Коні не винні (збірник) - Коцюбинский Михаил Михайлович (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
Йому трохи соромно стало за Ферапонта.
Мовчки полежав, заплющивши очі.
«А тепер що?»
Одкрив очі і подивився на стелю.
Одповіді не було.
В венеціанське вікно лилося сонце широким потоком, в сизій муті його крутились пилинки, в їдальні гриміла посуда. Накривали до столу. Аркадій Петрович прислухавсь мимоволі, як стукали там чиїсь каблуки, пересувались стільці, тонко дзвеніла склянка. Все було як завжди, життя йшло буденним, звичайним темпом, і чудно думати було, що станеться якась переміна. Однак вона мусила статись. Се вливало двоїстість у його настрій. Знову збирав всякі тривожні дрібниці – нахабний вираз у Савки, Ферапонтову впертість, неувагу до нього стрічних селян, – і йому хотілось, щоб невідоме «завтра» прийшло нарешті й поставило гру, гостру й небезпечну. Як він буде завтра триматись? Буде стріляти і боронитись чи спокійно оддасть мужикам землю? Не знав. І в тому, що він досі сього не знав, помимо всяких теорій, таїлась цікавість неминучого завтра.
Вийняв годинник і подивився.
– За десять дванадцята буде, – сказав наголос. «Значить, – подумав, – лишилось менше доби».
Завтра… Уявив собі раптом завтрашній ранок… Насуне з галасом на подвір’я ціла громада, верещатиме тонко жінота, здіймаючи сварку за землю… діти почнуть заглядати у вікна та лазить по ґанку, мов на свойому…
Ще раз вийняв годинник.
Минуло чотири хвилини.
– Ху-ху!..
Піднявся з кушетки на розбитих старечих ногах і підійшов до вікна.
Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вітрі, байдужі до того, хто володітиме ними, зроду звиклі до мужичих лиш рук.
За обідом Антоші не було.
І знов кабінет. Знов озивалась «дворянська кров», говорив розум, промовляло сумління, по-свойому кожне, а під всім тим тліла гостра цікавість, що буде і як воно буде. Заснував хату димок сигари, замережив поміст петлями кроків, наситив повітря думками, а все ж завтрашній день твердів у ньому, як куля, яку, не розрізавши тіла, не можна дістати.
Через подвір’я промчався Антоша, покритий пилом, на мокрім коні, і чутно було, як прийшов просто у хату Софії Петрівни, а в столовій тим часом лагодять їсти для нього.
«Вже небагато лишилось… ніч і кілька годин», – позирав на годинник Аркадій Петрович.
Тіні росли. Сонце збиралося сідати за стайню. Пастух пригнав з поля худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вим’я та круті роги. Лошата стрибали на зеленім дворі.
«Невже завтра і се не моїм стане?» – з сумом подумав Аркадій Петрович і раптом почув, що Ліда говорить:
– Ти не тривожся, тату, але…
– Що таке? – обернувся він швидко до дочки.
Вона стояла у дверях з блідим обличчям мадонни і скорботно розтягала уста.
– Не треба тривожитись дуже… прийшли козаки…
– Як… козаки?
– Губернатор прислав… Стоять на дорозі…
Аркадій Петрович аж одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навіть лисину запалила, а серед того пожару біліли жовтаві вуси і сердито плавали очі, сиві, злинялі, як замерзлі озерця.
– Що ж се таке? Я не просив… А, розумію, се проти мене змова… Чорт… я не попущу… Покликать Антошу…
Він навіть руку підняв, суху, панську і білу руку, якою наче збирався побити Антошу.
– Я думаю, що… – розгубилась налякана Ліда.
Вона щось хотіла казати, щоб заспокоїти батька, але він бігав, як роздратований півень, що б’є себе крильми і витяга шию перед завзятим боєм:
– Подать Антошу!
Запорошений й впрілий, на розбитих сідлом ногах став в дверях Антоша. За ним ховалась стривожена мати.
– Ти навів козаків?
– Я чи не я, се, тату, не важно, – засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги в офіцерських штанах.
– Ага! Не важно… Ну, добре. Так я ж вам покажу… Я прожену їх швидко… Пустіть! – кричав він на всіх, хоч його ніхто не тримав, і бігав по хаті, наче зовсім утратив розум.
– Аркадій… заспокойся, Аркадій… – благала Софія Петрівна, розставляючи руки у дверях. – Ти ж бачиш: ніч, люди йшли стільки, стомились, голодні, мужики їх не приймають в село… як же так можна…
– А! Що мені люди… хороші люди!.. У мене – і козаки… Пустіть мене зараз…
– Але ж, тату, мені здається, що… – вмішалася Ліда.
– Прогнати не трудно, – перебив Ліду Антоша, – тільки що вийде з сього… Паші в селі тепер не дістанеш, та й мужики добровільно не дадуть… хіба грабувати будуть… Коли ти сього хочеш, то проганяй…
– Ах, бідні коні, – зітхнула Ліда, – що ж вони винні…
– Що ти сказала? – спинився проти неї Аркадій Петрович, піднявши брови.
– Я кажу, тату, що коні не винні…
– Їх би можна поставить на ніч під намет коло стайні, – обізвався Антоша.
– І дати оброку… не збідніли б од того… – додала Софія Петрівна.
– Залишіть, прошу, свої ради при собі! Мені їх не треба… – носився по хаті Аркадій Петрович, хапаючи голову в руки. – Я і сам знаю, що коні не винні, – спинився він коло дочки. – Се ти правду сказала. Коні тут ні при чім… ну, і що ж з того?
Але він був уже непевний, вже наче зів’яв. Кров одступила на місце, вуси зіллялись з лицем, очі втратили твердість холодного льоду, там вже світилось щось покірне і винувате, коли підняв їх на сина.
Завагався хвилину і несподівано запитав:
– А стане ж у нас оброку?
– Я розстараюся вже… І сіно маємо свіже.
Не чекаючи далі, Антоша зник в сінях.
– Навести козаків!.. – знизав плечима Аркадій Петрович, знов заходивши по хаті. – Я… й козаки!.. Хто б сьому повірив?..
В його рухах вже не було таких гострих, як перше, ліній.
Гнів зірвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленій люті, а далі слизнула і з легким шипінням поповзла піною по пісочку.
Крізь одчинені двері доносилось іржання голодних коней, що вступали у двір, і бряжчало оружжя на козаках.
«Страшний день» починався зовсім не страшно. Під вікнами бились і цвірінькали горобці, сонце встало таке веселе, що сміялись вікна, стіни і навіть постіль, де спав Аркадій Петрович. Ще не одягшись, він підбіг до вікна. Тепле повітря м’яко штовхнуло його у груди, а очі зразу спочили на довгім ряді кінських блискучих задів. Кремезні козаки, в одних кольорових сорочках, чистили коней, і сонце грало на їх голих по лікоть руках, на засмалених шиях, на розлитій навколо воді.
Він дивився на сонце, на свої ниви, на масу ніг, кінських й козацьких, що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамір пташок, фиркання коней, грубі лайки войовників і раптом почув, що він голоден.
– Савка! – гукнув він на цілу хату. – Принеси каву!.. – І шуснув назад у постіль, щоб ще хоч трохи поніжить старече тіло.
А коли Савка приніс, він любовно поглянув на пахучий напій, понюхав теплий ще хліб і вилаяв Савку, що кожушок на сметанці занадто тонкий.
Мишка солодко спала, звернувшись клубочком, в ногах на постелі.
Березень 1912, Капрі
Хвала життю
Нарис
Минуло трохи більш року, як землетрус обернув пишну Мессіну в груду каміння. Була весна, море було спокійне і синє, небо – так само, сонце обливало помаранчеві сади по горбах, і, дивлячись з парохода на сірий труп міста, я не міг уявити собі тої страшної ночі, коли земля у грізнім гніві так легко струснула з себе величний город, як пес струшує воду, вилізши з річки.
Ступивши на землю, я сподівався стрінути тишу і холод великого кладовища і був здивований дуже, коли побачив осла з повними кошиками на спині, що переступав обережно через каміння розмитого бруку, тримаючись холодку од зруйнованих стін прибережних будинків.
За ним біг хлопець і з сицилійським жаром кричав:
– Cipolla! Cipolla!.. (Цибуля! Цибуля!).
До кого гукав він? Кому хотів продавати? Чи не камінням отим, що були спаяні перше в суцільну стіну, а тепер знову почали жити окремим життям?
Однак надходили люди. Несподівано з вулиць, з безладної груди каміння випливали чорні постаті і нечутно ступали по гарячій землі. Купками й поодинці. Йшли якісь дами в довгих чорних вуалях, з мертвим, застиглим обличчям, похмурі робітники, і їх суворість наче замикали чорні костюми аж до краваток з крепу. Тонкий залізний стовп ліхтаря неприродно нахилявся над ними, немов придивлявся зверху скляними очима. З одного боку м’яко хлюпало море, з другого висіли потріскані стіни палаців, без вікон й дахів, з дверима, що до половини завалені грузом. І знову сунулись чорні мужчини й тихі жінки, наче черниці, немов гості похоронні ішли комусь віддавати останній привіт. Чим далі я посувався, тим частіше стрічав сей люд в жалобі, тим виразніше я почував, що щось мене мулить.
