Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (список книг .TXT) 📗
Я б хотів узяти собі одну, якщо ви дозволите, — попросив він. — Свого часу вони були розпізнавальними знаками заколотників, але нині це реліквія.
Офіцер був зовсім молодий, майже юнак, але тримався дуже впевнено, і тільки тепер стало помітно, що в ньому є щось привабливе, приємне. Ауреліано Другий подарував йому золоту рибку. У офіцера, мов у дитини, радісно заблищали очі, він. сховав рибку до кишені, а решту повкидав у бляшанку й поставив її на місце.
Це неоціненний подарунок, — сказав він. — Полковник Ауреліано Буендіа був одним із найвизначніших наших людей.
Однак цей напад людяності не змінив його професійного поводження. Перед дверима Мелькіадесової кімнати Санта Софія де ла П'єдад вдалася до останнього виверту, який залишився у неї.
Тут уже майже сто років ніхто не живе, — мовила вона.
Офіцер примусив відчинити кімнату, провів по ній променем ліхтарика, і Ауреліано Другий та Санта Софія де ла П'єдад побачили арабські очі Хосе Аркадіо Другого в ту мить, коли світло ковзнуло по його обличчю, і зрозуміли, що це кінець однієї тривоги й початок іншої, порятунок від якої — тільки покора. Однак офіцер і далі водив променем ліхтарика по кімнаті, не виказуючи жодних ознак зацікавлення, поки не виявив сімдесят два горщики, поскладані штабелями в шафі. Тоді він увімкнув світло. Хосе Аркадіо Другий, більш, ніж будь-коли урочистий і замислений, сидів на розкладачці, готовий встати й піти. Позад нього видніли полиці з розшарпаними книжками й згортками пергаментів, усе ще чистий і прибраний робочий стіл з чорнильницями, повними чорнила. В кімнаті було те саме свіже й прозоре повітря, та сама непідвладність пилові й руйнації, які з дитинства пам'ятав Ауреліано Другий і які не вмів помічати лише полковник Ауреліано Буендіа. Але офіцерову увагу привертали тільки горщики.
Скільки чоловік мешкає в будинку? — спитав він.
П'ятеро.
Офіцер, очевидно, нічого не зрозумів. Його погляд спокійно спинився на тому просторі, де Ауреліано Другий і Санта Софія де ла П'єдад і далі бачили Хосе Аркадіо Другого; та й сам Хосе Аркадіо Другий тепер спостеріг, що військовий дивиться на нього, не бачачи його. Потім офіцер вимкнув світло й зачинив двері. Коли він заговорив із солдатами, Ауреліано Другий зрозумів, що молодий військовий бачив Мелькіадесову кімнату тими очима, якими її бачив полковник Ауреліано Буендіа.
Сюди справді щонайменше років сто ніхто не навідувався, — сказав офіцер своїм солдатам. — Тут, мабуть, навіть змії водяться.
Коли двері зачинилися, Хосе Аркадіо Другий відчув упевненість у тому, що його війна скінчилася. За багато років до цього полковник Ауреліано Буендіа розповідав йому про запаморочливу силу війни і намагався довести своє твердження незліченними прикладами з власного життя. Хосе Аркадіо Другий повірив йому. Але в ту ніч, поки офіцер дивився на нього, не помічаючи його, він згадав про напруження останніх місяців, про мерзоти тюрми, про паніку на вокзалі, про поїзд, навантажений трупами, й дійшов висновку, що полковник був просто шарлатан або дурень. Хосе Аркадіо Другий не розумів, навіщо було витрачати стільки слів, щоб пояснити, що саме відчуваєш на війні, коли досить тільки одного слова: страх. Захищений у Мелькіадесовій кімнаті чаклунським світлом, шумом дощу, відчуттям своєї невидимості, він нарешті здобув той спокій, якого не мав жодної хвилини за все своє минуле життя, і єдине, що іще викликало в нього страх, — це думка, коли б його, бува, не поховали живцем. Він розповів про це Санта Софії де ла П'єдад, яка носила йому їсти, і вона обіцяла зробити все можливе, аби тільки прожити якнайдовше й упевнитися на власні очі, що його ховають мертвим. Тоді, звільнившись нарешті від усіх страхів, Хосе Аркадіо Другий взявся вивчати Мелькіадесові пергаменти, і що менше він розумів їх, то з більшим задоволенням вивчав далі. Він звик до шуму дощу, який через два місяці вже перетворився на нову форму тиші, і тільки поява Санта Софії де ла П'єдад порушувала його самотність. Він упрохав її залишати йому їжу на підвіконні, а на двері почепити замок. Інші члени родини забули про Хосе Аркадіо Другого, навіть Фернанда, яка не заперечувала проти перебування дівера в будинку, відколи їй стало відомо, що офіцер застав його в кімнаті, але не помітив. Через півроку добровільного ув'язнення Хосе Аркадіо Другого, коли війська залишили Макондо, Ауреліано Другий, що страшенно хотів потеревенити з ким-небудь, поки вщухне дощ, зняв замок із дверей кімнати. Тільки-но він ступив досередини, як у ніс йому вдарив сморід від горщиків: вони були виставлені на підлогу й неодноразово використані за призначенням. А Хосе Аркадіо Другий, полисілий, байдужий до нудотних, отруйних випарів, усе читав і перечитував незрозумілі пергаменти. Він увесь світився якимсь ангельським сяйвом. Зачувши, що розчинилися двері, він лише підвів очі від столу й знов опустив їх, але братові було досить і цієї короткої миті, щоб побачити в його погляді повторення непоправної долі прадіда.
— їх було понад три тисячі, — тільки й сказав Хосе Аркадіо Другий. — Я певен, що там були всі, хто зібрався на вокзалі.
Дощ лив чотири роки, одинадцять місяців і два дні. Часом він начебто вщухав, і тоді всі жителі Макондо, сподіваючись швидкого кінця непогоди, надягали святкову одежу, і на їхніх обличчях тепліли боязкі усмішки одужуючих, однак незабаром усе населення міста звикло до того, що після кожного такого просвітку дощ припускає ще дужче. Лункі перекоти грому розколювали небо, з півночі на Макондо налітали буревії, вони зривали дахи, валили стіни, з коренем виривали останні бананові дерева, що позалишалися від плантацій. Але, як і в часи безсоння, яке Урсула часто згадувала в ті дні, саме лихо підказувало ліки проти породженої ним нудьги. Ауреліано Другий був одним з найзатятіших борців із безділлям. Накликана сеньйором Брауном буря захопила його в будинку Буендіа, куди він навідався того вечора у якійсь дрібній справі. Фернанда запропонувала своєму чоловікові поламану парасольку, знайдену в стінній шафі. « Не треба, — відказав Ауреліано Другий. — Я побуду тут, поки закінчиться дощ». Звісно, цю фразу годі було вважати непорушною клятвою, та Ауреліано Другий мав твердий намір дотримати даного слова. Його одяг залишився в Петри Котес, отож кожні три дні він знімав із себе все, що було на ньому, і в одних підштаниках чекав, поки йому поперуть. А щоб не нудьгувати, він заповзявся усунути всі несправності, які накопичилися в будинку. Він припасовував дверні завіси, змащував замки, пригвинчував засуви й виправляв шпінгалети. Протягом кількох місяців можна було бачити, як він блукає оселею, носячи під пахвою скриньку з інструментами, що її, видно, забули цигани ще при Хосе Аркадіо Буендіа, і ніхто не знав чому — чи від фізичної праці, чи від диявольської нудьги, чи від вимушеного стримування, — але черево його потроху опадало, мов щораз порожніший бурдюк з вином; його обличчя, яке нагадувало блаженний писок велетенської черепахи, втрачало свій багряно-червоний відтінок, подвійне підборіддя вирівнювалося, і врешті-решт Ауреліано Другий схуд настільки, що почав сам зашнуровувати свої черевики. Дивлячись, як старанно він припасовує дверні клямки та розбирає стінні годинники, Фернанда навіть подумала, чи не впав її чоловік у гріх переливання з пустого в порожнє, як ото полковник Ауреліано Буендіа з його золотими рибками, Амаранта з її ґудзиками й покрівцем, Хосе Аркадіо Другий з його пергаментами і Урсула з її спогадами. Але це було не так. Просто дощ усе перевернув догори ногами, і навіть у найсухіших механізмах, якщо їх не змазували три дні, між трибками проростали квіти, нитки парчевих вишивок вкривалися патиною, а у відсирілій білизні заводилися водорості шафранового кольору. Повітря було таке просочене вологою, що риби могли б проникнути до будинку через розчинені двері, пропливти через кімнати й виплисти з вікон. Якось уранці Урсула прокинулася, відчуваючи страшенну кволість — призвістку близької смерті — і вже була попросила покласти її на ноші й віднести до падре Антоніо Ісабеля, аж тут Санта Софія де ла П'єдад виявила, що всю спину старої обліпили п'явки. їх припікали головешками й віддирали одну за одною, щоб вони не висмоктали з Урсули рештки її крові. Довелося покопати стічні рови, відвести воду з будинку, очистити його від жаб і слимаків, і тільки тоді можна було повитирати підлогу, поприбирати цеглини з-під ліжкових ніжок і ходити в черевиках. Переобтяжений сотнями дрібниць, що вимагали його уваги, Ауреліано Другий не помічав наближення старощів, але якось увечері, непорушно сидячи в гойдалці, споглядаючи ранній присмерк і думаючи про Петру Котес без хвилювання, він раптом відчув, що старіє. Здавалося, ніщо не перешкоджало йому повернутися в холодні обійми Фернанди, чия краса з настанням зрілого віку розцвіла ще більше, але дощ охолодив усі бажання й наповнив його байдужим спокоєм пересиченої людини. Ауреліано Другий усміхнувся, подумавши про те, чого б він тільки не виробляв в отакий дощ, який затягся на цілі роки. Одним із перших він привіз до Макондо цинкові листи, і це було задовго до того, як бананова компанія ввела в моду цинкові дахи. Він дістав їх, щоб укрити спальню Петри Котес і зазнавати насолоди через відчуття глибокої близькості, яке в той час викликав у нього шум дощу. Але навіть ці спогади про колишні безумні вчинки та дивацтва молодості не схвилювали Ауреліано Другого, немовби під час останньої гульні він витратив усі запаси своєї чуттєвості й дістав у нагороду чудову властивість — здатність думати про минулі радощі без гіркоти й каяття. Здавалося, ніби дощ врешті надав йому змогу спокійно сісти й поміркувати на дозвіллі, а скринька з маслянкою та плоскогубцями пробудила в його душі запізнілу тугу за тими корисними справами, якими він міг би зайнятися в житті й не зайнявся. Але це було не так: любов до осілості та домашнього затишку, яка раптом сповнила Ауреліано Другого, не залежала ні від спогадів, ні від гіркого життєвого досвіду. Її породив дощ, викликав з минулого, з того далекого дитинства, коли він читав у Мелькіадесовій кімнаті чарівні казки про летючі килими та про китів, що ковтали цілі кораблі з усім екіпажем. В один із таких днів через Фернандин недогляд і пробрався в ґалерею малий Ауреліано. Ауреліано Другий відразу впізнав у хлопчикові свого внука. Він підстриг йому волосся, одягнув його, навчив не боятися людей, і незабаром уже ніхто не мав сумніву в тому, що це законний Ауреліано Буендіа з усіма характерними родовими ознаками: випнутими вилицями, здивованим поглядом і самотнім виглядом. Відтоді Фернанда заспокоїлася. Вона вже давно намагалася приборкати свою гординю, але не знала, як це зробити, бо що більше думала про можливі виходи зі становища, то більш нерозумними вони їй видавалися. Коли б вона знала, що Ауреліано Другий зустріне отак свого внука—з добродушною поблажливістю діда, то не вдавалася б до всіляких зачіпок та відтягувань і ще з минулого року відмовилася б від убивання своєї плоті. Для Амаранти Урсули, в котрої на той час замість молочних зубів уже повиростали постійні, небіж став живою іграшкою, якою вона розважалася в нудотні години дощу. Одного разу Ауреліано Другий згадав, що в колишній спальні Меме валяється забута всіма англійська енциклопедія. Він заходився показувати дітям малюнки: спочатку зображення тварин, потім географічні карти, пейзажі далеких країн, портрети знаменитих людей. А що Ауреліано Другий не вмів читати англійською і ледве міг упізнавати найбільш відомі міста та найславетніших людей, то був змушений вигадувати імена й придумувати пояснення до малюнків, аби тільки вдовольнити невситиму дитячу цікавість.
