Iнститутка - Вовчок Марко (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗

Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп не прийшов вечеряти!" — думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима моїми! Переймає мене i оббiгти не пускає.

— Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю… Вiн тодi мене за руку!.. Обiймає, пригортає, та все питає: "Чи люби ш?" Такий чудний!..

Посiдали, поговорили, покохались, — усе лихо забулось. Весела душа моя, i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й панi постерегла: "Що це тобi? — каже. — Чого ее так розчервонiлась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"

XXXIII

Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. Звелить панi на вечерю йти — Прокiп мене дожидає. Перейме та постоїмо удвiйзi, погорюємо обойко… Бо денної пори, хоч i стрiнемось, — тiльки зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.

— На лихо ви покохались! — каже було Катря.

— З бiса розумна ти, моя люба! — кепкує з неї Назар. — Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси!

— Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю…

— Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? — озветься бабуся. — Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.

XXXIV

А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась, забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на панському порозi лиха година.

Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить — несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, — така собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i сорочка на менi бiла, — нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до їдла, нi питва, нi до розмови.

Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, — не знать, що й робити, що починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари та город скопай, обсiй, — та ще панi гримає: "Нiчого не робиш, ледащо! Дурно хлiб мiй їси! Ось я тебе навчу робити!"

Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, — до роботи. Бабуся тодi пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаже: "стихла мала!" або "спить мала!" I такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.

— Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? — кажу їй.

— Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в неї так i горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!

Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, — до дитини, а дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки вхопила його до серця, — воно й переставилось.

I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:

— Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго лятком божим, — лиха не знатиме моє рiднесеньке! — А далi й заголосить: — А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!

Назар — нiби й нiчого, розважає свою Катрю, молодим її вiком заспокоює, а в самого вже пом'якшав гучний голос, — потай усiх сумує.

По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по свiту ходить не здужає. А панi все-таки:

— Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!

— Тепер я вже не боюсь вас! — одказала Катря. — Хоч мене живцем iз'їжте тепер! Дала ж їй себе знати панi!..

— Прокопе! — кажу я. — Що оце з нами буде!

— Устино-серце! Зв'язала єси менi руки!..

XXXV

Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловiка-вiзнику.

Пан, нишком од панiї, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; вiн положив їй на плече, — скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той карбованець на мурiг, — i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.

— Се, певно, ти грошi сiєш? — каже на пана. — Ой, боже мiй, боже мiй!

Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.

А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось їй приключилось пiсля тої наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далi якось i втопилась бiдолашна.

Пан дуже зажурився; а панi:

— Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не путнє…

— I справдi, — вхопився пан за те слово, — не повно в неї ума було!

Навiжена та й навiжена… Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки та й спокiйненькi собi…

XXXVI

Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та свище, та свище, та раптом як спiвоне! — дзвiнко-тоненько, помiсь пiвень кукурiкає. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було, спитає: "Сьогоднi бито? — та й додасть: — Iначий i не можна: на те служба!"

Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує:

— Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!

Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший, так мене поважає! А вiн, було, як стоїть перед панiєю, то мов стрiла вистромиться, руки спустить, очi второпигь на неї: "Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур'яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося…" Такеньки усе чисто одбубонiв i дожидає, що панi йому одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..

А панi йому раз по раз:

— Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, — не розледащiй мiж моїми вовкодухами.

— Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе! Вклониться їй низько, вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву — i знов свище.

— Бодай вас! — кажу йому якось. — Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живiї, а ви…

— Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називається. Он бач, скiльки в мене зубiв зосталось… На службi втеряв!.. Був у нас копитан… ух!

Та тiльки ухнув.

— А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I! Крий, боже!

Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку об землю гепнув.

— Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! — гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. — Не така в мене вдача! — каже Прокiп. — Я так: або вирятуйся, або пропади!

— А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар. — Мандрiвочка-рiдна тiточка.

— Пiймають! — скрикнув москаль, схопившись. — Пiймають — пропав!

Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.

— Нe кожний копитан швидкий удасться, — каже Назар, — iнший побiжить, та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од якої втiк, таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку…

Та все пани, та все дуки… — заспiвав, як у дзвiн ударив.

XXXVII

У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки перед богами невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла свiчечка, — велiла дiвчинку ту висiкти: "Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шкодиш!"

XXXVIII

Наша панi журилась i плакала за старою дуже.

— Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, — каже пановi, — яка менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч — не псуй менi людей.