Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
І справді, трохи підкопавши, об’явили вони великого залізного казана.
— Як же ми його витягнемо? — бідкалася Охрімиха.
— А навіщо його витягати? Ось покришка, треба підняти її. Ми виберемо з казана все, що там є, та й покинемо порожнього казана. Нехай потім хто хоче цмокає над ним губами.
З тими словами приклав Охрім свою лопату під край накривки. Але в ту мить під землею загуло й казан шубовсьнув під землю, залишаючи за собою глибоку яму, котра засипалася відразу ж землею.
— Не дається! — вигукнув Охрім. — То все бісова Кулина!
— Не який інший чорт! — підтвердила Охрімиха.
Обоє, зітхаючи, вибралися з ями, а вслід їм осипалася земля, котру вони випорпали, і могила знову виглядала неторканою.
Щастя було так близько і зникло. Охрімові стало гірко, але він готовий був примиритися з долею і розлучитися з чудовими надіями. Але не такою була його половина. Вона була впевнена, що тільки підступи Кулини завадили їм. І наступного дня, коли чоловік погнав худобу на пашу, подалася до сусідки.
— Бог з вами, сусідко, — сказала Охрімиха, — не захотіли ви нам добра. Бог з вами.
— А що, не дався скарб? — спитала Кулина, не відаючи й досі, наскільки була близька до істини.
— Не дався з вашої ласки! Якщо вже в тім силу знаєте і, коли вам самим не треба, то, будьте ласкаві, не заважайте нашому щастю. Самі помисліть, у нас малі діти, їсти всім хочеться, а нестатки… черевиків нізащо купить. Паніматко! Будьте милосердні! У ваших руках наша доля! Дозвольте взяти скарб! Бо ж то, певно, така воля Божа, щоби той скарб таки нам дістався. А що він не дався, то се ж тільки тому, що ви не дозволяєте. Паніматко! Змилуйтесь! — І Охрімиха поклонилася Кулині в ноги.
Тільки тепер почала Кулина розуміти, що її сусіди і справді шукали скарбу. Треба тепер хитро вивідати їхню таємницю. Кулина, ані зморгнувши, повела розмову так, наче б і справді усе знала:
— А чому ж ви не прийшли до мене та й тоді не поклонилися? Чого мене дурили? Таже ж ти казала, що город маєш копати, а я тобі кажу: брешеш, не город копати, а скарби шукати. А ти зачала божитися да клястися, що ні. Ото за се тобі й не дався скарб.
— Наша провина! — клялась Охрімиха. — Простіть!
— Ну, говори, — сказала Кулина, — як усе було. Та дивися не бреши. Я все наперед знаю, а тільки покори від тебе чекаю. Коли знову збрешеш, то я тебе козою зроблю.
Перелякана Охрімиха розповіла їй усе, як було, ще й дуже боялась чогось забути, чи перекрутити, бо вже так їй не хотілося ставати козою.
— Без мене ви нічого не зробите, — сказала Кулина. — А зі мною і скарб дістанете, і на користь його собі повернете. Слухайте ж, нікому щоб ані мур-мур! Самі щоб не йшли, а коли я покличу, тоді й підете зо мною. Тепер зовсім не час скарби копати, треба молодого місяця дочекатися.
Охрімиха повернула додому зі свіжою надією, що як не тепер, то на молодика, а все ж таки дістанете скарб. І знову у її уяві заряхтіли коралі, хрести й різні коштовності.
Та Кулина була не в тім’я бита, вона й не думала, та й не вміла помагати Охрімисі, а вирішила повернути на свою користь чужу знахідку. Переказала вона все своєму чоловікові Пархіму. Обоє, втішені, вирішили наступної ж ночі їхати копати скарб.
— А що ж ми будемо робити, коли, як бачиш, скарб не дається? — спитав Пархім, опам’ятавшись після першого враження. — Хіба ти якеєсь слово знаєш?
— Чула я, — сказала Кулина, — від старих людей, коли ще дівувала, що скарби не даються через гріхи наші. Можуть лише взяти його такі руки, котрі зроду не грішили. От ми візьмемо із собою свою Оксанку, їй всього дев’ять літ, вона ще не встигла нагрішити й Бога нагнівити. Як докопаємося до казана, то й примусимо її вибирати звідси все, що там є.
Настала ніч, Пархім запряг свою шкапу у віз, сів із жінкою, а коло себе дівчинку посадили. Приїздивши до могили, взялися вони прудко копати.
— Чи ти ба! — вигукнув Пархім, викопавши яму з півсажня. — Як легко копається! Начеб хтось зісподу землю допомогає викидати.
— На що вже і я, жінка, а ось утоми не чую.
Копають вони годину, копають другу, ось уже викопали яму сажнів на чотири. Раптом Кулинина лопата вдарилась об щось залізне.
— Скарб! — вигукнула вона.
— Скарб! — вигукнув Пархім.
Почали зони дружно обкопувати землю і з’явився перед ними здоровенний залізний казан.
— Тепер іди сюди, дитинко, — покликав Пархім. Він узяв дівчинку і посадив коло казана.
— Бери на своє щастя.
Дівчинка без зусиль відкрила покришку казана, перед очима втішеного подружжя в казані були до самого верху срібні гроші.
— Твоє щастя! Твоє щастя! — повторювали обоє. — Вибирай та нам подавай.
Мати квапливо вистрибнула з ями, розстелила на возі рядно і наготувала лантухи. Дівчинка жменями подавала гроші батькові, а батько — матері. Таким чином небавом наклали вони піввоза. Казан виявився дуже глибоким. Дівчинка, нагинаючись, не могла уже досягнути грошей. Тоді батько посадив її в казан. Ледве тільки дівчинка простягла з казана ручки, повні грошей, раптом покришка миттєво зачинилася і казан з гуркотом провалився під землю, котра враз почала осипатися.
Жалібний крик дитини лунав з-під землі:
— Ой, тату! Ой, мамо! Ой, тату! Ой, мамо!
Батько мов божевільний вистрибнув з ями і вслід за ним запалася випорпана земля, могила стояла наче неторкана. А з могили лунало жалібне:
— Ой, тату! Ой, мамо!
— Сатана! Диявол! Візьми свої прокляті гроші! Віддай мою дочку! — голосила зрозпачіла мати. — Візьми мою душу на додаток, тільки дочку віддай! — Вона перекинула гроші з воза на землю. — Копай! Копай, Пархоме! Дитина ще жива! Дідько взяв її за гроші! Нехай віддасть назад нашу дочку, а ми йому вернемо всі його гроші!
Пархім кинувся копати знову, з відчаєм взялася за роботу й Кулина — і знову, наче хтось зісподу їм землю піднімає, ще легше копається, ніж раніше. Слава Богу, крики дитини чулися усе ближче й ближче. Ось нарешті дзвінко брязнула лопата.
— Жінко! Кидай сюди гроші!
Пархім обкопував казана, а жінка потягла рядно з грошима до ями. Та казан раптом знову з гуркотом запався під землю. Жалібний плач дитини лунав звідси і краяв батькам серце:
— Ой, тату! Ой, мамо!
— Та що ж се таке! — забідкалися батьки. — За що ж ми загубили свою дитину?! Будемо молитися Богові.
Согрішили ми перед Господом. Будем каятися, просити прощення й милості.
Пархім виліз із ями і в ту ж мить вона наповнилася землею, мов і не було її тут ніколи. А глибоко з-під землі лунало:
— Ой, мамо! Ой, тату!
Жалібний крик дитини краяв їм серце.
— Загинула! Загинула! Нема рятунку! — у відчаї голосила мати, схопила себе за волосся і з диким сміхом щодуху кинулася бігти полем.
У важкій знемозі стояв Пархім над грошима. Світання прогнало нічну темряву. Голос дитини в могилі відлунював начеб усе далі, все далі, доки нарешті не став настільки слабким, що Пархім уже й сам не знав, чи чує він його насправді, чи се тільки у вусі дзвенить. Аж ось і зовсім зник. Погляд Пархіма упав на гроші.
— Гроші! Прокляті гроші! Сатанинські гроші! Продав я за вас і душу свою. Але… більше як на півкопи лиха не буде… Буду ж я з вами жити-проживати, добра світового уживати, поки чорти за вас у смолу не потягнуть.
І зібрав Пархім гроші, поклав на віз, прикрив рядном та й поїхав додому.
— Ото дурна жінка, — думав собі, — куди вона погнала? Ще чого доброго втопиться чи так пропаде. А, чорт з нею. З грошима й друга буде. Невелике цабе — жінка. Аби гроші, то їх і сотня знайдеться. А мені тепер що робити? Хіба піти до пана та відкупитися?.. Ні, стривай, дурню! Не так. Пан почне випитувати, де гроші взяв… Станеш брехати — висіче… Хоч-не-хоч, а зізнаєшся. А коли зізнаєшся, то пан і гроші забере, і волі не дасть. А я лучче приховаю гроші й нікому не скажу, та найду такого зуха, щоб мені фальшиву бомагу написав. Тоді я з тою бомагою та з грошима завіюся кудись так, що й… і заживу, як пан. Поставлю каменицю білу, в купці запишуся, чаї буду пить кожен день…
