Мартін Іден - Лондон Джек (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗
Якось на вулиці в Окленді Мартін зустрів Гертруду і довідався про те, в чому й так був певен. Розлючений Бернард Хігінботем, вважаючи, що Мартін зганьбив усю їхню родину, заявив, що й на поріг його не пустить.
— Чого ти не виїдеш звідси, Мартіне? — спитала Гертруда. — Переїдь в інше місце, влаштуйся на роботу. А згодом, коли все забудеться, вернешся назад.
Мартін тільки покрутив головою, але відповісти нічого не відповів. Та й що він міг їй сказати? Його жахала страшна безодня, що пролягла між ним і родичами. Ніколи він не зможе переступити її і пояснити їм свої погляди. Смішно пояснювати Гертруді різницю між ніцшеанством та соціалізмом. Ніякою мовою не зумів би він пояснити й виправдати в їхніх очах свою поведінку. Свою порядність міг би довести їм тільки тоді, коли б став на роботу. З цього вони починали й цим кінчали. Далі їхній розум не сягав. «Ставай на службу! Знайди посаду!» Бідні, темні раби, думав він, слухаючи сестру. Не диво, що світ належить дужим. Рабів гублять їхні рабські прагнення. Робота для них — золотий фетиш, перед яким вони падають ниць.
Коли Гертруда запропонувала йому гроші, він ще раз крутнув головою, хоч знав, що того самого дня знову доведеться йти до заставника.
— Ти поки що не попадайся Бернардові на очі, — дораджувала його Гертруда. — Через кілька місяців він заспокоїться, і тоді, коли схочеш, він навіть візьме тебе за возія розвозити крам. Якщо я тобі буду потрібна, сповісти, і я прийду. Чуєш?
Вона пішла, голосно схлипуючи, і, дивлячись на її огрядну постать та незграбну ходу, Мартін відчув, як серце йому боляче стислося. І коли він глядів їй услід, будівля ніцшеанського світогляду раптом захиталася. Говорити взагалі про клас рабів легко, але зовсім неприємно застосовувати цю філософію щодо своїх близьких. Бо хіба його сестра Гертруда не раба, пригноблена дужим? Він гірко засміявся над парадоксальністю цієї ситуації. Який же з нього ніцшеанець, коли його світогляд захитався від першого повіву почуття, від тієї самої рабської моралі, бо це ж вона збудила в нього жалість до сестри. Справжня горда людина стоїть понад жалем і співчуттям. Жаль і співчуття зародились у підземних невільничих темницях, і не більшого вони варті, що муки й піт нещасних та слабосилих.
РОЗДІЛ XL
«Запізнілий» лежав забутий на столі. Всі інші рукописи валялись на підлозі. Тільки Брісенденова «Ефемерида» все ще мандрувала. Велосипед і чорний костюм Мартіна знову було заставлено, а прокатний пункт знов вимагав плати за машинку. Та до всього цього Мартінові тепер було байдуже. Він шукав нових шляхів, а життя тим часом могло зачекати.
За кілька тижнів трапилося врешті те, чого він давно чекав. На вулиці він спіткав Рут. Щоправда, вона йшла з Норманом, і обоє вдали, ніби не бачать Мартіна, а Норман навіть спробував його відсторонити.
— Якщо ви чіплятиметеся до моєї сестри, я покличу полісмена, — погрозився він. — Вона не хоче з вами розмовляти, і ваша настирливість для неї образлива.
— Ну що ж, кличте полісмена, —похмуро відказав Мартін. — Тоді ваше ім'я потрапить до газет. А поки що зійдіть з дороги. Мені треба поговорити з Рут. Я хочу це почути з твоїх власних уст, — обернувся він до дівчини.
Рут зблідла й уся затремтіла, але спинилась і запитливо глянула на Мартіна.
— Я хочу, щоб ти відповіла на моє запитання в листі, — пояснив він.
Норман нетерпляче ворухнувся, але Мартін поглядом спинив його.
Рут похитала головою.
— Все це ти робиш з доброї волі? — спитав Мартін.
— Так. — Рут говорила тихим, але твердим голосом, зважуючи кожне слово. — З доброї волі. Ви так зганьбили мене, що мені соромно друзям і на очі показатися. Вони тільки про мене й говорять. Це все, що я можу вам сказати. Ви зробили мене дуже нещасною, і я не хочу з вами ніколи більше бачитися.
— Друзі! Плітки! Газетна брехня! Невже це сильніше за кохання? Легше повірити, що ти просто ніколи й не кохала мене!
Бліде обличчя Рут спалахнуло.
— Після всього, що було? — ледь чутно мовила вона. — Мартіне, ви й самі не розумієте, що кажете. За кого ви мене маєте?
— Бачите, вона не хоче мати з вами ніякого діла, —, втрутився Норман і взяв сестру під руку.
Мартін дав їм дорогу і знов машинально поліз у кишеню по тютюн та папір, яких там не було.
До північного Окленда був не близький світ, але, тільки опинившись у своїй кімнаті, Мартін зрозумів, що йшов пішки. Опам'ятавшись, він побачив, що сидить край ліжка, і роззирався довкола, мов розбуджений сновида. На столі все ще лежав недописаний «Запізнілий». Мартін сів на стілець і взявся за перо. По натурі він був такий, що в усьому прагнув логічної викінченості. А тут було щось недороблене. Він одклав цю роботу, щоб завершити щось інше. Тепер це інше було закінчене, і отже треба вернутися до «Запізнілого». Що він робитиме по тому — Мартін не знав. Знав тільки, що в житті його настав перелом. Цілий період життя завершився, лишалося тільки закруглити його з відповідною майстерністю. Майбутнє Ідена не цікавило. Він і так незабаром дізнається, що на нього чекає. А що саме, це вже не має значення. Взагалі ніщо вже не мало значення. Все стало байдуже.
П'ять днів працював він над «Запізнілим»; нікуди не ходив, нікого не бачив і майже нічого не їв. На шостий день уранці листоноша приніс йому тоненького листа від редактора «Парфенону». З першого погляду Мартін зрозумів, що «Ефемериду» прийнято.
«Ми дали поему на рецензію містерові Картрайту Брюсові, — писав редактор, — а він так високо її оцінив, що ми не можемо відмовитися від цього твору. На доказ серйозності наших замірів щодо поеми можемо вам сказати, що ми вмістимо її в найближчому, тобто в серпневому номері, бо липневий уже підготовлено. Передайте містерові Брісендену наше захоплення й щиру подяку. Будь ласка, пришліть його фотографію та біографічні дані. Якщо пропонований нами гонорар не задовольняє вас, просимо телеграфом повідомити про свої умови».
Оскільки редакція пропонувала за поему триста п'ятдесят доларів, Мартін вирішив, що потреба телеграфувати відпадає. Тепер треба добитися згоди від Брісендена. Кінець кінцем, він, Мартін, мав рацію. Знайшовся-таки редактор, котрий розуміється на справжній поезії! Та й гонорар блискучий, навіть за таку епохальну поему. Що ж до Картрайта Брюса, то
Мартін знав, що це єдиний критик, думку якого Брісенден поважає.
Їдучи трамваєм і дивлячись у вікно на будинки й перехрестя, Мартін відчув жаль, що його вже не тішить ані успіх друга, ані власна перемога. У Сполучених Штатах є такий критик, що оцінив поему і тим самим підтвердив Мартінове переконання, що високохудожній твір може пробити собі шлях до журналів. Але здатність запалюватись уже завмерла в ньому, і йому більше хотілося просто побачити Брісендена, аніж поділитися з ним доброю новиною. Лист від «Парфенону» нагадав йому, що за п'ять днів пильної праці над «Запізнілим» він не мав від Брісендена ніяких звісток і навіть ні разу не подумав про нього. Тоді Мартін зрозумів, що перебуває в стані якогось душевного заціпеніння, і відчув сором, що забув за друга. Але й сором цей був якийсь млявий. Ніякі емоції не хвилювали його, окрім творчих, тих, що стосувалися «Запізнілого». Взагалі він був немов у трансі. Бурхливе життя на вулицях, де мчав трамвай, здавалося йому далеким і примарним, і він не здивувався б, коли б висока церковна дзвіниця, що майнула у вікні, раптом розсипалася на порох.
Увійшовши до готелю, Мартін швидко піднявся в Брісенденову кімнату. Кімната була порожня, ніяких речей. Мартін поспішив униз.
— Містер Брісенден не лишив своєї адреси? — запитав він у швейцара.
Той здивовано глянув на Мартіна.
— Хіба ви нічого не чули? Мартін похитав головою.
— Невже? Всі газети писали про це. Його знайшли мертвим у ліжку. Самогубство. Вистрелив собі в голову.
— І його вже поховали? — спитав Мартін якимсь чужим голосом.
