Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (бесплатные версии книг .txt) 📗

— Ще більше прикро мені було б, сер, якби ви з містером Мейлі поїхали, не попрощавшись зі мною, — відповів Олівер.

— Добре сказано, хлопче, — мовив лікар. — Як повернешся до Чертсі, чекаю тебе в гості. Але без жартів, Гаррі, чому раптом такий поспіх? Ви одержали якусь звістку від отих своїх можновладців?

— Від своїх можновладців, — відповів Гаррі, — тобто, коли я вас правильно зрозумів, передусім від свого шановного дядечка, — я не мав ніяких звісток, відколи приїхав сюди, і гадаю, о цій порі року навряд чи може виникнути потреба в моїй присутності серед них.

— Тоді, виходить, ви просто дивак, — зауважив лікар. — А втім, вибори не за горами, ті можновладці, звісно, подбають, щоб після різдва ви вже сиділи в парламенті, а раптові вагання й мінливість — якості, такі потрібні для майбутнього політичного діяча! Так, цим, очевидно, все й пояснюється. Добра підготовка нікому не завадить — вона потрібна в боротьбі і за місце в парламенті, і за кубок, і за приз на перегонах.

З вигляду Гаррі Мейлі видно було, що на язиці в нього крутиться фраза, яка б добряче шпигнула лікаря, але він сказав лише: «Час покаже» — і перевів мову на інше. Незабаром до ґанку під'їхала поштова карета, Джайлз зайшов по речі, й добряга лікар вибіг слідом за ним — доглянути, щоб їх було повантажено як слід.

— Олівере, я хочу сказати тобі дещо, — стиха мовив Гаррі Мейлі й поманив його до вікна.

Олівер підійшов, дивуючись з вигляду містера Мейлі — сумного й. водночас якогось збуджено піднесеного.

— Ти вже навчився добре писати? — спитав Гаррі, кладучи руку йому на плече.

— Та начебто, сер, — відповів Олівер.

— Я їду, можливо, надовго. І хочу, щоб ти мені писав — ну, скажімо, раз на два тижні, кожного другого понеділка, на головний поштамт у Лондоні. Обіцяєш?

— Авжеж, сер! З охотою! — захоплено вигукнув Олівер.

— Я хочу знати, що… що поробляють моя мати й міс Мейлі, — пояснив Гаррі. — А ще пиши мені про те, як ви гуляєте, про що розмовляєте й чи вона… тобто я хотів сказати, чи вони здорові й щасливі. Зрозумів?

— Ну, звісно, зрозумів, сер! — відповів Олівер.

— Тільки їм ти краще нічого не кажи, — квапливо додав Гаррі. — Бо мати ще, чого доброго, надумав писати мені частіше, а нащо їй зайвий клопіт. Нехай це буде нашою з тобою таємницею. І дивися ж, пиши мені про все-все! Я покладаюся на тебе!

Олівер, якого таке важливе й почесне доручення відразу піднесло у власних очах, урочисто пообіцяв зберігати таємницю й надсилати найдокладніші повідомлення. Прощаючись з хлопчиком, містер Мейлі пообіцяв завжди бути його другом і заступником.

Лікар уже сидів у кареті, а Джайлз, якого вирішили залишити при жінках, притримував рукою відчинені дверцята екіпажа. Служниці теж вийшли в садок проводити гостей. Гаррі кинув швидкий погляд на ґратчасте вікно і вскочив до карети.

— Поганяй! — гукнув він. — Жени чвалом що є духу! Сьогодні моя душа прагне стрімкого лету.

— Гей, ви! — квапливо опустивши переднє віконце, крикнув лікар форейторові. — Моя душа не прагне стрімкого лету. Чуєте?

Зацокотіли копита, задеренчали шибки, карета з гуркотом від'їхала, і ще довго по тому, як шум той завмер у далині, видно було, як вона мчить звивистим шляхом, здіймаючи хмару куряви, то зникаючи з очей за будинками та поворотами, то знову з'являючись у полі зору. Коли ж розтанула й сама хмарка куряви, слуги й Олівер повернулися до будиночка.

Але одна з тих, що спостерігали від'їзд, ще довго не зводила очей з того місця, де зникла карета: за білою фіранкою, яка сховала її від Гаррі, коли він глянув на віконце, сиділа Роза.

— Здається, він веселий і щасливий, — мовила вона нарешті. — А я боялася за нього. Що ж, я помилилась — і тим краще, я дуже рада..

Сльози течуть і з радості, і з горя, але ті сльози, що струменіли по Розиних щоках, коли вона сиділа біля вікна, задумливо дивлячись на далекий обрій, свідчили, здавалося, не так про радість, як про горе.

Розділ XXXVII,

Містер Бамбл сидів у вітальні робітного дому, втупившись важким поглядом у непривітний камін, за ґратками якого цієї літньої пори не танцювало веселе полум'я; холодні й блискучі, вони відбивали тільки розсіяне, бліде проміння сонця. Час від часу він зводив похмурі очі до паперової мухоловки під стелею, і щоразу, коли в її барвистій сітці починала битися легковажна комаха, містер Бамбл голосно зітхав і на його обличчя набігала ще темніша тінь. Містер Бамбл перебував у глибокій задумі, і, можливо, ці приречені комахи нагадували йому якусь прикру подію його власного життя.

Але не тільки пригнічений вигляд містера Бамбла міг збудити жалість у серці стороннього спостерігача. Чимало інших зовнішніх ознак свідчило про неабиякі зміни в його житті. Куди поділися обшитий галуном сюртук і трикутний капелюх? Хоч нижня половина його тіла була і тепер убрана у формені бриджі, але то були не ті бриджі. Хоч на ньому був сюртук з широкими фалдами, тільки фалдами цими він скидався на той колишній сюртук, а більше нічим. Що ж до славетного трикутного капелюха, то він поступився місцем звичайнісінькому круглому. Містер Бамбл більше не був парафіяльним бідлом. Є посади, які, на додачу до істотніших вигід, з ними пов'язаних, набувають особливої солідності й ваги завдяки сюртукам та жилетам, що ці посади позначають.

Фельдмаршал має свій мундир, єпископ — шовкову сутану, адвокат — шовкову мантію, парафіяльний бідл — трикутного капелюха. Відберіть у єпископа його сутану або в парафіяльного бідла його капелюх та галуни — що від них лишиться? Людина. Тільки людина, й нічого більше. Гідність і навіть святість часом залежать від сюртука й жилета куди більше, ніж ми собі уявляємо.

Одружившись з місіс Корні, містер Бамбл став наглядачем робітного дому. А кермо влади перейшло до іншого бідла, і так само перейшли до нього трикутний капелюх, сюртук, обшитий галуном, і ціпок.

— Завтра буде два місяці, як це сталося, — зітхнувши, мовив містер Бамбл. — Тільки два місяці, а здається — ціла вічність!

Можна було б подумати, що за короткі вісім тижнів містер Бамбл зазнав безмір щастя, якого вистачило б на ціле життя, — якби не оте зітхання. В зітханні тому було щось вельми багатозначне.

— Я продався, — вголос розмірковував далі містер Бамбл. — Продався за шість чайних ложечок, щипці для цукру, молочник та ще за старі шафи й стільці і двадцять фунтів готівкою. Отака-то мені ціна. І як я міг так продешевити, так ганебно продешевити!

— Він продешевив! — заверещав над самим його вухом пронизливий голос. — Та за тебе скільки не дай, все одно переплатиш! Як я прогадала! Тільки сам господь бог знає, як я прогадала!

Містер Бамбл обернувся й побачив обличчя своєї чарівної дружини, яка з нарікань його спромоглася підслухати лише кілька останніх слів і наскіпалася на нього скоріше навздогад, про всяк випадок.

— Місіс Бамбл, моя пані! — спробував суворо усовістити її містер Бамбл.

— Ну, кажи, кажи! — вигукнула вона.

— Прошу вас, подивіться мені в очі, — мовив містер Бамбл, грізно дивлячись на неї. («Якщо вона витримав такий погляд, — подумав він, — то її вже нічим не залякаєш. На богадільців мій погляд діє безвідмовно. Якщо він не подіє на неї — владі моїй кінець»).

Хтозна, може, для того, щоб приборкати захарчованого, безвільного злидаря, і справді досить тільки вирячити на нього очі; а може, колишня місіс Корні була взагалі невразлива для орлиних поглядів. Так чи так, лютий вираз обличчя містера Бамбла зовсім не злякав наглядачку; навпаки, вона сприйняла його явно зневажливо й навіть дозволила собі засміятися, причому цілком непідробно. Від цього вкрай несподіваного сміху лють на обличчі містера Бамбла поступилася місцем виразові недовіри, потім здивування і врешті — вже знайомої нам похмурої задуми, з якої його знову вивів голос його дружини.