнє підсоння, тиф покосив би всіх. Та коли б іще всім цим авантурникам щастило! Але здебільша поневіряння не винагороджуються, і як гарненько підрахувати, то виявиться, що на одного шукача золота, котрий забагатів, припадає сотня, дві сотні, може, навіть тисяча невдах померлих у злиднях і розпачі.
- Чи не можете ви, Паганелю, розказати нам, яким способом вони добували золото? - спитав Гленарван.
- Дуже просто, - відповів Паганель. - Перші шукачі золота промивали його так, як це й дотепер роблять в Севеннах у Франції. Нині компанії роблять це в інший спосіб: вони докопуються до самого джерела, до золотодайної жили, багатої на самородки, зерна, платівки; а перші шукачі золота вдовольнялись тим, що мили золотоносний пісок - і край. Вони копали землю, брали ті шари ґрунту, котрі вважали багатими на золото, і, промиваючи їх, відокремлювали коштовний метал.
Промивали ґрунт за допомогою вигаданого американцями приладу, так званої “колиски”: ящика у п’ять чи шість футів завдовжки, який скидався на відкриту труну, з двома відділками. У першому відділку один над одним розміщено декілька решет, що нижче, то густіше. Другий відділок мав особливу форму - звужувався донизу. В верхнє решето насипали пісок, тоді наливали води й починали руками гойдати “колиску”. Камінці залишались на першому решеті, дрібний пісок і золоті зернятка - на інших, густіших, а розріджена земля разом з водою виходила геть крізь вузький отвір у денці другого відділку. От яким приладом користувались шукачі золота за тих часів.
- Але його ще треба було придбати, - зауважив Джон Манглс.
- Звичайно таку колиску купували в тих, хто забагатів чи, навпаки, зруйнувався, або ж обходилися без неї, - відповів Паганель.
- Чим же тоді її заміняли? - спитала Мері Грант.
- Залізним листом, дорога Мері, звичайним залізним листом. Вони за його допомогою віяли землю так, як віють збіжжя, тільки замість пшениці назбирували іноді зерна золота. В перший рік видобутку золота чимало емігрантів збагатилось, не витрачаючись на інші прилади. Бачите, друзі, то були чудові часи, хоч пара чобіт і коштувала сто п’ятдесят франків, а за склянку лимонаду платили десять шилінгів! Завжди виграє той, хто приходить перший. Золота було скрізь досхочу - і на поверхі землі, і на дні струмків, що текли по золотому руслу, навіть на вулицях Мельбурна: настилаючи брук, уживали дрібний золотоносний пісок. Отож з 26 січня до 24 лютого 1852 року з гори Олександр до Мельбурна перевезли під державним конвоєм дорогоцінного металу приблизно на 8 мільйонів 238 тисяч 750 франків. Це становить пересічно 164 тисячі 725 франків щоденного видобутку золота.
- Майже стільки, скільки дістає на свої потреби російський імператор, - сказав Гленарван.
- Ото бідаха! - зітхнув майор.
- А траплялося таке, щоб хто враз забагатів? - спитала Гелена.
