Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
— Я сьогодні пригадав один давній вірш, — почав Кнехт, — чи то пак кілька рядків з нього. Ти часом не знаєш, де його можна знайти цілого? І він процитував: Готовий будь навіки до прощання…
Тегуляріусові не треба було напружувати свою пам’ять. Він зразу ж пригадав вірша, підвівся й дістав з шухляди рукопис Кнехтових творів, авторський рукопис, який друг сам колись подарував йому. Він погортав його, витяг дві сторінки з першим варіантом вірша й, усміхаючись, подав їх Магістрові: — Будь ласка, Превелебний, ось він. Уперше за стільки років ви зволили пригадати цей свій твір.
Йозеф Кнехт уважно, навіть трохи схвильовано розглядав сторінки. Колись, ще студентом, навчаючись у Східноазіатському інституті, він списав їх рядками віршів, і ось тепер на нього дивилося з цих аркушів далеке минуле. Все — трохи вже пожовклий папір, юнацький почерк, викреслені й виправлені місця в тексті — нагадувало про давні дні, які він майже забув і які тепер застережливо й болісно ожили в його пам’яті. Він, здавалось йому, пригадав не тільки рік і пору року, коли народились ці рядки, а навіть день і годину, той настрій, те почуття сили й гордості, що сповнювало його тоді, робило щасливим і вилилось у вірш. Він написав цей вірш одного з тих особливих днів, коли його опанував душевний стан, який він звав «пробудженням».
Видно, заголовок виник, коли самого вірша ще не було. Він був написаний великими, розгонистими літерами і складався з двох слів: «Переступай межі!» І аж згодом, в інший час, в іншому настрої і за інших життєвих обставин цей заголовок разом із знаком оклику був викреслений, а замість нього дрібнішими, тоненькими й скромними літерами написаний Інший: «Щаблі».
Кнехт пригадав, як він тоді, окрилений ідеєю свого вірша, написав слова «Переступай межі!» — то був заклик і наказ, настанова собі самому, наново сформульований і підтверджений намір підпорядкувати цьому гаслу всі свої вчинки і своє життя, переступати всі межі, рішуче й радісно долати кожен простір, кожен відтинок свого шляху і, виконавши свій обов’язок, покидати їх. Він тихенько прочитав кілька рядків: Тож переходьмо простори і межі, Ніде не зупинившись на порозі, Бо обрій моря тільки в безбережжі, Бо обрій духу тільки у дорозі.
— Я вже давно забув цього вірша, — мовив він, — і коли сьогодні один рядок випадково зринув у моїй пам’яті, то я навіть не міг пригадати, звідки я його знаю і чий він. Яким він тобі здається тепер? Хоч якось промовляє ще до твого серця? Тегуляріус замислився.
— Якраз цей вірш завжди справляв на мене дивне враження, — мовив нарешті він. — Вірш належить до тих небагатьох ваших творів, яких я, властиво, не любив, у яких мене щось відштовхувало, прикро вражало. Що саме, я тоді не розумів. А сьогодні, здається мені, розумію. Ваш вірш, Превелебний, який ви назвали неначе якоюсь командою «Переступай межі!», а потім, хвалити бога, змінили заголовок на інший, багато кращий, можна сказати, ніколи мені не подобався, бо ви в ньому немовби даєте накази, моралізуєте й повчаєте, як шкільний учитель. Та якби з нього вилучити цей елемент чи, інакше, зняти це забарвлення, то він став би одним з найкращих ваших віршів, я тепер знов переконався в цьому. Заголовок «Щаблі» непогано віддає його справжній зміст, але з таким самим чи навіть більшим успіхом ви могли б назвати його «Музика» або «Суть музики». Бо якщо не брати до уваги його моралізаторського чи проповідницького тону, то це, власне, міркування про суть музики чи, коли хочете, гімн музиці, її постійній присутності в житті, її ясності й завзятості, її жвавості, невтомній готовності і бажанню поспішати вперед, лишати позаду щойно здобутий простір або його частку. Якби ви обмежились цим міркуванням чи цим гімном духові музики, якби ви — вже тоді, видно, охоплені шанолюбством вихователя, — не зробили з цього заклику й проповіді, цей вірш міг би стати справжньою перлиною. А так у ньому, здається мені, не тільки надто багато менторського, повчального, але й, крім того, є одна логічна помилка. Лише задля морального впливу ви в цьому вірші прирівнюєте музику до життя, а це засіб принаймні дуже сумнівний, він перетворює природну, вільну від моралі рушійну силу, яка є основною пружиною музики, в «життя», що прагне виховувати й розвивати нас за допомогою закликів, наказів і повчань. Одне слово, в цьому вірші певний образ, щось неповторне, гарне й величне сфальшовано й використано для повчання, а це завжди викликало в мені почуття опору.
Магістр задоволено слухав друга, спостерігаючи, як той дедалі більше розпалюється, бо любив цей його сердитий тон.
— Може, ти й маєш рацію, принаймні в тому, що цей вірш спирається на музику, — сказав він напівжартома. — Думка про «перехід з простору у простір» і основна ідея мого вірша справді йдуть від музики, хоч сам я цього не знав і не помічав. Не знаю, чи я викривив ідею і сфальшував образ; може, ти й правду кажеш. Коли я писав ці рядки, в них уже йшлося не про музику, а про переживання, про те, що чудовий музичний символ обернувся до мене своїм етичним боком і став у моїй душі гаслом до пробудження, покликом, голосом життя. Імперативна форма вірша, яка тобі особливо не подобається, походить зовсім не від бажання наказувати чи повчати, бо наказ, настанова спрямовані тільки до мене самого. Ти дуже добре знаєш це, любий мій, а якби й не знав, то міг би побачити з останнього рядка вірша. Отже, я щось пізнав, усвідомив, побачив внутрішнім зором і хотів, щоб зміст і мораль цього усвідомлення промовили до мене самого, закарбувалися в моїй душі назавжди. Тому вірш і лишився в моїй пам’яті, хоч я й сам про це не знав. Отже, чи ці рядки добрі, чи погані, а своєї мети вони досягли, настанова жила в мені досі, не забулася. Сьогодні вона зазвучала в мені поновому, це чудове переживання, і твій глум не може його зіпсувати. Але мені вже пора йти. Які гарні були ті часи, друже, коли ми, ще студентами, часто дозволяли собі порушувати правила й до пізньої ночі сиділи, захоплені розмовою. Магістрові вже цього робити не випадає. А шкода!
— Ет, — мовив Тегуляріус, — воното випадає, та тільки хоробрості бракує.
Кнехт, усміхаючись, поклав руку йому на плече.
— Щодо хоробрості, любий мій, то я здатен ще й не на такі витівки. На добраніч, старий причепо! Він вийшов з келії веселий, але, поминаючи понічному порожні переходи й подвір’я Селища, знов споважнів, його опанував прощальний настрій. Прощання завжди викликає в пам’яті картини минулого, і на Кнехта дорогою також найшов спогад про той день, коли він, ще хлопець, тількино прийнятий до вальдцельської школи, вирушив у свою першу прогулянку по Вальдцелю і Vicus Lusorum, сповнений передчуттів і надій. І ось тепер, серед мовчазних, понічному холодних дерев І будівель, серце його стислося від пронизливого, болісного почуття, що все це він бачить востаннє, востаннє прислухається, як затихає і западає в сон таке жваве вдень Селище, востаннє дивиться, як віддзеркалюється у водоймі кволе світло з будиночка сторожа, як над деревами його садка пливуть нічні хмари. Він повільно обійшов усі доріжки й закутки Селища Гри, йому захотілося ще раз відчинити хвіртку й зайти у свій садок, проте він не мав із собою ключа, і це швидко протверезило його й допомогло отямитися. Він повернувся до свого помешкання, написав іще кілька листів, серед них і Десиньйорі, повідомивши йому, що скоро приїде в столицю, потім у глибокій медитації звільнився від душевного хвилювання цієї години, щоб завтра вистачило сили виконати своє останнє завдання в Касталії — поговорити з настоятелем Ордену.
Другого дня Магістр устав тоді, коли й завжди, викликав карету й поїхав. Мало хто помітив його від’їзд, і нікому не видався він чимось незвичайним. Ранок був вологий, напоєний першим осіннім туманом.
Кнехт поспішав до Гірсланда. Прибувши туди опівдні, він попросив доповісти про себе Магістрові Александру, настоятелеві Ордену. В руках він тримав загорнуту в сукно гарну металеву скриньку, яку він узяв із потаємної шухляди свого письмового столу; в ній лежали його відзнаки Магістра, печатка й ключі.
