Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
Незабаром після того вони поїхали. Зараз вони гостюють у батька Гатерслі. Сподіваюся, містер Гатерслі таки звернув на добру стежину і бідолашна Мілісент не буде розчарована. Її останній лист був переповнений надіями, і, гадаю, надалі вона буде не такою боязкою і стриманою, а він стане добрішим і розсудливішим. Що ж, тоді її надії мають під собою ґрунт, а для мене все це стало розрадою.
Розділ XLIII
10-е жовтня. – Містер Гантингтон повернувся тижнів зо три тому. За день після свого прибуття він здивував мене, оголосивши про намір найняти гувернантку для маленького Артура. Я сказала йому, що це і смішно, й непотрібно, бо поки що сама зможу впоратися: освіта дитини була єдиною втіхою мого життя, а оскільки малювати він мені заборонив, то бодай це міг би залишити мені.
Він сказав, що я вже й так зробила з хлопчика ледь не автомат; я зламала його чудовий дух своєю жорсткою суворістю; і витісню всі веселощі з його серця, і перетворю його на такого ж похмурого аскета, як і сама, побудь він у моєму розпорядженні ще трохи. І бідолашній Рейчел також дісталась своя порція лайки, як завжди; він не може терпіти Рейчел, тому що знає, що вона оцінює його так, як він того заслуговує.
Я опиралася, та він сказав, що уже найняв гувернантку, яка приїжджає наступного тижня. Це була вельми приголомшлива новина. Я наважилась запитати її ім’я та адресу, хто її рекомендував і що його спонукало вибрати її.
– Це панна з порядної родини, – сказав він, – тобі немає чого боятися. Її ім’я Маєрс, якщо не помиляюся, рекомендувала її набожна стара вдова. Я тої панни не бачив, тож не знаю, яка вона собою, та вдова казала мені, що вона дуже любить дітей.
Все це було сказане серйозним і спокійним тоном, та в погляді його я прочитала те, що не віщувало нічого доброго. Подумки я була вже у нашому давньому маєтку, тож не заперечувала.
Коли міс Маєрс прибула, я побачила, що зовнішність її не справляє доброго враження, а поведінка й манери не звільнили мене від упередження, яке у мене вже було до неї. Її знання були вбогі, розум посередній. У неї був прекрасний голос, і вона могла співати, як соловей, досить непогано акомпануючи собі на фортепіано, та то були і всі її чесноти. На її обличчі проглядали хитрість та підступність, голос був улесливий. Вона, здавалося, боялася мене, і здригалась, коли я раптом наближалася до неї. У поведінці вона була ввічлива аж до запобігливості й спочатку намагалася улещати мене, та я швидко поклала цьому край. Її ніжність до свого маленького учня була надто вже силувана, та вона не зуміла завоювати його серце. Її благочестя полягало у тому, що час від часу вона тяжко зітхала і підіймала очі до стелі, промовляючи кілька святенницьких фраз. Вона казала мені, що була дочкою священика і змалку лишилася сиротою, але їй пощастило потрапити до набожної родини; вона із такою вдячністю згадувала про доброту тих людей, що почала докоряти собі за свої жорстокі думки і недружню поведінку і стала трохи лагіднішою, але ненадовго: у мене були поважні підозри, тож я вважала своїм обов’язком наглядати за нею.
Я запитала, яке ж прізвище тих людей і де вони мешкають. Вона назвала звичайне прізвище, та сказала, що вони зараз на континенті, а їхньої адреси вона не знає. Я ніколи не бачила, щоб вона довго розмовляла з містером Гантингтоном, але він частенько зазирав до класної кімнати, коли мене там не було, аби поглянути, як маленький Артур ладнає зі своєю новою вчителькою. Вечорами вона сиділа з нами у вітальні, співала і грала, була дуже уважною до його бажань, хоча розмовляла лише зі мною; та він рідко бував у тому стані, коли з ним можна розмовляти. Якби вона була іншою, то я відчувала б, що її присутність принесла велике полегшення, хоч мені мало бути соромно перед будь-якою пристойною особою за звички свого чоловіка.
Я не казала Рейчел про свої підозри, та вона й сама вміла бути підозрілою. Вона відразу ж сказала мені, що «почуває ворожість до цієї нової гувернантки», і незабаром я побачила, що вона спостерігає за нею так само пильно, як і я. А я й рада була цьому, бо хотіла знати правду: атмосфера Грасдейлу душила мене, і я могла жити лише думками про Вілдфел-Хол.
Аж одного ранку вона ввійшла до моєї спальні з такими відомостями, що я прийняла рішення ще до того, як вона скінчила говорити. Поки вона одягала мене, я розповідала їй про свої наміри, сказала, яка допомога вимагалася від неї, а також давала вказівки, які з моїх речей вона мала спакувати, а що мала залишити собі як винагороду за це раптове звільнення після її довгої та вірної служби.
– А що ти робитимеш, Рейчел? – запитала я. – Поїдеш додому, чи шукатимеш інше місце?
– У мене немає ніякого дому, пані, крім вашого, – відповіла вона, – і якщо я покину вас, то вже не шукатиму нової служби.
– Але я вже не можу дозволити собі жити, як леді! Мені доведеться бути і прислугою, і нянькою.
– Та то пусте! – вигукнула вона. – Вам же потрібна буде прислуга, яка прибирала б, мила посуд, куховарила? Я можу робити все це. І навіть не думайте про платню: у мене є невеликі заощадження, і якщо ви не візьмете мене, то мені доведеться витрачати ці гроші на прожиток або ж працювати на чужих людей, а я до цього не звикла, тож робіть, як хочете, пані. – Її голос дрижав, поки вона говорила, а в очах стояли сльози.
– Мені цього хотілося б найбільше, Рейчел, і я платила тобі, як і будь-якій служниці, та хіба ти не бачиш, що я тягнутиму тебе вниз?
– О, дурниці! – вигукнула вона.
– Крім того, мій спосіб життя буде відрізнятися від того, до якого ти звикла…
– Наче я не зможу витримати того життя, котрим житиме моя пані! Не така я вже й пещена!
– Але ж я молода, Рейчел, та Артур ще юний – нам воно не зашкодить, а от тобі…
– І мені не зашкодить: не така я вже й стара і зможу терпіти злигодні задля тих, кого люблю; стара я тільки для того, щоб думати, що покинула їх у біді та небезпеці, а сама поневіряюся поміж чужими людьми!
– Ну, то не покидай нас, Рейчел! – закричала я, обіймаючи мою вірну подругу. – Ми поїдемо разом, і ти побачиш, чи підходить тобі нове життя.
– Нехай вас Господь благословить, моя пані! – вигукнула вона, ніжно обіймаючи мене у відповідь. – Нам тільки спекатися цього лихого чоловіка, а тоді ми з усім впораємося, от побачите.
– Я теж так вважаю, – відказала я, й отак ми владнали це питання.
Ранковою поштою я послала кілька рядків Фредерікові, благаючи його приготувати притулок, бо планувала поселитися там відразу ж після того, як він отримає ту записку, а ще коротко виклала йому причину мого раптового рішення. Потім я написала три прощальні листи: перший для Естер Гаргрейв, у якому повідомляла їй, що більше не можу залишатися у Грасдейлі чи залишити сина під опікою його батька, а оскільки не хочу, щоб він знав, де ми живемо, то вирішила не казати про це нікому, крім свого брата, через якого сподівалась і далі листуватися зі своїми друзями. Тож я дала їй братову адресу й ніжно попрощалася з нею.
Другий лист адресувався Мілісент; ми були з нею близькими подругами, тож він мав більш конфіденційний характер.
Третій лист я написала своїй тітці, адже треба було якось пояснити їй цей незвичайний крок, та ще й зробити це якомога хутчій, бо вони з дядьком почують про це вже наступного дня, – певне, містер Гантингтон відразу ж звернеться до них, аби дізнатися, що зі мною сталося. Наприкінці я написала, що вже усвідомила свою помилку і не скаржуся на свою долю, а просто не можу терпіти цього далі, бо маю обов’язки перед своєю дитиною: потрібно позбавити її згубного батькового впливу. Навіть в тому листі не написала я, де мешкатиму, щоб вони з дядьком зі щирою душею могли казати, що не знають про це.
Два дні присвятила я підготовці до нашого від’їзду, щоб Фредерік міг мати більше часу, аби приготувати помешкання, а Рейчел устигла спакувати речі. Я мушу взяти з собою всі свої речі, бо грошей у мене геть нема, в гаманці лише кілька гіней. Я нічого не можу залишити; крім того, Рейчел сказала, що всі речі, котрі залишаться після мене, мабуть, стануть власністю панни Маєрс, а це мені було геть не до смаку.
