Людина біжить над прірвою - Багряный Иван Павлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗
Шлях за сільцем ішов у степ — у рябий степ, укритий мерзлою чорною ріллею й латками снігу. Максим не пішов туди. Він звернув на бічну доріжку, що вела в чисту снігову пустелю лугу, за яким маячіла темним обрисом стіна лісу, й пішов тією доріжкою.
Це так у пісні співається. А в дійсності це була така-от собі звичайна доріжка. І тільки тому, що вона крутилася попід гаєм, пісня зринула та й снувалася в Максимовій голові. Снувалася журно й зовсім недоречно. Але зовсім-ніби й правильно. Щодо «слізоньок», то це якраз і було недоречно, бо саме це відганяв від себе геть Максим. Йому пригадалися тюремна камера й друг Микола — на Холодній Горі. Там вони сиділи й співали багато пісень. А серед тих пісень була одна, ще ліпша, ніж ця, Миколина улюблена — «Забіліли сніжки, забіліли білі»… Це чи не найтрагічніша з усіх пісень. Вона, мабуть, найбільше підходяща була б от тепер. Але тільки тому, що вона така безмежно трагічна, від якої ридати хочеться, Максим гнав і її з думки геть. Геть! Усі ці тужливі пісні добре співати за чаркою горілки, в рідному колі, щоб було з ким разом сумувати й мріяти розчулено, а то й поплакати та пожаліти себе взаємно. Або ж співати з товариством у такому стані, коли ще докладно не відомо, як з тими «сніжками» буде. Але коли от перед тобою вже справді, та ще так-от, забіліли сніжки і вже тобі побіліло в очах і на губах, а біля тебе нікого нема — не то, щоб слухати, а бодай щоб хоч колись посвідчити, де ж ти дівся, — то тоді таку добру й правдиву пісню може співати тільки якийсь безнадійний скиглій, що навіки вже втратив почуття гумору.
Тому Максим із усього їхнього з Миколою тюремного репертуару вибрав іншу пісню — саме ось оцю, про доріжку, що йде попід гаєм. Власне, він і не вибрав її, вона сама вибралася — зринула та й бриніла собі. Максим тільки не заперечував, бо вона була до серця.
Доріженька петляла, а пісня линула рівно — сувора пісня рішених на все.
Це мужня пісня. Не весела, але й не слізна. Сувора. І могутня в своєму ритмі. Це тобі не «забіліли сніжки…». От поміряємось на тих палицях із черешневих гілок, і тоді вже не нарікай, брате. Зціплюй зуби й смали просто в салдати. «Бачили очі, що купували». Отож — чеши навпростець. Переможеш — житимеш. Не переможеш — трупом ляжеш…
Так, це пісня тих, що ходять тяжкою ходою вперед і ніколи вже не вертаються назад.
Це, може, пісня й про нього…
Але Максим не співав її. Навіть і не мугикав. Він собі йшов, а пісня теж ішла поруч. Пісня сама собою, а він сам собою. То, либонь, співав пісню Микола, друг його вірний, відважний і завжди до кінця рішений. Під цю пісню Миколину Максим і йшов собі далі, як вела його «доріженька попід гаєм».
Але йшов він зовсім не попід гаєм, а лише дивився на гай, що сизів ген там за лугом. Тим часом навколо були самі верболози, очерети, попрострілювані одинокі берези, порозкидувані й поламані рибальські верші біля старих ополонок… Ось натрапив на забутий і подертий невід, розвішаний на латах та стовпах… Потім — якесь череп'я… Далі — недогризений собаками дохлий кінь… Ще далі — свіжа ополонка… Раптом — тин. І нарешті раптом — хата! Максим аж здригнув, — хата виступила несподівано з-за густого очерету та кущів верб і переступила дорогу.
З якої речі хата? Ага. Лівий берег тут нагло висунувся далеко в луг мисом і перетяв дорогу Максимові. А скраєчку того мису приліпилось село, і крайня хата з того села, відбігши від усіх, зійшла от униз і стала аж біля ополонки.
Двері в хаті були відчинені навстіж у сіни, а з димаря йшов димок.
Максим пильно озирнувся навколо, по всіх сумежних городах і на луг — чи немає ніде нікого? А переконавшись, що ніде не було жадної живої душі, швидко попростував у сіни. З сіней відчинив двері в хату.
— Добридень…
— Добридень.
І більше ні слова у відповідь. І Максим ні слова. Сів собі на лаві, блаженно простяг ноги і, нічого більше не бажаючи, тільки отак сидіти, дивився просто себе, в розтоплену піч…
Помалу пошукав очима, хто ж то сказав йому «добридень». Посеред хати сидів чоловік і крутив однією рукою жорна. Друга рука була на перев'язі. Він був молодий, нахмурений, у військових штанях. Крім нього, в хаті не було більше ніякої живої істоти. Чоловік крутив собі жорна — і ні пари з уст. Потім зупинився й подивився запитливо на гостя.
— Трішечки б води… — попросив хрипко Максим, аби подати бодай якусь «причину», чого ж це він забрів сюди. Тим часом очима блукав по хаті. Безсмертна українська хата! Зворушливо-трагічна «національна святиня», гордощі всіх «пророків» і «апостолів» його бідолашної нації!.. Чорна й перекошена, з манюсінькими запотілими віконечками, з мокрою слизькою глиняною долівкою, з купами сміття й лахміття в закутках, холодна, вогка, ще й з смердючою помийницею біля дверей… Апотеоза злиднів!
Але все ж таки як у ній гарно. І сумно, і гарно.
Господар подав води. Поки Максим пив, він пильно-пильно дивився на нього, на його репані закривавлені губи, на босі й теж репані ноги, чорні від синців, закипілої крови й бруду, дивився на його вогке лахміття… Потім зітхнув тяжко і проговорив з тривогою й безмежним співчуттям:
— Я теж учора тільки прийшов. Отак… — І враз із притиском і з щирим попередженням:
— Слухай, чоловіче добрий!.. (Озирнувся). Вчора німці в цьому селі ось наловили чоловіка з сорок нетутешніх…отаких от… нашого брата все… І всіх розстріляли!.. Як партизан… Чи ясно?
— Ясно… — прохрипів Максим. Помовчав. — Яке ж це село? — спитав, щоб коч зорієнтуватися, де ж саме він. Щодо події, про яку почув, то він вірив цьому чоловікові і відразу зробив належні для себе висновки. А господар чисто по-вояцькому, по-товариському дивився Максимові в очі діловито й ніби питав: «Що ж тут робити, га?»
— Нічого, — сказав Максим. — Дякую, брате. Я вже піду… Скажіть тільки, чи лугом є дорога?
— А навіщо вам дорога? Ви смаліть навпростець. Хоч дорога теж є… Ворсклою, льодом…
Та, глянувши на Максимові ноги, аж скрутнув головою. І кинувся по хаті. Понишпорив під полом, а тоді облишив і зашарудів по столі.
— А підождіть трішки…
Він щось шукав на столі, в миснику й аж захвилювався:
— Ти скажи!.. Ані шматочка. Оце мелю, бачиш… Почухавши розгублено потилицю, облишив стіл з мисником і кинувся знову шукати під полом, під припічком та по всіх кутках. Бурмотів:
— Господи! Хоч би ж хоч якісь старі шкарбани!.. От ти біда!..
Шукав, шукав, але й тут даремно — нічого не знайшлося, крім самих дитячих шкарбанців та якогось дрантя. Нарешті випростався й, витерши піт із чола, ніяково розвів своєю єдиною рукою:
— От, брат, яка єрунда…
— Нічого, — сказав Максим. — Не турбуйтеся… Прощавайте…
— Прощавайте…
Максим вийшов з хати й пішов.
Та не встиг Максим зайти й за очерет, як його догнав господар з якимсь лантухом і з мотузкою в руці.
— Нате потримайте, — подав він мотузочок Максимові. А тоді наступив на лантух ногою й одним махом роздер його надвоє.
— Ось, на хоч онучі, чоловіче!.. Обмотаєш ноги. Це замість чобіт. І мотузочком оцим обв'яжеш…
З тими словами подав роздертий лантух Максимові, додавши з судною посмішкою:
— Чим багатий, брат, тим… — і, не договоривши, махнув рукою.
Максим узяв онучі й не знав, що йому й сказати… А як підвів голову — господаря вже не було: зник за очеретами.
Та й хіба можна те, що хотів висловити Максим, сказати словами, пустими й зітертими, як мідні шаги, словами?
Максим узяв онучі й мотузок під пахву й швидко пішов через луг. Пішов швидко головне тому, що боявся, щоб, бува, не заплатити господареві за добро злом. А це могло статися, коли б його тут ось із оцими онучами схопили німці чи інші «добрі люди».
