Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор (полная версия книги txt) 📗
Усе, що робилося з Кулішем, було безглузде: були безглузді його одчай, його духівниця, його думка про смерть.
«Ця роль, яку напустив на себе Куліш, — нотує С. Єфремов з приводу тодішнього становища Кулішевого, — не дає нам перейнятись жалощами до його, справді жалісного тоді, становища. Навіть розмова про смерть, приготування до неї, навіть і це лишає читача холодним: не віриться, що драма закінчиться трагічно, і, навпаки, зростає певність, що все обійдеться благополучно й духівниця та передсмертні накази будуть зайві: Куліш сам, видимо, почував, що йому не вірять, і в листі до Каменецького зривається у нього навіть докір:
— Ви все вважаєте за жарти, що робиться в моєму серці!
Усі одчайдушні настрої тодішні Кулішеві були навмисні, вигадані, безпричинні й безглуздо безпідставні. Він мандрував у реально неіснуючому.
Але що це змінювало?
Одчай залишався одчаєм, трагізм залишався трагізмом, біль залишався болем. Безглуздий і безпричинний, уявлений біль можна переживати так само гостро, як і фізичний біль, а може, ще й гостріше.
Є актори, що, виконуючи на сцені трагічну роль, після вистави гублять свідомість і почувають себе остаточно виснаженими, неначе те, що вони грали на сцені, пережили вони справді.
Трагічні ілюзії наповнювали Куліша героїчними почуттями й патетичними переживаннями. Йому здавалось, що його неспокій перейшов усі міри й усі межі. Дні, що їх провів Куліш за кордоном у Кенігсберзі та Берліні, чекаючи на Марка Вовчка, він прожив у напруженому стані, як у гарячці.
Він послав телеграму до Каменецького, запитуючи його про Марка Вовчка, але, приїхавши з Кенігсберга до Берліна, відповіді на свою телеграму не дістав. Це його страшенно стурбувало.
— Припустімо, — писав Куліш у листі до Каменецького з Берліна 30 квітня 1859, — що Марія Олександрівна була хора чи схвильована, чи що б там у неї не було в душі, то Вам треба було негайно передати її слово або ж Ваше власне про неї. Як можна не відповідати на телеграфічну депешу? Я в повному одчаї. Я бачу, що тільки сам я для себе друг, а більше ніхто не хоче. Ви вважаєте за жарти, що відбувається в моєму серці… Ах, як Ви підірвали мене своєю мовчанкою на депешу.
Чи варто жити? Чого варте життя?
Куліш дає Каменецькому останнє розпорядження:
— Духівниця моя в столі разом з іншими документами. Коли прийде звістка про мою смерть (а я зроблю, щоб поліція повідомила формально), то Олександра Михайлівна одразу повинна ввійти в володіння друкарнею, а Вас прошу бути за її повірника — постарайтеся звести кінці так, щоб не було сорому на моєму йменні. Тарновському 3500. Продайте або ж віддайте в заклад друкарню чи як хочете, тільки щоб відразу було відомо Тарновському, що борг йому буде заплачено. Надії Михайлівні [сестра Олександри Михайлівни] щось і Василю Білозерському. Ось і все. Сподіваюсь, що після моєї смерти Кожанчиков [петербурзький видавець] або ж хтось інший заплатить щось за мої твори. Це забезпечить хоч трохи Олександру Михайлівну.
Так! Життя не витанцювалося. Життя склалося надто безглуздо, надто холодно, надто непривітно!.. Куліш підбиває підсумки своєму життю.
Він пише:
— Не таїть справжньої причини моєї смерти: я не соромлюсь її, і один дурень буде з неї сміятись. Згага любови була в мене від самого юнацтва, але кепське виховання та злидні не дали мені змоги найти по собі жінку. Я вибрав Олександру Михайлівну навгад, я покохав її на віру. Її безглузда мати не давала мені з нею зблизитись і пізнати її, а їй дати себе пізнати. Звідсіля вічне моє прагнення, вічне почуття незадоволення життям. В Марії Олександрівні та сама омана, тільки з іншого боку. Вона спочатку захопилась мною як людиною вищою від інших, а коли зустріла людину, що здалася їй ще вище, вона охолонула до мене, але, охолонувши, тримала мене й далі, Бог зна чому й для чого, дуже близько коло себе. Вона ніколи не давала мені „разувериться“ в її любові… Але Ви все знаєте. Її легковажність і зрадливість загубили мене. Життя мені обридло. Я холодно вирішую припинити його. Нічого не бачу втішного в прийдешньому, окрім надмірних мук душевних.
— Остання моя думка й останнє піклування моє про Олександру Михайлівну, що глибоко мене любила, та не могла задовольнити своїм коханням. Ревнощі її були надто природні: я вічно прагнув якоїсь іншої любови. Коли це гріх, то мене за нього покарано надто жорстоко. Ви були за свідка моїх страждань, але ті страждання — ніщо в порівнянні з холодною мукою, що затьмарює мені все, все на світі.
Отже, смерть!
— Обручку Марії Олександрівни й хрестик унесу з собою.
— І, вмираючи, люблю цю жалю гідну жінку, що для неї готується найнещасливіше прийдешнє. Як гаряче бажав би я одвернути це від неї, принісши в офіру всього себе, всього!
Куліш не витримує тону.
— Але, може, я ще лишусь жити; може, я переможу свою тугу й полегшу свого часу страшну долю Марії Олександрівни.
1/14 травня Куліш одержує нарешті сподівану телеграму від Каменецького з Берліна.
— N’esperez rien.
— Не сподівайтесь ні на що!
Одержана телеграма, попри всю свою остаточну безнадійність, заспокоює його.
Є натури, що не виносять невизначености. Вони ладні прийняти найгірше, але їх катує непевність. Знати — то є для них найкращий вихід зі становища. Куліш належав до таких натур. Він казав про себе:
— Найприкріше для мене становище — невизначеність.
Телеграма Каменецького з’ясувала ситуацію й розв’язала сумніви.
Лист Куліша з 1/14 травня цілком лагідний, стриманий і поміркований. Гаразд!.. Він приймає все! Він пристосується до обставин.
Куліш умів зважати на факти й рахуватись із ними. Усе, що єсть, єсть. Те, що єсть, розумно.
Каменецькому Куліш пише:
Берлін 1859, травня 14 н. ст.
Нарешті, я одержав од Вас телеграфічну відповідь.
Лінію було занято політичними депешами, а тому я ждав 26 годин. Ви не сподіваєтесь на це, але Ваші слова заспокоїли мене. Марія Олександрівна багато разів прохоплювалась із визнанням, що може близько зійтись з Тургєнєвим. Тому Ваші слова: N’esperez rien, не були для мене несподіванкою. Найголовніше для мене у Вашій депеші, що вона виїхала. Відповісти їй на мою першу депешу було важко. В листах моїх я прохав її про одне: виточити наші стосунки, тобто мої до неї та її до Тургєнєва.
Куліш вимагав неможливого: людина простих ліній, визначених формул, усталених схем, Куліш вимагав того самого й від Марка Вовчка, ніби для жінки існує визначеність і схема?.. Куліш хотів знайти «формулу стосунків»; кінець кінцем, він міг би згодитись і на Тургєнєва, на «любов утрьох», але для цього йому потрібно було наперед це знати, умовитись, погодитись, — сформулювати.
— В Ковно, — пише Куліш далі до Каменецького, — передадуть Марії Олександрівні мого листа найпримиреннішого. У листі я кажу, як про безсумнівне, про те, що вона не моя, і бажаю їй щастя, а для себе прошу тільки одного — не одбирати в мене можливости простягнути їй руку в тяжкий для неї час, що без сумніву швидко прийде. Коли б вона віддалась мені без пристрасного захоплення, це була б жалюгідна історія. Хай же перенесе вона гарячку кохання, не катуючи мене без глузду. Найприкріше для мене становище — невизначеність. Коли нею заволодіє Тургєнєв, я буду втішений принаймні з того, що вона живе з людиною, а не з твариною. Зв’язок цей буде в кожнім разі корисний для її таланта. Тургєнєв має всі способи поширити обрій її душі. Я йому не заздрю; я майже радію з їх зближення. Може, в цьому зближенні — мій порятунок од найбільших нещасть, що припали б на мою долю при її вічно загадковому душевному стані.
Чекаючи в Берліні на приїзд Марка Вовчка, Куліш спочатку мав намір проїхати з Берліна в Дрезден, щоб помандрувати в горах Саксонської Швейцарії і повернутись до Берліна, коли приїде туди Марія Олександрівна. Але, одержавши телеграму від Каменецького, Куліш змінив свою думку, згадавши про зайві витрати.
