Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (бесплатные версии книг .txt) 📗
— Двадцять п'ять фунтів! — вигукнув, відсахнувшись, Монкс.
— Я начебто ясно сказала, — зауважила місіс Бамбл. — Та й гроші невеликі.
— Де ж пак невеликі — за якусь нікчемну таємницю, що, може, й не важитиме для мене нічого! — роздратовано вигукнув Монкс. — За таємницю, що вже дванадцять років, а то й більше пролежала десь під спудом!
— Час не псує таких речей, їхня вартість тільки подвоюється, як це буває з добрим вином, — відповіла місіс Бамбл, зберігаючи непохитно байдужий вигляд. — А що таємниця лежала під спудом, то хтозна, є речі, які можуть пролежати дванадцять тисяч або й дванадцять мільйонів літ, а потім вийти на світ божий і явити чимало несподіваного.
— А якщо я віддам гроші задурно? — нерішуче спитав Монкс.
— То ви їх зможете легко забрати назад, — відповіла місіс Бамбл. — Я ж бо тільки жінка; я тут сама, цілком беззахисна.
— Не сама й не беззахисна, любонько, — обізвався містер Бамбл тремтячим від: страху голосом. — З вами я, моя люба. До того ж, — провадив містер Бамбл, за кожним словом цокаючи зубами, — містер Монкс справжній джентльмен і ніколи не допуститься насильства над парафіяльними службовцями. Містер Монкс знає, любонько, що я не молодий хлопчина і, може, сказати б, трохи підтоптався, та вій же чув, — напевне чув, любонько, — що я людина рішуча і стаю дужий, як лев, коли мене хтось роздратує. Досить тільки роздратувати мене…
Говорячи це, містер Бамбл схопив свого ліхтаря, вдаючи рішучість і лють, хоч сполоханий вираз його обличчя промовисто свідчив, що його таки треба роздратувати, і то добре роздратувати, перш ніж він зважиться на якийсь рішучий захід, звісно, коли той захід не спрямований проти слабосилих богадільців чи інших злидарів, яких зігнули в дугу,
— Ти дурень, — сказала на це місіс Бамбл, — і краще тримав би язика на припоні.
— А ще краще було б його відрізати, перш ніж іти сюди, якщо не вмієш говорити тихіше, — гостро зауважив Монкс. — То це ваш чоловік?
— Еге ж, чоловік! — зневажливо підтвердила місіс Бамбл.
— Я так і подумав, коли ви зайшли, — сказав Монкс, примітивши, як злостиво скинула вона оком на чоловіка. — Так воно й краще. Я волію мати діло з людьми, коли знаю, що їх пов'язують спільні інтереси. Я не жартую. А тепер дивіться!
Він витяг з бічної кишені полотняного гаманця, відлічив двадцять п'ять соверенів і посунув їх до жінки.
— Беріть, — сказав Монкс. — Ох, знову цей триклятий грім. Чуєте, він котиться ближче й ближче, от-от торохне над нашими головами. Хай він ущухне, тоді почнете свою розповідь.
Грім і справді прогуркотів мало не над самим дахом. А коли все затихло, Монкс підвів голову і підсунувся, щоб краще почути те, що мала розповісти місіс Бамбл. Обличчя всіх трьох майже торкались, бо чоловіки нахилилися над маленьким столом, а жінка подалася вперед, щоб її краще було чути. Тьмяне світло ліхтаря ще дужче відтінювало блідість їхніх збуджених облич, які в навколишній сутіні здавалися примарними.
— Коли ця жінка — ми її звали стара Саллі — вмирала, — зашепотіла місіс Бамбл, — ми з нею були самі…
— Більше там нікого не було? — так само пошепки перепитав Монкс. — Пригадайте, може, поруч лежала якась хвора чи недоумкувата старчиха, що могла почути, а то й зрозуміти, про що йшла мова?
— Ні, крім мене, не було ні душі, — відповіла жінка. — Коли вона сконала, я одна стояла біля її ліжка.
— Гаразд, — мовив Монкс, пильно вдивляючись їй у вічі. — Розказуйте далі.
— Вона розповіла про одну молоду жінку, — провадила наглядачка, — що кільканадцять років тому народила сина, не тільки в тій самій кімнаті, а й у тому самому ліжку, де тепер умирала стара.
— У тому самому? — тремтячими губами перепитав Монкс, озираючись через плече. — Боже мій! Отак воно буває в житті!
— То й був хлопець, про якого ви вчора говорили з ним, — розповідала далі місіс Бамбл, зневажливо кивнувши головою на свого чоловіка. — Повитуха обікрала його матір.
— Живу? — спитав Монкс.
— Ні, мертву, — відказала, злегка здригнувшись, жінка. — Ще й тіло не охололо, як вона вкрала ту річ, яку мати, вмираючи, благала зберегти для дитини.
— Вона продала її? — у розпачі скрикнув Монкс. — Скажіть, вона її продала? Де? Кому? Коли? Давно?
— Їй забракло сили говорити далі, — сказала місіс Бамбл. — Стара впала на подушку й померла.
— І більше не сказала ні слова? — вигукнув Монкс приглушено, від чого його голос здавався ще страшнішим. — Брехня! Вона сказала ще щось! Зі мною жарти погані! Я вас обох порішу, але дізнаюся, що вона сказала.
— Стара не вимовила більше ані слова, — спокійно відповіла жінка, так наче вибух люті дивного чужинця не справив на неї ніякого враження, чого не можна було сказати про містера Бамбла. — Вона тільки судомно вчепилася в мою сукню, а коли я побачила, що вона мертва, то розтулила їй руку і знайшла в міцно стиснених пальцях брудний клапоть паперу.
— І в ньому було… — перебив Монкс, нахиляючись ще ближче.
— Нічого в ньому не було, — сказала жінка. — То була заставна квитанція.
— На що? — спитав Монкс.
— Стривайте, не все одразу, — відповіла жінка. — Так от, стара спочатку, певно, берегла ті коштовні дрібнички, сподіваючись продати їх з найбільшим зиском, а потім однесла їх у заставу і щороку так чи так розживалася на гроші й сплачувала відсотки, щоб при потребі можна було їх викупити. Та не судилося їй діждатися тієї потреби. Я вже казала: стара померла, стискаючи в руці засмальцьований, зібганий клапоть паперу. Через два дні термін квитанції кінчався. Я теж подумала, що, може, колись матиму користь з тих речей, і тому викупила їх із застави.
— А де вони тепер? — швидко спитав Монкс.
— Ось тут, — відповіла жінка. Немов радіючи, що нарешті може позбутися їх, вона поспіхом кинула на стіл сап'яновий гаманець, де ледве міг би вміститися маленький французький годинник.
Монкс жадібно схопив гаманець і розкрив його тремтячими руками. В ньому лежав золотий медальйон, а в медальйоні — два пасма волосся й золота обручка.
— Всередині обручки викарбувано ім'я «Агнеса», — сказала жінка. — Далі залишено місце для прізвища, а ще далі — число. Як я дізналася згодом, дитина народилася через рік після цієї дати.
— І це все? — спитав Монкс, уважно оглянувши вміст гаманця.
— Все, — відказала жінка.
Містер Бамбл зітхнув з полегкістю, немов зрадівши, що розповідь скінчилась, а про те, щоб повернути двадцять п'ять фунтів, не було й згадки. Він тільки тепер наважився втерти рясний піт, що раз по раз капотів йому з носа.
— Що то була за історія, я не знаю, можу лише здогадуватися, — по короткій мовчанці сказала його дружина, звертаючись до Монкса. — Та й ні до чого воно мені — так безпечніше. Проте я маю до вас два запитання. Дозволите?
— Запитуйте, — трохи здивовано відказав Монкс, — але чи відповім я — це вже інше питання.
— Тобто вже, виходить, трете, — насмілився пожартувати містер Бамбл.
— Чи одержали ви від мене те, чого сподівалися? — спитала жінка.
— Так, — відповів Монкс. — Друге запитання?
— Що ви збираєтеся з цим робити? Ви не заподієте мені лиха?
— Ніколи, — одказав Монкс. — Ні вам, ні собі. Погляньте сюди! Тільки ані руште з місця, якщо вам дороге життя.
Він раптом відсунув убік стіл і, щосили смикнувши залізне кільце в підлозі, підняв біля самих ніг містера Бамбла потаємну ляду. Той квапливо відступив на кілька кроків.
— Зазирніть-но вниз, — запропонував Монкс, освітлюючи ліхтарем чорне провалля. — Не бійтеся мене. Я міг тихесенько спровадити вас туди, якби мав такий намір, бо ви сиділи якраз над лядою.
Заспокоєна цими словами, місіс Бамбл наблизилась до отвору. Цікавість розібрала і містера Бамбла, і він теж насмілився підійти ближче. Під ними вирувала розбурхана зливою річка, її хвилі хлюпотіли об покриті зеленою цвіллю палі, заглушуючи всі інші звуки. Колись тут був водяний млин; буйний пінявий потік бився об трухляві колоди та рештки млинових коліс, шалено рвався вперед і немовби набирав ще більшої сили, долаючи перепони, що затримували його навальний плин.
